Свою державність ставив на колеса,

Розкручуючи слави маховик:

Був Скіфським – Степ! На баб не Поетеса –

Традиція навісила ярлик…

Читаю ці рядки, й ловлю себе на співзвучності “мамаїв” із назвою славнозвісних статуй тихоокеанського острова Пасхи – “моаї”. Чи не свідчить це про те, що в незапам’ятні часи існувала єдина прамова, слова й поняття з якої згодом “розбрелися” по різних, навіть таких віддалених одне від одного краях та мовах?  Скажімо, японська мова жодним чином не стикується зі слов’янськими, а все ж закуски “кутіторі”, що подаються у Країні Висхідного Сонця під час новорічного частування у спеціальних посудинах-шухлядках “дзюбако”, мимоволі асоціюються з нашою кутею та дзбанками. Є паралелі й щодо походження та “авторства” скульптур.  Теософи впевнені, що моаї є справою рук велетнів-лемурійців – однієї з рас, які передували нам, а в українців маємо перекази про передлюдей-великдонів, які будучи покараними Господом за осквернення Сонця, скам’яніли й здрібніли у розмірах, перетворившись на згаданих вже “баб”. В обох випадках бачимо натяк на те, що й рапануйські артефакти, й пам’ятки Степу мають вік, просто-таки приголомшливий. Офіційна ж історія, навпаки, переносить факт створення моаї у часи, порівняно не такі вже й давні – принаймні стосовні до періоду т. зв. “нашої ери”, а “баб” поділяє на справді прадавні антропоморфні стели бронзової доби (ІV–ІІ тис. до Р. Х.), скіфські статуї VІ–ІІІ ст. до Р. Х. та кипчацько-половецькі фігури (ХІ–ХІІІ ст. після Р. Х.). Хто ж має рацію? Що повідомляють Хроніки Акаші? Як бачимо, є що порівнювати і є над чим думати…

А сувій реінкарнацій ліричного героя-автора ­розгортається далі, й читач разом із ним раз у раз опиняється в різних хронотопах, причому в цих віртуальних мандрівках (як, зрештою, й годиться щодо снів і видінь – зокрема й віщих) немає чіткої сюжетної й хронологічної послідовності – зі Степу, з епохи, коли “Історія розпочала сарматський в Скіфії період”, шлях героя пролягає до Стародавньої Персії, потрапляє в часи царювання Дарія І Великого, а потім – знову через віки – в добу завойовницьких походів Аттіли. Але це зовсім не такий собі німий чи навіть звуковий “кінофільм” уяви, де і оповідачеві, й читачеві відводиться статична роль глядача (й іноді лаконічного коментатора) картинок, що змінюються. Якщо вже порівнювати хід подій роману з кінематографом, то хіба що з такими знаковими іменами, як Андрій Тарковський чи наш Олександр Довженко, у яких кожен епізод, ба навіть найменший штрих (як-от розлите молоко в “Офірі” чи пологи Одарки у момент похорону її старшого сина у “Землі”) є могутнім поштовхом до аналізу і глибинного (не на рівні зовнішнього змісту) тлумачення. Скажімо, вже перші строфи розділу про Дарія скеровують читача до роздумів про природу диктатури як форми державного правління – незалежно, про який вік і який вид її йдеться:

Правителі – наш присуд. Їм мандат

Завізували наперед пророки, –

Події йдуть від графікових дат;

Їх наслідки – віднесені до строків.

Лакузний радник, фаворит, звіздар

Наскільки б трон не затулив собою,

Всевладну голову колись покине цар,

І дурість з неї вигорне ганьбою.

Правителі – від Бога? З власних рук

Прогнилих влад заковтуєм отруту, –

Той сам пиляє під собою сук,

Хто волі Божої в собі не хоче чути.

Говорячи про правління Дарія, автор напрочуд точно “діаґностує” мотиви, які спонукали перського царя мститися скіфам і честолюбні плани щодо розширення Перської держави (з усього цього постав, щоб назавжди залишитись в анналах історії як яскравий приклад воєнних невдач, його відомий “скіфський похід”). “Агресія амбіцій” – пише з цього приводу О. Берман, і тут відкривається широкий шлях для недвозначних алюзій на події пізнішої історії – зокрема й двадцятого, і нинішнього віку. Горезвісна ідея “бліцкрігу” – не винахід самого лише Адольфа Гітлера та його поплічників: така спокуса існувала для правителів і до нього (Дарій не виняток), і після нього, існує й донині, й далеко не кожен знаходить у собі сили не піддатися їй – “хто читає, нехай розуміє” (Матв., 24: 15.). Події більш як 2500-річної давнини письменник з гіркотою проектує на наше далеко не радісне сьогодення, ще раз підтверджуючи сумну сентенцію, що історія нас, на жаль, нічому не вчить:

У Незалежність ми взяли білет,

Однак чеснот профукали важливість.

А це – вже з “Аттіли”:

Глаголим мертві гасла з папірця

І Суверенність рядим в попелище…

І звідтам же:

Шантаж-наліт, хабар-“відкат” –

Державності й реформ картина…

Зависла в Часі Україна:

Ані – вперед,

                       ані – назад.    

Звідси – й нагадування про непроминущу актуальність рядків Великого Кобзаря. Навівши славнозвісні Тарасові рядки:

Доборолась Україна

До самого краю:

Гірше ляха свої діти

Її розпинають, –  

поет подає нинішню картину:

Хоч щодо “ляха” – історизм,

А кожне інше слово – в точку:

Весь вільний світ на заморочку

Зрить наш державний кретинізм.

В нас на реформи – недорід;

Лиш розпинаємося всує;

А олігарх собі жирує;

А влада без керма веслує;

А по майданах тліє ґніт…

До речі, дорогий читачу (зроблю невеликий відступ), у тебе ніколи не виникало запитання, чому Дарій уцілів після згаданого походу? Відповідь на це теж є у романі, однак розкривати її не буду – прочитай сам…

Окрім проекцій давніх подій на сучасність, у романі є чимало прямих спогадів про реальні факти біографії самого автора (“Біографічні паралелі кладу у молодість мою”). Так, скажімо, у сни-одкровення про скіфську давнину вплітаються ремінісценції з пережитого письменником у нинішньому втіленні – а говорячи  “матеріалістичною” мовою, – у ХХ і ХХІ століттях:

Ентузіазм на всіх парах:

Цілинні землі за Уралом,

Я мчу до Вас! А в поїздах                                                    

Від зеків прогинались шпали.

З тюрми в райком – для протоколу,

Путівки – на потік без лиць;

Аби під прапор комсомолу,

Аби подалі від столиць…

Що не бандит – своє меню,

Де ні закону, ні моралі.

Почався жах... На ту різню

Думок виводять магістралі,

На степ; на вибір, позаяк

В мені минаючи оману,

Причорноморський рід-степняк

Вклонявся степу Казахстану.  

Або:

Село взяло ще за царя

Саманних хат координати,

А цілини велить зоря

Ковчегом Ноєвим назвати.

У клас учителем ввійшов –      

Не конче, щоб по парі тварі…

Вітаюсь. Чотирнадцять мов

Зірвались, як самум в Сахарі.

Але людина не баран.

Дарма, що виглядом безвусий:

Кавказців, тюрків від слов’ян

На третій день різнити мусив!

Казах, росіянин, інгуш;

Балкар, чеченець, кабардинець;

Знов чув відгомін скіфських душ

У білорусі українець.

Лише б дослухатись зумів…

Ми всі – Землі і Неба діти,

Яких любов навчить без слів

Очима й серцем розуміти.

І це стосується не лише Казахстану й “цілинного” періоду в житті поета. Чим ближче до завершення роману, тим частішими стають “напливи”, де – й дитинство, і юність, і далекі землі, й Волинь, давнина і сучасність, немов пазли, сплітаються в химерну на перший погляд, а насправді цілком реальну для сприйняття панораму, бо ніщо не буває в житті випадковим, і ніщо не буває вперше чи востаннє, бо ж як мовив колись (і на всі віки) Екклезіаст: “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами!” (Еккл, 1: 9–10).

