Видавничі новинки

Ярослав Орос. «Витівки Ярга»
Проза | Буквоїд
Астрід Ліндгрен. «Щоденники воєнного часу. 1939-1945»
Наталя Гузєєва. «Любов та 17 страждань Петрика П’яточкина»
Дитяча книга | Буквоїд
Вільям Ширер. «Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини. Том 1-2»
Зак Ібрагім і Джефф Джайлз. «Син терориста: історія вибору»
Ульф Старк. «Мій друг Персі, Баффало Білл і я»
Дитяча книга | Буквоїд
Бред Стоун. «Продається все. Джефф Безос та ера Amazon»
Рене Найт. «Дисклеймер: усі збіги випадкові»
Девід Келлі, Том Келлі. «Творча впевненість. Як розкрити свiй потенцiал»
Деніел Сіґел, Тіна Брайсон. «Секрети мозку. 12 стратегій розвитку дитини»

Re:цензії

21.10.2017|08:50|Антоніна Мовчун, канд. пед. наук, заслужений вчитель України

Які вони, роси над Росавою?

Дмитро Чередниченко. Княжий краєвид із Лисої гори: повість. – Київ: "Видавництво "Фенікс", 2016. – 240 с.

Щойно народилася друком нова книга Д.Чередниченка із назвою «Княжий краєвид із Лисої гори». У який світ вона поведе? Чому із Лисої гори автор побачив княжий краєвид? Які ще таємниці має ця історична місцина? У книзі дві повісті: «Роси над Росавою» і «Провість». Прочитавши їх, робиш відкриття: це книга про красу – красу рідних українських краєвидів і ще більше – про красу української людини, її душі. Це книга, що дає оцінку прожитим рокам і пройденим життєвим дорогам автора та його покоління. Скажемо насамперед про повість «Роси над Росавою». У повісті багато ніжного смутку, лагідного болю, тихої радості та іронії, але найбільше правди життя того покоління, що відоме своєю назвою діти війни . Ця правда – хроніко-здокументована життєвими подіями, реальними людьми, – таку правду називають літописом життя дітей війни. Справді, відомий своїми поетично-людяними творами митець Д.Чередниченко нарешті написав автобіографічний твір про своє дитинство і юність, показав той світ, що сформував його світогляд, надихнув на творчість. Його рідня – батько, мати, сестри, його ровесники, його односельці – такі різні і вдачею, і ставленням до людей, до праці, одним словом, українці… Тож не дивно, що, зростаючи на батьківщині Тараса Шевченка, серед таких людей і життєвих колізій, Дмитро Семенович став письменником. Читаєш «Роси над Росавою» і розумієш, звідки той письменницький стиль, за яким пізнаєш Д.Чередниченка, те авторське замилування красою і людяністю людських вчинків.

Авторова пам´ять зберегла не тільки імена, а й вдачу людей з його дитинства. Вони – талановиті умільці: можуть скласти велосипед, збудувати хату, уміють сіяти хліб, садити сад, виховати дітей, вони вміють любити й ненавидіти, вони можуть вижити в голодні роки, уміють працювати й відпочивати, підтримати й допомогти іншим. Серед життєвих лихоліть вони залишаються благородними та чуйними, захоплюються гарною піснею, розумною книгою, весело регочуть, коли щовечора читають «Веселого ченчика» В.Самійленка чи Нечуєву «Кайдашеву сім’ю».

Письменник одразу вводить свого читача в цей багатий світ щедрих людей. Так, сусідка малого Миті баба Лукія має «привітно чемний дерев’яний ганок», на східцях якого частує малих гостювальників спілими-преспілими кавунами. А баба Хтодоська припрошувала залізти на шовковицю і поласувати великими чорними ягодами. У густих заростях барбарису, наче в золоті, стояла хата дядька Йосипа. Там малеча смоктала медові пахучі квіточки.

Люди мають різну вдачу, і автор  показує це розмаїття людських характерів, та найбільше він запам’ятав чесних, добрих і щиро щедрих своїх односельців – про них і згадує добрим словом. Серед них – мама Дмитрикового приятеля Віті Стельмашенка, яку сусіди називали Лідою Хорошою. Читачеві запам’ятовуються портретні характеристики сусідів хлопчика: дядько Кузьма – «високий, привітний, чоластий і добрий; хрещений Тихін – симпатичний, гарнющий вусатий дядечко». Та найбільше письменника захоплює талант його працьовитих сусідів. Дядько Михайло Вікторович – легенда, майстер, що міг зробити з голки трубочку, відремонтувати годинники та машини. Майстровитий і брат його Федь Вікторович, який змайстрував вітрячок і навіть струм провів у хату. Та в радянських чиновників такі люди викликали підозру, змусили вони дядька Федя Вікторовича відрізати струм, бо «сказано вам – не положено». З любов’ю згадує автор і межиріцький народний театр. У повісті взагалі багато любові – до людей, до рідної землі. Так, письменник описує рідну хату в квітах і не втримує свого захоплення, своє почуття замилування вихлюпує фразою «тут все таке близьке та рідне, стежка аж тепла, коли повертаєшся додому».

Тремко озивалися в поетичній душі автора рідні краєвиди Старої Росі – навіть цикл оповідей створив «Рідні краєвиди», що їх давно вже розібрали автори читанок, і діти насолоджуються красою, що впадає в їхні душі і залишає там почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Тими краєвидами милувався Тарас Шевченко, адже навідувався до графа Парчевського, щоб придбати собі землі на садибу.

Через літа, через роки  митець відчуває рідну землю, рідну гору, що дала йому крила. Між Россю і Росавою йому світить батьківська земля Межиріч, історичний Товарів, де бував князь Святослав, де жили мисливці на мамонтів. Дитяча пам´ять зберегла могутнього старезного ясена, під яким, начебто відпочивав Тарас Шевченко, коли бував у Межиріччі.

Явищем для односельців стала «Світлова газета», яку створили п’ятеро пастушків про життя свого села: хто краще працює, хто кому допоміг. Діставалося і лінивим, і бездарним. Все розглядалося з позицій людської совісті – адже герої твору Чередниченка реальні люди. І сфальшивити авторові аж ніяк не можна було: певне, ще живуть їхні нащадки, і авторові аж ніяк не можна відступити від життєвої правди.

Вистачає в книзі й чимало болю. Щемкою грудочкою перехоплює горло, коли читаєш про лихоліття війни, коли автор описує, як фашисти палили село, як згоріла його рідна хата, а в ній його любі корова Лиска із телятком Зірочкою та киця Мурка.

Не менш жахливі картини голоду, коли малому оповідачеві їсти так хотілося, аж «голова німіла», а суп із лободи трохи «гоїв голодний біль».

За кожним рядком твору відчуваєш, як авторові болить та важка праця, що виснажувала сили й здоров’я його батьків, рідних, односельців і його малого. Ту страшну скруту післявоєнного лихоліття і колгоспного рабства судила доля поколінню дітей війни. І, виявляється, вона болить їм усе життя – ятрить, не гоїться.

То які ж вони, роси над Росавою? Дочитуєш повість і розумієш: вони кришталево-чисті, вистачає у них смутку і болю, та найбільше все-таки любові, бо кожна росинка – то Божа сльозинка.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери