Re:цензії

04.12.2017|07:50|Олексій Неживий

А порода таки є…

Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. – К.: Легенда, 2017, 2017. – 384 с.

У передмові до цієї книжки видатний літературознавець Іван Дзюба (родом із Донеччини) вже зауважив, що інколи в подібних виданнях добір зразків літературних творів може бути принципово зорієнтований на перегляд літературної карти «або на особисту позицію та особистий смак укладача й видавця». Мені ж доводиться сказати дещо більше, адже ця книжка аж ніяк не підпадає на визначення антологія, бо насправді є збіркою літературних творів різних жанрів, що належать авторам, які більшою чи меншою мірою пов’язані із Луганською та Донецькою областями, починаючи з другої половини ХХ століття. Щодо  назви Донбас, скажемо наступне: Донецький вугільний басейн є одним із промислово-економічних районів, згаданих вище областей, який не набув традиційних етнічних ознак. Однак за останнє століття саме тут (на основі українсько-російського порубіжжя) не тільки йшлося про певні культурні особливості, а те, що деякі автори послуговуються російською мовою, видавалося за якусь особливу «культуру Донбасса».  Тепер же на тимчасово непідконтрольних Україні територіях навіть говориться про «особенный донбасский етнос».

Особливо широко пропагували так зване «двуязычие» апологети й пропагандисти соціалістичного реалізму, як складника тодішньої панівної комуністичної ідеології. Чи не про той страхітливий час йдеться у поезії Івана Світличного, що вміщена в цій книжці?:

                            Провина

                                      Великий гріх на серці я ношу.

                                      В.Стус

         Я винен, браття. Всі ми винні.

         Наш гріх судитимуть віки

         За беріїв, за Соловки

         За чорні, зганьблені, злочинні

 

         Перегвалтовані  роки,

         За куці істини нізчимні

         За те, що унтери причинні

         Нам кастрували язики.

Саме такі люди, як Іван Світличний, його сестра Надія, Василь Стус та їх побратими відстоювали право українців на рідну мову.

Починаючи із кінця сорокових років, у Донецьку видався альманах «Літературний Донбас», а потім і журнал «Донбас». Звичайно, серед двох мов у часописі кількісно переважала російська, чого не можна сказати про художню якість, адже серед авторів альманаху й журналу – видатні українські письменники, лауреати Шевченківської премії (теперішня назва Національна премія України імені Тараса Шевченка).   Моя ж позиція щодо двомовності  (чи тримовності, багатомовності) в літературі полягає в тому, що на етані формування літературної мови та художньої літератури будь-якої нації можливе використання кількох мов. Однак у процесі культурної взаємодії образ світу набуває ознак національного образу світу, де домінанта рідної мови у формуванні й розвитку національної самосвідомості не викликає заперечень. Тому й кращі надбання світової літератури пізнаємо переважно через переклад.

Не цураються розмови про світоглядні мотиви й літературні персонажі уривку з роману Олексія Чупи «Дороги святого Якова».  Процитую характерний для «Породи» текст: «Хтось одразу ж заперечить, що патріотизм передається з кров’ю та матусиним молоком, співами соловейка та бабусиними казками. Як на мене – це чистої води маячня та окозамилювання. В крові знайшли еритроцити, лейкоцити, тромбоцити та плазму, але патріотизму не виявили під найпотужнішими мікроскопами. Тобто людина, як тварина, гіпотетично наділена даром думки, до цієї любові мусить дійти своїм розумом».                                                                           

Отож відразу й заперечу, адже патріотизм у всіх народів виявляє вищий рівень національної самосвідомості, тобто продукується світоглядом, який має національний характер, передається генетично й розвивається упродовж усього життя. Саме народна казка, на думку Василя Голобородька, перш за все виявляє ґенезу нашого світогляду, як, до речі, й будь-який традиційний орнамент.

 Книжка «Порода» пропонує високоталановиті літературні твори саме українських письменників – Василя Стуса,  Леоніда Талалая, Василя Голобородька, що територіально пов’язані з Донбасом, а поряд Івана Савича, Івана Світличного із Старобільська, Василя Старуна, Петра Біливоди, Сергія Чиркова із Біловодського району, рідний край яких (особливо мова),  тяжіє до  культурних традицій Слобожанщини.

Ще й до цього часу на значній частині Луганської області Донбас сприймається як територія, де зосереджена промисловість, не тільки вугільна, але й металургійна, машинобудівна. А ще побутувало неписане правило: їдеш на Донбас, значить звикай до «городської» розмовної  мови, тобто російської впереміж з матюками. Недаремно упорядники цієї книжки теж не цураються подібних текстів російською мовою, як, наприклад, у Евгенія Спіріна «Февральские мистерии», чи зображення огидних епізодів фізіологічних відхилень.

Сучасна проза й поезія «Породи» теж переважно російськомовна, що не відповідає реаліям. Для підтвердження варто згадати багатьох українських письменників нашого краю. Думається, що їх багатолітня літературна творчість значно вартісніша  тих текстів, що на думку редакційної колегії, упорядників та видавців репрезентують літературне сьогодення.

А в спогадах про старшого брата Івана Світличного його сестра Надія Світлична – письменник, публіцист, лауреат Шевченківської премії, щоб підкреслити окремішність  північних районів Луганщини, писала: «Доки ще колгоспне рабство не прикувало їх до села наглухо, батьки їздили на заробітки в Донбас, лишаючи немовля під опіку бабусі, поверталися майже з нічим і далі борсалися, щоб якось вижити».

До речі, її творів у книжці немає, як і уродженця Донбасу (село Юр’ївка між Луганськом і Алчевськом), політв’язня, Героя України, Шевченківського лауреата Миколи Руденка, який не тільки художньо, але й світоглядно осмислив життя своїх земляків.

У кількох сотнях від шахти імені Артема (місто Артемівськ Луганської області) довелося в 1962 – 63 навчальному році вчителювати майбутньому Шевчеківському лауреатові Григорові Тютюнникові, який у листі писав: «І ще одно, я, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою. Та й життя російського я не знаю, бо в донецькому краї живуть не нації, а якісь перевертні, і звичаї тут одноманітні до скреготу зубового: пить і лаятись, робить і матюкатись…». Але ж талановитий письменник у своїх творах зміг побачити й інший Донбас, який у найтяжчі роки зберіг найголовніше – людяність, здатність на самопожертву.

Писати про те, чого немає в рецензованій книжці, на перший погляд немає потреби, однак викликає подив інше, просте ігнорування того, що із цієї тематики, тобто літератури рідного краю Донецької та Луганської областей, вже давно оприлюднене. Назвемо хоча б книжки науково-популярного та навчального спрямування, що професійно підготовлені літературознавцем із Донецька Вадимом Оліфіренком «Дума і пісня» (1993 р.), «Уроки правди і добра» (1995 р.). Варто згадати й літературні твори, які з 1994 по 2014 рік друкувалися на сторінках журналу «Бахмутський шлях» у місті Луганську. Серед його авторів були й ті, хто представлений тепер у «Породі». Справжні художні знахідки, де осмислюється духовна трагедія часу теперішнього, притаманне поезії молодої письменниці, родом із  міста Первомайська, Любові Якимчук.

Розумію, що слово порода має кілька лексико-семантичних значень, однак на думку чомусь приходить лише перше: тобто назва залишків від  видобутку вугілля чи руди. Однак і там, розповідають досвідчені шахтарі, можна знайти крупинки дорогоцінних металів.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери