З точки зору літературної творчості, – художньої новизни й експериментальності, найбільш плідним для Кена Кізі можна вважати період з 1959 по 1962 рік, від моменту коли він влаштувався на роботу в госпіталь для ветеранів і до того дня, коли його дебютний роман «Над зозулиним гніздом» («One flew over the cuckoo’s nest») заповнив полиці книжкових магазинів по всій Америці. Працюючи з душевнохворими, спостерігаючи за їхньою поведінкою, вислуховуючи їхні життєві історії, й водночас, беручи участь в різноманітних програмах з тестування психотропних речовин, письменник зумів створити переконливу оповідь про звичайних людей, які одного дня, цілком добровільно, як виявиться згодом, стали пацієнтами.

На початку року у видавництві КМ-Букс в достатньо вдалому перекладі Наталі Тисовської нарешті з’явився українською мовою роман, який вже більш ніж півстоліття викликає жвавий інтерес серед читачів в різних країнах світу. Книга, що провокує уяву вже з перших сторінок, власне, вже з перших фраз монологу оповідача, а надалі змушує перейматися й співпереживати, водночас викликаючи захват та обурення, відтепер стала доступною всім охочим до якісної літератури україномовним читачам.  

В своєму романі Кен Кізі фокусує увагу на тому, як граничні аспекти надмірної уваги й тотального контролю з боку безкомпромісної суспільної системи, яка намагається за будь-яку ціну ізолювати всіх тих, хто проявляє найменшу непокору чи бодай якесь відхилення від норми, призводять до цілком передбачуваних, проте від того не менш трагічних наслідків. Повноцінне існування, з усіма його принадами й відразами, надіями й розчаруваннями, поразками та звитягами, для таких людей мусить бути чітко регламентованим, дозованим, заледве не забороненим.

Картинка буденного життя щільно затулена від них непроникною ширмою жорстких приписів та неспростовних симптомів. За будь-яку навіть найменшу провину – миттєвий вирок. Остаточний та неспростовний діагноз: небезпечний псих. Лікування може тривати цілу вічність, принаймні, в сенсі внутрішньої напруги та вичікувальної стратегії.  

Отож, повертаючись назад, слід зазначити, що саме власний досвід автора став основним тлом для його роману, який значною мірою вплинув не лише на американську та світову літературну традицію, але й цілком органічно вписався в канву численних молодіжно-революційних рухів, які в подальшому призвели до зміни загальносуспільної парадигми.

частина перша: «в тумані»

Кен Кізі запевняв, що під час роботи над романом послуговувався справжніми ситуаціями та життєвими історіями цілком реальних людей, за котрими мав змогу спостерігати в психіатричному відділені. Крім того, працюючи над книгою, він приймав деякі галюциногени, що теж певним чином відобразилось в окремих епізодах оповіді. Особливо це помітно на прикладі описів та внутрішніх монологів Вождя, які слугують своєрідним обрамленням для всієї історії, яку він розповідає, але разом з тим, рясніють численними провалами в спогади про жахливі лікарняні будні та щасливі миті дитинства. Образ індіанця можна інтерпретувати як чергове відтворення архетипного для американської літератури персонажа – Ріпа ван Вінкля з новели Вашингтона Ірвінга. От тільки замість гірських краєвидів його домівкою на довгі роки стали вибілені стіни психлікарні.

«Найдовше у відділені я – з Другої світової війни. Я тут довше за всіх. Довше за всіх пацієнтів. Тільки Старша Сестра тут довше за мене» – розповідає Вождь. Власні спостереження та спогади – вже майже втрачені й наново відкриті: віднайдені у в’язкому тумані психотропних препаратів і сеансів шокової терапії, – це те, що дозволяє йому попри все підтримувати на глибинному, підсвідомому рівні нерозривний зв´язок зі своїми предками, з місцями, де народився і виріс, де вперше зіштовхнувся лицем до лиця з людським лицемірством, апатією та ницістю. 

«І тут я пригадав: не я перший почав удавати глухого – це люди обходилися зі мною, як зі сліпоглухонімим кретином».

