Відомий австралійський письменник Маркус Зузак написав роман «Крадійка книжок», в якому реалізував спробу осмислення вагомості слів. Сучасний австралійський письменник поклав в основу роману історію маленької дівчинки Лізель Мемінгер, яка в роки Другої світової війни потрапила в прийомну родину, по дорозі втративши молодшого братика. Її батько був комуністом, мама змушена була віддати її в іншу родину. Подальша їхня доля невідома.

Лізель навчилася читати за першою книгою, яку вона поцупила. Це був посібник гробаря. Допомагав дівчинці вчитися читати її прийомний батько – Ганс Губерманн. Автор пов’язує кожну книжку з певним етапом життя маленької героїні. В романі згадуються наступні книги: «Посібник гробаря», «Знизування плечима», «Люди з бруду», «Mein Kampf», «Навислий чоловік», «Свистун», «Носій снів», «Пісня у темряві», «Повний словник і тезаурус Дудена», «Струшувачка снів», «Останній людський незнайомець», «Правила Томмі Хофмана», «Крадійка книжок». Їх Лізель або краде в різноманітних місцях – бібліотеці мера, вогнищі, або отримує в подарунок, або ж створює самостійно.

Лізель знаходить тепло в родині, друзів Руді та Макса, потім в одну мить втрачає все, але виживає.

Роман «Крадійка книжок» за 10 років існування був перекладений понад 40 мовами світу, одержав 8 літературних нагород, був з успіхом екранізований, номінований на «Оскар».

Неможливо не відзначити об’ємність письма Маркуса Зузака: «їхні думки шурхотіли», «дитячий вереск штовхався і розмахував кулаками», а також кольоровість описів.

Історичне тло роману – набирання обертів поширення нацистської ідеології (сліпа віра фюреру, тоталітаризм, зневага та нищення євреїв), страждання мирного населення Німеччини (збідніння простого люду, бомбардування міст, крадійство серед дітей), ЛСЕ (Luftwaffe Sondereinheit – спеціальний підрозділ протиповітряної оборони – їхня місія «залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали», або в простонародді «збирачі трупів»»).

Німеччина оцінюється Маркусом Зузаком як «Країна вирощених думок».

Цікавою є постать оповідача роману – Смерті,  місія якого полягає у транспортуванні душ з землі до небесних сфер. Маркус Зузак наділяє його здатністю емоційно сприймати оточуючу дійсність – він співпереживає Лізель, сумує, коли змушений забирати душі. За словами оповідача, якого, до речі, М. Зузак прямо не називає в романі, після бомбардування Кельну, коли загинуло близько 500 людей, він «підхоплював їх пальцями, ніби валізи. Або закидав через плече. Лише дітей я виносив на руках».

В портреті та описі героїв М. Зузак виокремлює промовисту деталь, якою слушно мотивує характер персонажу. Роза Губерманн «завбільшки з маленьку шафу», постійно лається, але має добру вдачу, адже підтримує свого чоловіка і переховує в підвалі єврея – Макса. Ганс Губерманн виділяється сріблястими очима, Руді Штайнер – лимонним волоссям. Срібло – символ чистоти, невинності. Ганс допомагає людям: підтримував Лізель у її нічних жахіттях, замальовував вікна мешканцям Молькінга у чорне за будь-яку плату – навіть за пів цигарки, за пригощання шампанським; подав хліб змученому єврею, переховував Макса. У Макса Ванденбурга – «трясовинні очі», волосся, що скидалося на пір’я. Пізніше він сам себе зобразить як птаха. Птах пов’язаний зі світовим Духом, душею людини. Це людина іншого світу. Пані Гольцапфель, що вирізнялася жорсткою, непривітною вдачею, змальована письменником через характерні деталі: «голос нагадував удари палицею», «змайстрована з п’ятдесятилітнього дроту», «чеканні кроки».

В романі виразно присутній дух неба, яке доволі часто виринає в текстовій тканині. По-перше, місце дії – Небесна вулиця. Ця вулиця буде стерта з обличчя землі під час непередбаченого бомбардування, виживе лише Лізель. По-друге, що теж вельми важливо, автор вдається до плідного застосування такого прийому як паралелізм, коли пейзаж відповідає настрою або подіям: «Розкинулось океанічне небо з білими гребенями хмар», «сьогодні небо лагідне. Хмари такі м’які і сумні» (коли прийшов лист з повідомленням про те, що Ганса Губерманна забирають у військо), «кольором небо скидалося на попелястого коня», «небо було білим, але воно швидко темніло. Як завжди воно перетворювалось на величезне полотнище. Воно просочувалось кров’ю, а ще незаплямовані клапті заполонили хмари, брудні, як відбитки ніг на талому снігу» (коли смерть забирала душу одного з братів Гольцапфелів), «Небо накрапало. Ніби кран, що його дитина з усіх сил намагалася закрутити, але так і не змогла» (перед нищівним бомбардуванням Небесної вулиці).

Роман «Крадійка книжок» змушує замислитися над силою слів, співпереживати персонажам, плакати від зображеного, сподіватися на краще.