Нова поетична збірка, за рахунком вже двадцята, відомого українського поета Василя Кузана під назвою «Сингулярність» відкриває перед нами зрілого письменника приблизно так само, як і поет – поетичні обрії світу, що спалахують і гаснуть у метафізичному космосі визрілої реальності.

Поет і поезія, поезія і поет – ці теми часто зливаються в одну відкриту в збірці тему, як і поет – є чоловіком відвертим, що пересипає, чи то перебирає золоті крупинки щастя на своїй долоні, пробуючи визначити, яка з них світить найпереконливіше і найреалістичніше.
Чи цією перлинкою є жінка, чи він сам, чи осінь зрілості перед весною юних літ, самотність чи одинокість, військова кампанія чи мирний сон, римований віршований світ чи неримований, елегійний чи афористичний, традиційний у формі катрена чи стилізований під трикутник, чи навіть коми і їхня відсутність у віршах? Хто зна? Бо, що, коли його письменницьким кредо стане проза? За поета говорять вірші…

Чоловіки перемоги прагнуть,
Бо жінки зневажають слабких
І обожнюють героїв.
А ще:
Воїни хочуть слави
І мільйона в кишені
І знати, що вдома чекає
Королева і мати, й мир. («Батярське». С. 24)

Поет Кузан у збірці заявляє про себе як про переростка молодечих герців, життя обертається під його долонею глобусом днів і ночей, схиляючи його поетичний розум до фаустівського моралізування на теми пізнання добра і зла, та навіть самого себе:

І затремтить наближення моє
Бо вже нема того, що ніби є. (С. 111)

Сковородинівська тема легендарного Наркісса є цьому свідченням. Приведемо її цілою:

Хочу бути Нарцисом.
Любити себе і тільки.
Вільним хай буде настрій
Від циклів і слова жінки.

Хочу любити тишу
Без криків-плачів у небі
І щоби ніхто не пхався
У простір приватний. Губи

Вранці нехай цілує
Роса чи вода джерельця
І хай окуляри мають
Рожеві чи чорні скельця.

Сховатись у власний кокон
І просто собою бути.
Не бачити жодне тіло
І голос нічий не чути.

Залізти кротом під землю,
Заритись, та не в могилу.
А трохи іще пожити
І їсти – хай, навіть, глину.

Нехай мене всі обходять,
Хай не чіпають руки
Чужі, уже краще очі
Хай виклюють чорні круки.

Чи ні! Нехай будуть очі,
І хай не сліпці-закриті.
Бо як без очей я буду
Нарциса-себе любити? («Нарцис». С. 88)

Частою в нього зустрічається тема відвертого ескапізму. Хіба куди втечеш?

Невідворотно хочеться втекти
Від невгамовних утисків негоди
У ті світи, де недосяжність згоди
Є недоступним дотиком мети.
Нести неситий докір в небуття,
Не бути там, де будять ненароком
Глибокі нетрі нетривкого року
Невчасні і невтішні почуття. (С. 121)

Втекти хай «і в нереальну, незнищенну суть» (Там само).

Легка еротика непростих стосунків з представницею протилежної статі теж є радше поблиском від легеньких пилинок метеликових крилець спраглого Купідона:

Наварю тобі меду із осені тіла свого,
Доторкнувшись мене
Ти облизуватимеш пальці. (С. 31)

Дитя Венери з покрівцем на очах є сліпе, тож прицільні постріли є радше промахи і поза залюбленої людини, а не відгадка таємниці кохання, що невблаганно злітає охрою почуттів:

Осінь простреленим серцем
Впала листочком у
Лету… (С. 34)

Або ще прицільніше:

Серце і є для того
Щоби приймати біль.
Жала і стріли строго
Мусять попасти в ціль. («Октава болю». С. 105)

Поетова жінка, ймовірно, Муза. Він її не видає, ховає тайною за сімома замками. Виною – все та ж печать пов’язки на очах Купідона:

Їй не буває добре так. Вона
У кожного із нас одним-одна. («Вона». С. 116)

До нас долинає тільки тонка нитка срібла з прочинених щойно палітурних дверей обкладинки збірки. Та й у цьому просвіті автор накидав міріади зірок, вибухнув деміурговою щедрістю красот творива, щоб не впала вона бува кому в око:

Життя – вода, що скрапує в пісок
Із пальців Бога
Через наше тіло. (С. 101)

Проте і щедрий на численні літа Деміург і поетова жінка не є вибагливими, не пещені білоручки. Не відкриваючи їхній образ поет зчитує зовнішні риси, не намагаючись відкрити риси їхнього характеру. Проте йому краще вдається звістити про себе аніж про них:

…Для неї…
Боже!
Коли в людей немає хліба,
Коли бездомних повно в місті,
Це злочин – мати файні очі
І сукню кольору весни. (С. 85)

Однак саме жінка для поета стає гарантом і критерієм істини, коли «усе змішалося і поламалося»:

Я стискаю тебе у своїх обіймах
І це єдина логічна реальність,
Дана нам у відчуттях. («Єдина». С. 139).