Голос Вождя та особливе сприймання ним реальності, його тихий внутрішній шепіт, діалог із самим собою, мають для всієї структури роману ключове значення, – це каркас, на якому тримається вся історія. Саме тому Кен Кізі був так незадоволений успішною і вже класичною екранізацією, яку здійснив емігрант із колишньої Чехословаччини Мілош Форман. Адже у фільмі роль Вождя практично зведена до мінімуму, крім того деякі важливі епізоди виключені або ж суттєво змінені.  

Для Кена Кізі безглуздість та абсурдність війни, а також руйнівні наслідки посттравматичного синдрому загалом не є провідними, принаймні він не виводить їх на перший план, проте в тексті повсякчас згадується про воєнний досвід деяких героїв. Кізі пише про людей – зокрема про Вождя, який довгий час перебуває всередині, та Макмерфі, який потрапляє до лікарні із зовнішнього світу, – які стали свідками кривавих боєнь і зуміли вижити. А після всього що сталося, стикнулися лицем до лиця з божевільним і безжальним суспільством, яке послідовно тисне на людську психіку та вдається до фізичного насильства.

Головний герой роману – мученик та святий, штукар і спаситель – Рендл Патрик Макмерфі має досить строкату й неоднозначну біографію у свої тридцять п’ять. В романі проведена чітка паралель між його поведінкою під час корейської війни та під час перебування в психіатричному відділенні. Вже на першому груповому зібранні Старша Сестра зачитує вголос інформацію про те, що Макмерфі був відзначений «за те, що очолив утечу полонених з комуністичного табору». Тож від самого початку читач дізнається про Макмерфі дещо цікаве, дещо таке, що здається дивним і не зовсім вписується в образ безтурботного балагура й веселуна, яким він видається.   

У контексті літературної традиції та подібності оповідача-персонажа не можна не згадати також про знаковий роман Вільяма Фолкнера «Шум і шал», в якому частина оповіді ведеться від імені психічнохворого на ім’я Бенджі, з тією лише правкою, що Кізі не намагається дослівно передати мовними засобами фізичну недугу. Голос його наратора – доволі чіткий та зрозумілий.

Психіатричний заклад – це моторошне місце, де відбуваються нечувані речі: звідусіль долинає скрегіт невидимих коліщаток, що ніколи не знають спочинку. Лікарню можна розглядати як своєрідне чистилище. Єдиний шанс лишатися притомним в такій ситуації – це вдавати, що нічого не чуєш, пильно спостерігаючи за всім, що діється. Саме так і чинить оповідач – індіанець-напівкровка Вождь Помело, який прикидається глухонімим задля того, аби мати можливість й надалі витримувати нестерпні умови м’якого примусу та тотальної опіки. Він свідомо вдався до хитрощів і зумів добитися в своєму задумі значних успіхів, – його майже ніхто не помічає, на нього майже зовсім не зважають, тому йому випадає почути найстрашніші таємниці й навіть стати свідком потворних вищирів Старшої Сестри, яких ніхто окрім нього не бачить. Він – лише оглухлий, безмовний велетень, що безупинно мете сміття навколо себе, а також вплітає химерну навколишню дійсність в загальний контекст нескінченної оповіді про смирення та боротьбу, втому й снагу, випадкові звитяги й закономірні поразки.

Єдине чого йому ніяк не вдається уникнути – це примусове гоління. Бо іноді Сестра несподівано з самого рання, ще до сніданку, велить «чорним хлопцям» – санітарам – забрати Вождя до голярні й провести там всі необхідні маніпуляції, які надалі позбавили б персонал лікарні від будь-яких клопотів. Адже непереборний страх Вождя перед звичайним причандаллям можна пояснити пережитою та витісненою в підсвідоме травмою, про яку автор не говорить напряму, а лише натякає згадуючи про воєнний досвід. Голярня для нього – це кімната, «що складається з самих білих стін і білих ванн і довгих люмінесцентних ламп у стелі, які розганяють усі тіні, й навколо тебе верещать обличчя, опинившись у пастці дзеркал» . І тоді все, що йому лишається – це втеча в минуле, бо лише там можна знайти тимчасовий прихисток від жахіть теперішнього, від дивної та загадкової машинерії, що служить на благо Комбінату та всіх його мешканців. Проте навіть у спогади просочується в’язкий, паралізуючий страх, що відбирає останню надію на втечу чи порятунок. Тим часом, як увесь довколишній простір поступово заповнюється густим туманом, в якому годі бодай щось розгледіти.

