Кожна людина сама моделює своє життя: чи то приймає якісь життєві ситуації, чи відхиляє їх. І наскільки ми робимо це правильно, настільки ми реалізовуємося, отримуємо насолоду від життя чи навпаки. У відомому романі-бестселері «Поліанна» Елеонор Портер якраз йдеться про людське сприйняття дійсності. Це дуже важливе вміння, від якого залежить організація нашого життя.

Це та книжка, із якою хочеться йти по життю. Це роман-мапа, роман-компас, роман-еліксир, роман-пігулка, роман-емоція, роман-тонус тощо. Роман Елеонор Портер навчає нас жити та правильно дивитися на складні ситуації, вчить трансформувати складне у просте, чорне в біле, сумне у радісне, штучне в натуральне. Це роман про виховання, дитячу мудрість, щирість, чистоту, грайливість.

У центрі сюжету маємо одинадцятирічну дівчинку-сироту, котра переїздить жити до нового містечка, до стриманої (у емоціях, поведінці, зовнішності, кольорах) своєї тітки. Міс Поллі ще навіть не здогадується, що маленька дівчинка змінить не лише її, а й населення Белдінґсвіля. Увесь секрет у тому, що натура Поліанни бачити речі під іншим кутом зору: радій з усього, навіть якщо трапилася прикрість. Поліанна переконливо розповідає, що кожна неприємна ситуація є чудовою нагодою для радощів. От, скажімо, реакція дівчинки, що її не зустріла рідна тітка на вокзалі: « Я така рада, що вона не приїхала зустрічати мене! Бо я так уже познайомилася б із нею, а тепер – ще ні » (с. 21), або переконливе пояснення, що ім’я служниці є гарним: « А мені ім’я «Ненсі» подобається. Бо Ненсі – це ти! ... Ну, будь-що ти повинна радіти, що тебе не звуть «Гіпзиба». … Так звуть пані Вайт. А чоловік називає її Гіп. Вона це ім’я ненавидить! Каже, що коли він кричить їй: «Гіп, Гіп!», то їй здається, ніби він от-от вигукне «ура», а вона цього «гіп-гіп-ура» просто таки не терпить » (с. 53), або розмова із хворою пані Сноу, яка ненавидить музику, що лунає від сусідів: « Я ж забула, що ви не знаєте пані Вайт! Їі зовиця – сестра її чоловіка – геть глуха. Вана саме приїхала до Вайтів у гості – й залишилася, щоб доглядати хвору пані Вайт. Але ж вона була глуха й нічогісінько не чула – навіть не розуміла, що їй кажуть! Відтоді пані Вайт, коли чула, як музикують у сусідів, казала: «Краще вже слухати це музикування, ніж не чути нічого, як моя зовиця » (с. 77). Поліанна вчить дорослих реагувати лише прихильно на будь-яку складну проблему, вбачати у цьому радість життя. Вона відкриває серця до прекрасного, володіє унікальним даром переконання, її риторика рясніє гумористичними розповідями. Дівчинка-підліток чудово справляється зі складними психологічними станами дорослих. Цікаво, що в психологічній літературі закріпився термін «принцип Поліанни», поняття якого запозичено з роману культової американської письменниці. Суть принципу Поліанни полягає у несвідомому нахилі в сторону позитивних моментів. Більше про це написали психологи Маргарет Матлін та Девід Станг.

Образ Поліанни наповнений оптимізмом. І цим вона ділиться з оточуючими. Вона показує ті деталі, які не помічають дорослі. Від кожної її радості з’являється сенс, хочеться жити, робити добрі справи, реагувати на те, що приносить задоволення. Уже сама присутність Поліанни діє на оточуючих як заспокійливе та моментальна зміна настрою у радісний стан. М’який гумор, глибока людяність підносить книжку до кращих зразків дитячої літератури.

Це вкрай потрібна книжка для сьогодення. Уже більше століття Елеонор Портер вчить радості, оптимізму, усмішкам. Саме такі риси змінюють наше життя на краще і допомагають долати труднощі. Поліанна вплинула на своїх рідних та ціле містечко, і після прочитання книжки, сподіваюся, вплине і на ваше життя.