Признаймося, кожен із нас в останні три роки хоч раз милувався картинками з вогняною загравою над Кремлем або з Турчиновим, Ярошем і танками під синьо-жовтим прапором на задимлених руїнах Червоної площі. А може, зловтішно потирав руки над гіпотетичною перекроєною картою, де Україна повернулася в кордони Київської Русі чи бодай УНР. Так, більшість із нас хоче реваншу, дихає помстою: попіл Клааса стукає в наші серця. Цей соціально-психологічний тренд дуже точно вловив Сергій Постоловський, поклавши його в основу нового роману «Ворог, або Гнів Божий», що побачив світ у видавництві «Фоліо» у 2016 році. Цілком погоджуся з Євгеном Магдою, який вказав на своєчасність книги («Фраза.юа»).

У творі є всі обов’язкові компоненти шпигунського трилера: капсули з ціанідом, відрізана голова в сумці, фальшиві документи, Велика Гра, чарівна агентеса й терорист-смертник, глоки і беретти, засідки, вилазки, стрілянина й навіть скупа чоловіча сльоза. Дія  не обмежена Києвом: герої мандрують до Швейцарії, Італії та Росії, беруть участь у бойових діях на Донбасі і в Криму. Однак це і близько не хвацька «бондіана»: у романі авантюра та екшен цілком підкорені холодному політичному аналізу і прогнозу. Що буде з нашою країною в найближчі роки? Яку відповідь вона мусить дати агресору? Хто візьме на себе відповідальність за долю нації? Хто наші вороги і друзі? Над цими та іншими питаннями Сергій Постоловський, професійний політолог, пропонує читачеві поміркувати разом, перенісши дію в недалекий 2019 рік.

Автор зовсім не новачок у шпигунському жанрі: у найвідомішому своєму романі «Остання справа полковника Принципа» (2014) він передрік анексію Криму та загарбницькі плани Росії, які, на жаль, невдовзі з футурології стали невблаганною реальністю. Раніше вийшли твори «Алмазы Родины» (2011) та «Ігри негідників» (2012). Констатуючи факт відсутності повноцінної шпигунської прози в сучасній українській літературі, Сергій Постоловський прагне самотужки заповнити цю нішу. Що ж, місія здійсненна і шляхетна. Зауважу хіба, що за часів Незалежності про бійців невидимого фронту вже писали Василь Шкляр в «Елементалі» (2001), Андрій Курков у «Грі у відрізаний палець» (1998), а також менш відомі Олександр Скрипник («Особлива територія», 2013), Богдан Кушнір («Помста оперативника розвідки», 2014) та Анатолій Сахно («Соло бунтівного полковника», 2014). Утім, жодний з них поки не увінчаний лаврами Яна Флемінга, Джона Ле Карре, Фредеріка Форсайта або Тома Кленсі й не сягнув навіть рівня популярності радянських зірок Юрія Дольд-Михайлика чи Юліана Семенова. Для нормальної книжкової індустрії шпигунських історій має з’являтися не один десяток щомісяця. Тоді в найталановитіших авторів буде шанс стати лідерами ринку, а в їхніх творів – бестселерами.

Шпигунський жанр за останні років п’ятдесят неодноразово ховали й оплакували. Однак він досі живий-живісінький. Зазнавши максимального піднесення в період холодної війни, він на короткий час втратив геополітичну гостроту і сфокусувався на боротьбі з наркотрафіком і міжнародним тероризмом. Але на початку ХХІ століття книжки, фільми й серіали про шпигунів і спецслужби знову опинилися в топі. І це зрозуміло: низка воєнних конфліктів, локальних зіткнень укупі з гучними провалами розвідок постачає цьому жанру новий матеріал. Згадаймо хоча б нещодавні вибори президента США, де вагому роль зіграли спецслужби Росії та Америки. Для українців історії про ігри розвідок та боротьбу з диверсантами наразі особливо актуальні. Вони тематично долучаються до корпусу військово-пригодницької прози про війну на Донбасі, яка щороку поповнюється новинками в різних стильових регістрах – від суворо-реалістичного до сатирично-фантастичного. Щоправда, в політично-шпигунських трилерах і бойовиках – свої акценти, зумовлені жанровою матрицею.

