Повість Тані П’янкової «Кролівна» має підзаголовок «іронічна». Однак визначальна її особливість, як на мене, зовсім не іронічність, і навіть не гротеск чи сарказм, принаймні вони не лежать на поверхні, а заховані у глибших пластах, сказати б, у підтексті,  що відкриваються далеко не кожному, а на доступній  видноті – психоцентрична заангажованість чи загостреність.

За всіма ознаками жанру і наміром проникнути у складний внутрішній світ героїв маємо глибоко-драматичну, по-кафкіанськи складну річ. Це спроба вийти за межі реального світу, розібратися чи принаймні відобразити роль підсвідомості, показати якою неоднозначно-складною і суперечливо-небезпечною може бути гра чи візія нашого розуму.

З анатомічною скрупульозністю авторка досліджує духовні порухи своїх героїв, детально описує душевні переживання і розумові стенання та галюцигенні стани. Іншими словами кажучи, це книга що підпадає під визначення – шизофренічна проза.

Тут оповідь повільна, натужна, іноді просто важка. Ця книга далеко не розважальна, її не можна читати «на сон грядущий», як легке, відпружуюче читво.

Вона для тих, хто цікавиться внутрішнім світом людини, перепадами настрою і неоднозначними душевними станами, хто вивчає психологію як науку і хоче зрозуміти людину як суперечливу і глибоко нещасну істоту, а її розум – як вищу загадку космосу, наскрізь містичну, непередбачувану і трагедійну. І разом з тим це повість про пошуки світла, яке виводить з лабіринту, без якого це життя було б просто абсурдним, алогічним і безцільно-безперспективним. Не дарма епіграфом до одного з розділів авторка поставила такі слова Румі: «Рана є місцем, де світло входить у Тебе».

Усі герої цієї повісті мають свою рану, звичайно, душевну, і всі тужать за світлом як гармонією і рівновагою світу та звичайним людським щастям – ідеалом. Але шлях до нього надто складний, тернистий, майже непосильний.

У післямові до цієї книги Василь Кузан виставив на щит такі слова: «Це неймовірна книга. Вона змусить плакати чоловіків і підштовхне до роздумів жінок». Чесно кажучи, я так і не зрозумів над чим тут можуть плакати чоловіки? Над тим, що в головного героя галюцигенні стани, чи над тим, що двоє головних персонажів так довго і важко ідуть до свого щастя? Безпідставне твердження. Повість викликає не сльози, а роздуми, не розчулення, а радше моторошний трем, не сентиментальне захоплення, а жаль до людини і її беззахищеності, сізіфівської закинутості у цьому світі. Це як у М.Рильського: «Жаль людини і цілого світу жаль».

Жаль і авторки.

Такі речі даються не легко, особливо в такому молодому віці й плата за них ще та. По-іншому не буває і бути не може. Гра з підсвідомістю – небезпечна гра. Спроба вийти за межі трансцендентного карається суворо і нещадно. Ким? Чим? Вищим розумом? Власною захисною реакцією організму і душі? Як знати.

Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що писала цей твір Таня П’янкова важко і довго, бо важко читається, непросто дається-осягається його глибина, не одразу відкриваєься його концептуальна сутність.

Таку річ не напише людина, яка не обізнана з творчістю Кафки і Джойса, Сартра і Камю, Беккета і Йонеско, Фаулза і Амуза Оза, а ще Едгара По і Достоєвського, тобто не стане на плечі своїх великих попередників. Але нікого з них авторка не наслідує, в неї свій власний стиль, своєрідна і самобутня манера викладу – цілком сучасна і наскрізь оригінальна.

Таке письмо (достоєвщина) вимагає також доброї обізнаності з психіатрією як наукою, що останнім часом небезуспішно і наполегливо демонструє інший івано-франківець Степан Процюк.

Перша і головна прикмета цього твору – психологічна напруга. Авторка безстрашно і беззастережно проникає у внутрішній світ своїх героїв, детально виписує їхні, так би мовити, історії хвороби чи звихів, – і це звучить вельми і вельми переконливо, бо написано (будьмо відвертими) талановито.

Відомо не від сьогодні, що в літературі усе можна вигадати, крім психології. Саме психологія – найскладніша складова «Кролівни».

І ще. У нас давно відучилися писати анотації до книг, і вони або дезорієнтують, або виглядають як рекламна марниця, на яку естетично підготовлений читач ніколи не купиться. Але в цій книзі анотація напрочуд вдала і я не можу стриматися, аби не навести її бодай частково, позаяк вона дає ключ чи шифр до розуміння найбільш важливих моментів цієї книги.