«В тумані заливається блакитний гончак, бігає перестрашено і розгублено, бо не бачить нічого. Немає на землі слідів, окрім його власних, і він нюхає тут і там своїм холодним рожевим носом, та чує тільки запах власного страху – страху, який пече його, мов пара» .

Макмерфі, який ще на початку уклав із хлопцями парі й запевнив, що перший допече Старшій Сестрі, на позір досить легко справляється із завданням і виводить її із рівноваги, навіть тоді, коли після чесного й демократичного голосування за право переглянути бейсбольний матч вона заборонила це робити, пославшись на геть надуманий привід. Макмерфі зміг знайти вихід із майже безнадійної ситуації – він організував перегляд матчу перед вимкненим телевізором й, зрештою, всі «гострі» долучилися до нього. Старша Сестра була переможена. Проте вона досить швидко оговталася, змогла опанувати себе й завдала удару у відповідь.

Епізод з переглядом матчу став кульмінаційним в інстинктивному бунті проти репресивної системи, проти влади, проти власного безвілля, проти свавілля персоналу. Пацієнти, завдячуючи Макмерфі, зуміли знайти напрочуд ефектний, хоч і не надто ефективний спосіб протистояти адміністрації лікарні. Вождь підсумовує: «ми сидимо перед вимкненим телевізором» . А Старша Сестра цієї миті перебуває десь позаду, в геть іншій площині, у власній викривленій реальності. І вся її лють спрямовується проти неї самої, наче відбивається від гладенької дзеркальної поверхні сірого екрану. Вона щодуху верещить зі стуленими від розпачу вустами щось «про дисципліну, порядок і покарання» .    

частина друга: «двобій» 

Образ втраченої американської мрії, яку змальовує Кен Кізі в романі «Над зозулиним гніздом» знаходить відображення у сліпому підпорядкуванні жорстко регламентованій логіці та невидимим механізмам покори. Суспільство свідомо відмовляється від власного, часом надто суперечливого минулого, й знаходить цьому безліч найбезглуздіших виправдань. Зв´язок перервався, а ниті, які колись пов’язували людину з її минулим досі висять над прірвою. Покора стосується, перш за все різних аспектів пристосуванства до загальних, нав’язаних ззовні, норм та правил поведінки, які для обивателя утворюють цілком комфортне середовище. Добровільна відмова від власної суті, від будь-яких прагнень та вільнодумності, карикатурна й відчайдушна гонитва за збагаченням і ситим спокоєм – саме це становить засадничі принципи діяльності велетенського Комбінату, який, контролює всіх і все.

Більшість пацієнтів перебуває в психіатричному закладі на добровільному лікуванні, натомість Макмерфі – на примусовому. Коли йому стає відомо про те, що не хто інший, як Старша Сестра визначатиме тривалість його перебування та ефективність лікування, він змінює тактику, стає слухняним та байдужим. Саме це, певним чином, спричиняє трагедію – гине Чезик, який напередодні, либонь, вперше самостійно виступив проти всевладдя Старшої Сестри – він вимагав аби вона повернула йому його ж сигарети, проте не одержав підтримки, й вже згодом, після сеансу електрошоку, очевидно, цілком усвідомив усю безперспективність подібних спроб чинити будь-який опір.

частина третя: «безмежжя»

«Адже він розуміє: сміятися потрібно з усього, що завдає тобі болю, щоб не втрачати рівноваги, щоб не дати світові остаточно звести тебе з глузду» .

Кен Кізі пропонує досить зрозумілий та простий спосіб повернути втрачену мрію про свободу за допомогою звичайного сміху, що має потужний терапевтичний ефект в будь-якій ситуації, лише його гучність та регістр можуть змінюватись, проте лунати він мусить повсякчас, не зважаючи ні на що, аби заглушати монотонний перестук невидимих коліщат.

