Видана в Берліні та майже одразу перевидана в Києві (друкарський двір Олега Федорова, 2017), антологія сучасної української літератури «Свічадо» вмить стала європейською подією. Ця ошатна книга цікава насамперед своєю концепцією – чи не вперше під однією обкладинкою вміщено вірші відомих поетів з України, які пишуть українською та російською мовами.

Причому упорядник, письменниця з Німеччини Олена Ришкова, наразі визначила редакторів антології, які запропонували гідних, на їхню думку, авторів. Таким чином, в цьому неординарному міжнародному літературному проекті взяли участь, зокрема, поети Рауль Чілачава, Маріанна Кіяновська, Сергій Жадан, Олександр Кабанов, Ігор Павлюк, Тетяна і Сергій Дзюби, Анна Багряна, Ірина Євса, Євгенія Більченко, Олена Степаненко, Мирослав Лаюк, Любов Якимчук, Наталія Бельченко, Олена Ришкова…

Звісно, в цьому одному відгуку просто неможливо ґрунтовно розглянути творчість усіх авторів антології. Думаю, це й непотрібно: читачі, які справді люблять рідну літературу, безперечно, самі можуть процитувати напам’ять вірші більшості представлених тут поетів… Про світлий смуток видатного грузинського та українського письменника і перекладача Рауля Чілачаву (для якого Україна стала другою Батьківщиною), глибокі, іронічні й теплі твори Сергія Жадана, Олександра Кабанова, Анни Багряної не раз писав і я.

Втім, їхні вірші напрочуд органічно поєдналися в цій книжці. Ідея Олени Ришкової, упорядника антології, – досить приваблива. Бо російська мова – ні в чому не винна! Серед героїв, які мужньо, самовіддано захищають Україну від віроломних окупантів, – тисячі російськомовних громадян! Я це добре знаю, адже спілкуюся з нашими вояками, які повернулися з АТО, з родинами загиблих.

Та, власне, не секрет, що, наприклад, у моєму рідному Чернігові чи в не менш патріотичному місті Дніпрі, колишньому Дніпропетровську, переважна більшість мешканців постійно спілкуються російською. Однак Україна – це їхня Батьківщина, тут знаходяться могили їхніх батьків і живуть їхні діти та онуки. Отож вони так щиро люблять свою землю! Тому завжди, за будь-яких обставин, боронитимуть її, усвідомлюючи себе українцями. Ось що головне!

Коли кілька років тому, ще до російської агресії, на творчій зустрічі в Тернополі один місцевий добродій поцікавився у мене: «Як ви думаєте, якщо хижа імперська Росія зненацька нападе на нашу незалежну державу, за кого воюватиме Чернігівщина?», я цілком впевнено відповів: «Ми захищатимемо Україну». Так і вийшло.

Свого часу Китай домінував над Японією, тож немало знаних японських поетів писали китайською… Втім, у сучасних Японії і Китаї, звичайно, ніхто не вважає їх китайськими літераторами. Ні, це – безперечно, японські поети, які створювали свої вірші китайською мовою.

Схожа ситуація відбулася в Україні, коли драконівськими указами було заборонено видавати твори рідною мовою. А яка русифікація проводилася! У Чернігові, скажімо, не лишилося жодної української школи… Втім, Микола Гоголь – це видатний український письменник, який був українцем, вважав себе українцем, народився і виріс тут. У своїх творах він із великою любов’ю писав про рідну Україну. Скільки хорошого, українського у його «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Це – напрочуд добрий і світлий гумор!

Натомість, з якою іронією та сарказмом письменник писав про російську імперську дійсність у своїх «Мертвих душах» та «Ревізорі», де взагалі немає жодного позитивного персонажу!.. Авжеж, він деякий час мешкав у Санкт-Петербурзі. То й що? Гоголь і в Італії жив майже дев’ять років… Звичайно, італійці шанують класика світової літератури, проте нікому навіть не спадає на думку називати його італійським письменником!

Так само уславлені літератори Марина і Сергій Дяченки та Олді, визнані кращими фантастами Європи, – це, безперечно, наші, українські автори. Як і всі поети, представлені в антології «Свічадо».

Процитую на завершення дещицю вірша Олександра Кабанова, одного зі своїх улюблених письменників:

Лишённый глухоты и слепоты,

я шёпотом выращивал мосты – 

меж двух отчизн, которым я не нужен.

Поэзия – ордынский мой ярлык,

мой колокол, мой вырванный язык;

на чьей земле я буду обнаружен?

В какое поколение меня

швырнёт литературная возня?

Да будет разум светел и спокоен.

Я изучаю смысл родимых сфер:

пусть зрение мое – в один Гомер,

пускай мой слух – всего в один Бетховен.

Як ми можемо такого Поета віддати москалям? Хай і не сподіваються.