Сергій Постоловський розвинув сюжет «Ворога» із поширеної ідеї про те, що українцям варто перейняти досвід Ізраїлю  – держави, яка більше півстоліття існує в стані військової мобілізації й успішно протистоїть спробам зруйнувати її. Як пише автор у передмові, він узяв за зразок операцію Моссада «Гнів Божий» зі знищення терористів, винних у вбивстві ізраїльських спортсменів на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені. Двадцятилітнє полювання було успішним, і чимало злочинців скарали на смерть. Ці події лягли в основу відомої стрічки Стівена Спілберга «Мюнхен» (2005). У романі українського письменника група контррозвідників вирішила об’єднатися в таку ж ліквідаційну команду, щоб розквитатися з сепаратистами та російськими окупантами. Троє сміливців – Євген Мирон, Іван Принцип і Микита Нечипайло – з благословення генерала Павла Бурикіна присяглися відплатити за криваве вбивство друга Андрія Хворостенка, якому вороги відтяли голову. Місію сформулювали прямолінійно: «Ніхто не повинен залишитися без кари… Ми маємо знищити усю їхню терористичну мережу». А раптом їм удасться знешкодити й головного ворога, який причаївся за високими стінами Кремля?

Помста – один із найбільш архаїчних літературних мотивів, починаючи від «Медеї», «Орестеї» й «Пісні про Нібелунгів» і аж до «Гамлета» і «Графа Монте-Крісто». Та і в національному письменстві є галерея месників усіх сортів – від Кармелюка до Чіпки й Гонти з «Гайдамаків». Чого ж дивуватися, що помста в нас – улюблена справа, коли до крові кликав наш найбільший класик у «Заповіті»!.. Однак літератори, що зарубіжні, що вітчизняні, сходяться в одному: помста – мов двосічний меч. Здійснивши вбивство навіть в ім’я справедливості, людина сама ризикує перейти на бік зла.

У романі Сергія Постоловського зверніть увагу на істотний момент: ізраїльських ліквідаторів на операцію відправила Голда Меїр, за ними стояла держава, яка й санкціонувала насильство. Натомість українська «команда помсти» від самого початку відмежовується від своєї держави, яку роз’їдають корупція і зрада: «Усе зробимо самі. Ми ж так звикли. Ми ж українці», бо «Вони продають Україну», «Не варто говорити про правосуддя…» І це – точно зафіксований автором суспільний симптом, опертий на невитравну національну традицію «махновщини». Теперішні українці, не вірячи в офіційне правочинство, гаряче схвалюють ідею самосуду, приватизуючи в такий спосіб функцію держави (про це пише, приміром, у свіжій статті «Встати, самосуд іде!» Олег Покальчук – «Дзеркало тижня», 2017 рік, № 2). Так ось, соціологія засвідчує: «38 % українців вважають, що самосуд за деяки х обставин допустимий. 12   % вважають його цілком виправданим і прийнятним » . Питання тільки в тому, до якої міри може ширитися несанкціоноване насильство і хто / що може його зупинити. А також – чи не стануть месники сліпою зброю в руках сильних світу сього і супердержав?

Автор «Ворога» не обходить дратівливого питання шпигунської етики: у його версії, помсту не здійснити в білих рукавичках, під час операцій доводиться жертвувати невинними і навіть дітьми, а самі ліквідатори перетворюються на бездушні машини для вбивства, одержимі кровопролиттям заради очищення України: «Я буду чавити їх в їхніх кабінетах, стріляти на вулицях та в їхніх домівках, вішати у вбиральнях і топити в річках. Я труїтиму їх отрутами, аби вони конали в муках і сцялися під себе…» Чи не нагадує вам полковник Мирон у своєму фанатизмі й люті шевченківського Ярему («Дайте ножа, дайте силу, муки ляхам, муки! Муки страшної, щоб пекло тряслося та мліло!»)?

Попри моральні качелі, герої, змальовані Сергієм Постоловським, привабливі – це гіпермаскулінні чоловіки, сильні, стійкі, рішучі й розумні, ремарківського чи гемінгвеївського закрою – з серцями ідеалістів і методами прагматиків. Недаремно деякі з них пройшли Афганістан і теж причисляють себе до втраченого покоління (цей мотив раніше зустрічався в романах Василя Шкляра та Леоніда Кононовича). Цікаво, що автор послідовно дає виговоритися всім провідним персонажам: у першій частині роману він передає слово всім причетним до таємної диверсійної війни: полковнику, генералу, капітанам і навіть інвесторам спецоперації. Завдяки цьому читач почує «правду» кожного, а сюжет набуде багатовимірності. Друга ж частина структурована переважно за локаціями і ключовими подіями: вербовка агента, диверсії в Криму й на Донбасі, підготовка смертника і нарешті, апофеоз помсти у фіналі – парад на Червоній площі, що обернувся кривавим бенкетом.