Макмерфі не здається й організовує поїздку на риболовлю для усіх охочих. Зрештою, згоджується навіть головний лікар і Вождь, який нарешті зустрів людину з якою зміг заговорити. Поїздка стає непересічною подією, справжньою захопливою пригодою, в якій кожен з учасників переживає особливе перевтілення та здобуває впевненість не лише у власних силах, але й у майбутньому, яке раптом перестало бути таким гнітючим та похмурим, яким здавалося раніше.

Під час цієї поїздки відбувається важливий злам, перехід через межу, яка відділяє заручників власних страхів від впевнених у собі членів команди риболовецького судна. Голос Вождя стає глибоким і гучним, а його погляд – значно пильнішим: туман остаточно розсіявся. Він помічає втому, яка лише на мить проступає на усміхненому обличчі Макмерфі, коли вони гуртом повертаються назад до лікарні. Перейдена межа – це сміх, який звільняє від безсилля та абсурду.

«Починався цей сміх повільно, але все наростав, і з ним росли і росли люди. А я спостерігав за цим, сміючись разом з ними, почуваючись частково разом з ними – і водночас не зовсім з ними. Я наче й не на катері був – злетів понад водою і ширяв на вітру разом з чорними птахами, високо над собою, і згори вниз бачив і себе, і решту хлопців, бачив, як гойдається катер серед птахів, які так і пірнають навколо, бачив Макмерфі в оточенні дюжини його товаришів, бачив, як вони – як ми – вихлюпуємо сміх, який дзвенить понад водою, розходячись усе ширшими колами, далі й далі, допоки не обрушується на пляжі по всьому узбережжю – хвиля по хвилі» .

частина четверта: втеча

«Над зозулиним гніздом» – це історія про ізоляцію та самоізоляцію. Розповідь про добровільний полон та примусову втечу. Про випадкову появу й цілком передбачуване зникнення. А також про холоднокровну поневолювачку та гарячкового визволителя. Про відчайдушний спротив і мляве підпорядкування. Ця оповідь – про геть різні речі, які лежать в основі людського існування та взаємостосунків.

Зрештою, на світло зумів вибратися лише Вождь, а всі інші зосталися у в’язкому непроникному тумані нав’язливих запитань, які діють на мозок не менш гіпнотично й болісно, ніж електрошок. Страх і розпач мають властивість проникати крізь будь-які перешкоди, можуть долати будь-які відстані та часові проміжки. Від них нелегко позбутися, з ними значно легше змиритися. Тож для більшості пацієнтів те, що відбулося не стало якоюсь спонукою до дій, не стало одкровенням, а лише цікавим епізодом, – сном, про який вони швидко забудуть – і тоді Старша Сестра зможе знову відновити порядок та встановити ще більш непомітний, проте значно жорсткіший контроль.

Більшості пацієнтів зовсім не потрібна свобода, їм лише потрібен взірець – герой, спаситель, месія. Та й взірець, якщо йдеться про наслідування, їм, зрештою, теж не потрібен, а лише ватажок, за котрим буде цікаво спостерігати, котрий реготатиме й провокуватиме. Своєю раптовою появою Макмерфі порушив баланс сил, який так довго плекала у своєму відділені Старша Сестра. Він струсонув сонних і пробудив сплячих. Він подарував надію зневіреним і навіть розговорив глухонімого. Йому майже вдалося здійснити справжнє диво. Він майже зміг зламати систему, проти якої так завзято й так відчайдушно боровся.

Втім, Макмерфі не програв. Бо хіба смерть може бути достатньою підставою для поразки? Він просто передав естафету. Біжи, Вождю, біжи.

Роман «Над зозулиним гніздом» став знаковою літературною подією, а її автор миттєво зажив скандальної слави ще на початку 60-х, проте, як і будь-який справді геніальний текст, не втрачає ані своєї художньої цінності, ані актуальності для читача, адже піддається практично нескінченним тлумаченням та інтерпретаціям. Його можна читати й перечитувати, щоразу знаходячи в ньому безліч нових смислових відтінків. Тому таким потрібним, хоч і немислимо запізнілим, наразі є український переклад, який дозволить ширшому колу читачів ознайомитися рідною мовою з цим, без перебільшення, культовим, як для американської, так і загалом для світової літератури XX століття, романом.