«Іноді ми не бачимо того, що бачать інші. Іноді ми не знаємо ні себе, ні природи речей, котрі нас оточують. Іноді ми не усвідомлюємо, в якій реальності живе наш розум. Ексцентричному НЕДОподружжю, здається, дуже пощастило – їм допомагає навчитися бачити, чути і відчувати одна дуже розумна істота. Ось тільки, звідки вона приходить і куди зникає? А може, вона – зовсім і не вона…

Іронічна історія про силу справжнього кохання і страх бути щасливим. Історія, яка могла б статися з кожним із нас».

Тепер про фабулу.

Анна закохана в Дена (Дениса). Ден – директор кролеферми, заможний, успішний, певний себе і своєї місії на землі. Анна – вразлива, ранима, тонка натура. Її глибоко ранить стиль життя Дена. Вона не може спокійно дивитися на те, як убивають кролів на його фермі, як Ден підгулює, зраджуючи її, як він (на її думку) занапащує себе. «Кухонні сварки» і душевні фантомні болі Анни та Дена займають у книзі чимало місця. Анна мстить Дену тим, що посилає йому повні містичного підтексту подарунки: сльози в пляшці, морську свинку з дивними звичками, півня-будимира, од якого немає спокою ні вдень, ні вночі, клоунські перуки, химерні дерева, кактуси з штучними квітами, коробку з метеликами, морських і свійських свинок, а Ден своєю чергою повільно з’їжджає зі здорового глузду. Йому починає являтися Кролівна – дивна істота, яка веде з ним жваві бесіди на найрізноманітніші, упереваж моралізаторські теми.

«Він навіть на мить подумав, що вже остаточно збожеволів. Ця жінка довго до того йшла і їй нарешті вдалося. Він – герой-коханець, він – досвідчений плавець між бажаючих вийти за нього заміж, він – пуп землі, господар свого дому і свого життя, геть здурів, скотився у шизофренічний вимір, перейшов у стан рослини».

Анна – власниця крамниці перук. «Продавати жінкам перуки – ціле мистецтво. Жінки ніколи просто так не купують нове волосся, за кожною покупкою стоїть ціла історія, ціла таємниця, яку потрібно розгадати, зрозуміти… У цій щоденній круговерті Анна вже навчилася безпомильно відрізняти тих, які прийшли за перукою-забавкою, аби одноразово виділитись з натовпу, і тих, котрі прийшли сюди за новим життям».

У книзі багато побічних сюжетних ходів, кротячих нор, як сказав би Фаулз, медитативних роздумів, ліричних відступів, описів сновидінь, притч, різних історій з прихованим підтекстом, одна з яких – пригода Лізи, секретарки Дена, якій ревнива Анна підсунула розбавлений кислотою шампунь, од якого та полисіла, що сприймається у книзі як своєрідна кульмінація чи пародія на неї.

Авторка переконана, що «навіть смерть можна перетворити в свято, якщо постаратися», вона начебто любить як «пахне щастя», але й ніби всупереч цій настанові пише про речі похмурі, драматичні, шизоїдні.

Найкращі в книзі – психологічні портрети діючих персонажів. 

«Він далеко не ідеал – у нього безліч вад, яких він не визнає. Не визнавав би навіть, якщо прикласти йому до потилиці дуло рушниці. Він впертий, агресивний, жорсткий. Він не здатен відкривати людям своє серце. В нього повно потаємних, тільки йому відомих страхів, а про деякі з них навіть він сам не здогадується. Він любить, коли його слухають – безумовно і беззаперечно. Любить, коли ним захоплюються, хвалять, виявляють йому прихильність, собачу відданість, жертвують заради нього собою. У нього наче комплекс якийсь… Від жінки обов’язково йому потрібна самопожертва, повне розчинення, повна залежність. Залежність від його слова, від його настрою, від його рішення...»

У кожного з героїв своя психологічна, задавнена травма, як-от в Анни:

«Анні було два місяці, коли тато з мамою запиячили по-чорному і забули, що в колисці під стіною зі старими пожовклими шпалерами тонко пищить дитина. Баба про дитину не забула. Викликала вантажне таксі і вивезла колиску до себе… Анна одного разу тільки посміла спитатися в баби Дани, чому сталося так, що тато з мамою так і не згадали про них і де знаходиться дім перших днів її життя».

Щоб читач відчув стиль цієї книги, наведу ще такий характерний уступ: «Станіславська мряка заганяла в депресію, у стан глибокого чорного пофігізму, коли понад усе хотілося лише влягтися, наче колода, на диван, загорнувшись в плед зі справжньої собачої шерсті і запивати чаєм калорійні кремові еклери не першої і навіть не другої вже свіжості, аж поки не знудить від однієї лише думки про них.

Станіславська мряка нахабно зазирала у давно не миті вікна, бо на це не вистачало то часу, то бажання, просилася до кімнати, може, їй теж раптом смертельно захотілося під теплий плед, але її, мряку, просто нудило від вигляду тієї білої примари, що лежала вже п’ятий день то на килимі, то на дивані і жерла, наче тварина, усе, що можна було знайти у холодильнику.