На сторінках твору ми побачимо й прекрасну шпигунку – українську Мату Гарі, адже розумна й приваблива жінка в ролі спецагента – модний тренд уже років двадцять. Ірина Ясінська – російська медіазірка родом з України, яка нагадує образ обласканої президентом журналістки Тетяни Молчанової з роману Тома Кленсі і Марка Гріні «CommandAuthority» (2013), де, до слова, передбачено російську агресію в Криму й на Донбасі. Ясінська є такою собі «козачкою в теремі», або ж засланим козачком у ворожому стані. Під маскою записної пропагандистки «руського міра», яка віщає з екрану про бандерівців і київську хунту, ховається агентеса, завербована українськими спецслужбами, яка має здійснити важливу й небезпечну місію в стінах Кремля – у Ірини своя помста за коханого чоловіка. З цією героїнею в романі пов’язані гламурні ноти, мовби привнесені з творів Оксани Робскі. Після напруги бойових дій читач отримує передишку, коли автор розгортає барвисті картини закордонного відпочинку Ясінської на італійській віллі «Розкіш Диявола» та побуту її рубльовської подруги, яка має ввести Ірину у вищий світ російської політики.

Шпигунський роман неодмінно включає образ ворога, у нашому випадку він настільки концептуальний, що потрапив у заголовок. І це ідеологічно виправдано: формування образу ворога та його дегуманізація – обов’язкова пропагандистська стратегія під час війни, що мобілізує маси на боротьбу. Андрій Кокотюха слушно зазначав у статті на «Літакценті», що сучасні українські шпигунські історії та політичні романи виконують свою функцію – «окреслювати ворога, не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього» («Українське минуле, нинішнє й майбутнє в шпигунському романі», 18 вересня 2014 року). У Сергія Постоловського змальовані, звісно, у всій мерзенності й ницості вороги зовнішні: сепаратисти, терористи, окупанти, російські силовики і пропагандисти. Разом з тим, є чимало ворогів внутрішніх – і не тільки щурів чи представників п’ятої колони, але й різнокаліберних зрадників і корупціонерів: прокурорів, міністрів, депутатів, податківців (так званої «еліти»). І ще питання, кого герої-контррозвідники ненавидять сильніше і кого нищать із більшим завзяттям. Загалом, автор як політолог доволі песимістичний і впевнений: «Після Майдану нічого не змінилося».. . Переважно ці вороги плакатні, однотипні, над масою вивищується хіба російський президент, підступний і жорстокий. Прикметно, що вороги меншого калібру навіть прізвища мають подібні до нього – Ігор ін , Крен ін (так само, як у голлівудських екшенах героїні-росіянки раз-у-раз Козлови і Романови ). Можливо, письменнику варто було піти далі й на обраному матеріалі розвинути ідею Ганни Арендт про «банальність зла» і маленьку людину як його носія (як це зробив, приміром, Юрій Винничук, розповідаючи про Другу світову війну в новому романі «Цензор снів»).

Сергію Постоловському загалом вдалося втримати потрібну для жанру інтонацію, лише вряди-годи він збивається на пафосність і надлишкові красивості: «Ми йшли за Україну, одвічно трагічну і несамовито палку, бо не вміли жити, цураючись того, що народились на цій Богом нам даній землі» (с.29), «Розруха брала під руку свою подружку Смерть, і вони починали квапливий танок на теренах українського Донбасу» (с.119). На мій погляд, обраному жанру не зовсім пасує лірико-романтичний стиль. Автору варто попрацювати і над діалогами: часом репліки героїв розтягнені і сповнені абстракцій та патріотичних «одкровень» (не завадило б прочитати пару підручників з кінодраматургії). А уважні редактори «Фоліо» могли б допомогти уникнути стилістичних недоладностей на кшталт «хтиві погляди проводжають її слиною чоловічої ерекції… диким внутрішнім вереском безмежної чоловічої хоті» (с.152), «У тяжкі хвилини, коли доля чавила її тендітну шию, Ірина посміхалася і плювала злу в його бридке обличчя» (с.157).

«Ворог, або Гнів Божий» рецензенти іменують то трагічною сагою, то політичним або політико-шпигунським трилером. Андрій Кокотюха в огляді на «Кримінальному чтиві» іронічно окреслив жанр висловом «як хочеться такої правди». Сам автор воліє називати твір «альтернативним романом», напевне, у сенсі альтернативних методів, якими українці можуть виборювати своє місце під сонцем, не поступаючись тиску держав, що володіють ядерною зброєю. Переконана, що Сергій Постоловський, добре збалансувавши політичну аналітику та шпигунські пристрасті, написав цікаву історію – злободенну, динамічну, експресивну, яка ставить перед нами гострі питання, хоч і не завжди дає однозначні відповіді. За напруженими сценами, ніби взятими з голлівудських стрічок про спецагентів Борна чи Джека Райана, вгадуються тривалі роздуми автора про місце України в сучасному світі, про виклики нашій державі в гібридній війні й потребу адекватно та оперативно реагувати на них. Такі книжки дуже потрібні саме зараз: вони не тільки і не стільки розважають читача, скільки спонукають його мислити критично.