Голкою ліричного хисту Музі поета вдається інколи грубо зшивати дві надірвані мішковини світу, з якого, мов хліб, губляться крихти здорового глузду:

Слава – то ще не авторитет.
А для того, щоб твердо стояти на ногах
Потрібна опора. Сук.
Чи суки? (С. 151);

Чи:

…вечір зітре прийдешнє
символами тривоги
зла урожай проріже
дірку на споді мрій (С. 164).

Як інколи грубим видається і фехтування римами в заримованому задзеркаллі поетичного Я:

а там і пам´ять
листя палить
зима посадить рік на палю (С. 173).

Однак хай рими будуть бездоганні, чи ж буває «втомлений скелет»? («Осеніє». С. 91). Чи ж Потічеллі, як у вірші «Маестро і Муза» (С. 182).
Насправді, ніколи так добре не буває поетам, як тоді, коли вони за ліричним пюпітром, коли мелодійно і срібно бринить камертон їхньої душі, а з туману мрій росте вірний крилатий образ. Втома життя дає про себе знати, тож чом собі не дозволити проявити мужність і полинути в омріяний рай свого правдивого житла – поетичний Елізіум, повний оксюморонів і Буріданових істот:

Чорним снігом гріється Парнас. (С. 165).

Тоді зшитком стає небо і любов, вівтар і світло, високе і низьке. Сміливим і водночас гарним є вірш «Причащаюся тобою» - любовний гімн коханій людині, Пісня Пісень, котрим вже ним одним було б достатньо насолоджуватися у книжці (С. 208-209), яку хочеться гортати, брати до рук ще і ще, бо вона вже сама стає загадкою. Її не жбурнеш немилосердно у темний кут. Може в цьому й полягає успіх поетичних книжок?
Поет прагне торкнутися вічних тем глибини буття. Ліричне задзеркалля ось-ось заблисне перед ним двома світами – видимим і – ні. Крупинки чи поетичні крихти зі столу, як колись для данського самітника були крихти філософські – розсипаються авторським голосом з його поетичного підвіконня, «затуляючи собою / зірки в отворі» («Шпаківня». С. 125).
Поет Василь Кузан – автор терпеливий і медитативний. Він не ведеться на гру в модний репортажний опис дійсності. Його не цікавить все те, що перебуває за межами власного болю. Однак не скажеш, що він відштовхується від інтуїції, добре почувається в просторі і часі. Це поет апріорних умов досвіду. Не скажеш, що обласканий долею щойно тепер ділиться досвідом. Для сугестивного зізнання, мабуть, треба набрати ще вищу висоту, як от у поезії «Довкола молитви»:

А святі вмирають ще до того,
Перш, ніж полетить у них каміння. (С. 174).

Однак від цього виграє сама поезія. Вона часто дзвінка і мелодійна, повна ліричного хисту, чого в поета-пісняра не відібрати. Такі розкішні вірші, як: «Оранжева лампа» «Творення легенди», «Жовток вечорових мрій», «Троянда дивиться у зиму» чи «Осінь нашого саду» є цьому промовистим свідченням.
Як бачимо, це поет, який терпеливо очікує від Музи пахощі та краплини ліричного парфуму:

а пам’ятаєш танець
на склі ранку
краплі роси
лишали сліди
наче (С. 179).

Це автор теми поет і Бог, а не поет і Владець. («бог забирає кращих…». С. 180-181). Це поет блоківського сум’яття і піднесення, поет, де «Підвіконник…/ Аптека. Ліхтар угорі» (С. 212), поет Прекрасної Пані і троянди.
Що ж, ми тільки застали поета в очікуванні за нерозпізнаним таємним скарбом буття у розмові з крилатими мешканцями Еолійських нив.
Нехай ще він розсипає крихти хліба на своє поетичне підвіконня і чекає, адже таким і Бог подовжує гріхи ще на піввіку. Бо чи нам, читачам, осуджувати поета?