То депресувала Анна – зраджена, скривджена, обділена його увагою, його коханням, знищена, розтоптана, перемелена через м’ясорубку, перетрушена через сито його життя; немита, нечесана, не перевдягнена ще з того злощасного дня, з тієї злощасної гарної сукні, «лише для нього» у щось зручніше для багатогодинного диванного лежання».

«Ранок сміливо залазив у вікна яскравим осіннім сонцем, невимушено блукав по кімнаті, по стінах з об’ємними персиковими шпалерами, по ковдрі з червоними маками на сплячій Анні. Вона крізь сон шкірою відчувала те щедре сонячне світло, у яке можна було б зараз пірнути з головою, накупатися в ньому до знемоги, набутися з ним, змитися, вилікувати чорну діру в грудях… можна було б… але розплющувати важкі повіки не хотілося. Десь віддалено щось шуміло і гриміло. Аннина свідомість загальмовано сигналізувала, що то на кухні баба Дана чимось займається, бо прокинулася, певно, як завжди, до шостої і мусить хоч якось вбивати час».

Немаловажну роль у книзі відіграє також чисто візуальна гра шрифтами, які покликані передати різні рівні оповіді й людської свідомості.

Непросто визначити провідну думку цього твору, але здається вона ось у такій констатації: «Усім нам потрібно час від часу звільняти душу. Гігієна душі важливіша від гігієни тіла. Бо що тіло? Нині воно молоде, гарне і сильне, і притягує до себе погляди. А завтра настане якась така мить, дурна випадковість – ти падеш на рівному місці чи влітаєш в зустрічне авто – і все, у тебе вже не тіло, у тебе вже шматок зарубцьованого м’яса, схожого на людину. І залишається тільки твоя душа. І ти виборсуєшся тільки тоді, коли вона наповнена не лайном, а світлом…»

Добре виписані у книзі діалоги. Вони не завжди чітко індивідуалізовані, але незмінно динамічні, глибокі і, головне, не пустопорожні, тож цілком законно займають 70-80 відсотків тексту. Діалоги рухають сюжет, проявляють повніше характери діючих персонажів, усіх отих психів, алкоголіків, наркоманів і цілком порядних людей, показують хто є хто.

« – Вона часто приходить тобі у сни, Дене?

–       Хто?

–       Кролівна. Ти давно не напивався… її не мало би бути.

–       Дивно, що ти думаєш про таке.

–       Ти часом розмовляєш, як спиш. А коли ти розмовляєш, мені не спиться. Я підслухала. То це вона ще приходить?

–       Так, на жаль.

–       І що розказує?

–       Нічого… Мовчить. Жує капусту, яка з’являється разом з нею, і так жалісно, так приречено дивиться, ніби я її хвора дитина. Вона жаліє мене, Анно? Чи почувається винною за те, що зі мною зробила?

–       Не думаю. Може, ти плутаєш сум і жалість?»

А ще вагоме місце у цій книзі займають філософствування і внутрішні монологи. «Є різниця між чоловіком та жінкою, коли вони дізнаються про зраду. Чоловік готовий вбити за зраду свою обраницю, а вже потім – суперника. А жінка до останнього буде виправдовувати чоловіка, котрий зрадив, а на суперницю вивергатиме увесь свій гнів і ненависть».

Врешті все у цій повісті закінчується банальним хеппі-ендом: Анна народжує сина (3.500кг і 52 см) і триста шістдесят п’ятої ночі вона вже знає, що нікуди не піде від Дена і триста шістдесят п’ятої ночі щасливий Ден на самоті святкує «народження довгожданого сина добротним дорогим коньяком, котрий прогріває  його вимучене хворобою тіло, наповнює приємною вагою кожну виснажену клітиночку, знеболює, дарує відчуття забуття та заспокоєння».

Але річ, звичайно, не в сюжеті, і навіть не в тому, як авторка майстерно пов’язує усі фабульні вузли, річ – кажу це знову! – у психології, яка надто складна для розуміння, надто непізнавана і навіть недоступна для людської логіки, річ у переплетінні реального та ірреального, матеріального і містерійного, видимого і трансцендентного.

І ще раз не повірю В.Кузану, який твердить, що ця проза спроможна зробити нас кращими. Таня П’янкова – не лікар-анастезіолог й не екстрасенс-візіонер, мета у неї яка завгодно, тільки не виховна, не лікувально-рятівна. Письменниця настільки далека від якихось повчально-дидактичних настанов, як шизофренічна проза від соцреалізму. Вона пише про те, що її глибоко зачіпає, що їй відкривається, хвилює,  не дає спокою, мучить саму. І якщо читач переймається тим самим неспокоєм, тією самою тривогою – це вже його проблема.