І пересічні обивателі, й серйозні літературознавці сходяться на тому, що роман як жанр тільки тоді виправдовує своє визначення, коли в ньому знаходиться місце для любовної лінії. Як я уже нагадував у кількох своїх публікаціях, стародавні греки вирізняли чотири види Любові – Агапе (любов до Бога), Філію (дружнє почуття, любов до друга), Ерос (любов до жінки, себто, власне, кохання) і Сторґе (любов до батьків і – ширше – до Батьківщини). Відомо, що поети-суфії (наприклад, Гафіз) нерідко оспівували Агапе засобами Еросу – любов до Божества вони описували як почуття до жінки, про що, зокрема, писав видатний український сходознавець Агатангел Кримський: “Поривання до Божества, – писав Учений, – тяготіння до екстатичного з’єднання з Ним, суфії порівнюють з тим, як людина любить свою милу любку або щирого приятеля або як упивається вином і т. ін., а через те суфійська поезія, окрім філософсько-песимістичних ідей виспівує ще й містичну гедоніку”[1]. Подібний підхід спостерігається в багатьох поетів і щодо вираження Сторґе. Той же Агатангел Кримський у листі до Бориса Грінченка від 30 червня 1892 року зізнавався: “ Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (…). Україна мені навіть снилася...”[2]. За прикладами далеко ходити не треба – це й епітет “тонкостанна” на означення Вітчизни у башкир, і Блокове “О Русь моя! Жена моя!”, і “Весняна розмова” того ж таки Кримського і, звичайно ж, лірика Василя Симоненка (відомий український літературознавець Анатолій Ткаченко звернув свого часу увагу на те, що майже всі Симоненкові вірші про Україну написані в тому ж ритмі й розмірі, що й більшість зразків його інтимної лірики).

Якщо ж говорити про роман Олега Бермана, то в ньому представлені й тісно переплетені всі згадані вище вияви цього високого Почуття. У главі “Під знаком Діви”, воно сконцентроване особливо густо і зримо – чого варте своєрідне “заклинання любов’ю”, складене з назв поліських міст і сіл:

…Щоб край цей хорошів,

Повторена топонімічна

У назвах Люб’язь, Любешів

Любов із кореня довічна.

– Заради повної картини

Додай Любомль у ряд один,

До Люблинця і Любохини,

Любитів, Любче, Люботин.

І над усім цим – Сарматка як символ незнищенності українського духу… Віртуальна і водночас “реальніша реальної”, як її визначив сам автор.

Варто сказати декілька слів про образну насиченість твору. Певен, читача не залишить байдужим розмаїття оригінальних тропів – от просто навздогад розкриваючи книгу на тій чи іншій сторінці, натрапляєш то на “осінь хмурооку”, то на мужика, який стояв, “у трави взувши ноги”,  то на “лісу косинець”, то на “вуста, мов опік блискавиць”, а то – на місяць-молодик, який притримує за коси ніч. Все це вжито з винятковим почуттям міри, без впадання в нав’язливий імажинізм, і, зрозуміло, йде на користь авторській оповіді.

…Якось визначного американського письменника, Нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера запитали, що робити тим, хто тричі перечитав його книги і все одно не до кінця їх зрозумів. Класик відповів: “Перечитати вчетверте”. З Олегом Берманом дещо інакше – його книги треба час від часу перечитувати навіть тоді, коли здається, що зрозумів у них усе. Пройде трохи часу, й читачеві відкриються нові грані поетового світобачення. Це стосується як “Діалогів з Христом» та “Притч”, так і “Трьох порогів Чистилища”, і особливо –“Сарматки”, Питання, яких торкається автор, сьогодні, в часи вирішальної битви Світла з Темрявою, особливо актуальні: кожен мусить зробити вибір, із ким він – із Господом чи протилежною сутністю, яка теж не дрімає, ловлячи нестійких духовно людей у тенета марноти та мамони, і навіть зробивши цей доленосний вибір, потрібно пильнувати, аби не зійти з нього, не втратити обраний шлях. Тому надзвичайно важливим є вміння вловлювати Божі Сигнали – чи то у формі віщих снів, чи у формі знакових подій у реальному житті (а їх знаковість неодмінно треба усвідомити), і саме ці Сигнали будуть тим рятівним Світлом, Яке не дасть збитися з Дороги. І книги Олега Бермана в цьому надійно допомагають і надалі допомагатимуть – тим паче, що написані вони з високим рівнем художності, образності та вражають філософською глибиною й умінням проникати в Таїну.