Та перш, ніж узятися за власний відгук, цікаво було по форумах і соцмережах ознайомитися із враженнями читачів. Що ж, українці схвально зустріли цей твір. Та не могло не вразити, що й досі наші люди оцінюють досягнення своїх митців, спортсменів і політиків у меншовартісних категоріях типу «за таке не соромно» та «згодиться». Однак це зовсім не відповідає оцінкам «я пишаюся», «це визначне досягнення», «у цьому ми найкращі». Про роман Ірини Даневської довелося почути й прочитати відгуки, які виявляли захоплення саме у таких висловах «хороший роман, за такий не стидно».

Очевидно (не ймовірно, не мабуть, а саме очевидно), що твір заслуговує високої оцінки за майстерність авторки, барвистість мови і відповідність історичним реаліям епохи. Десь навіть промайнув такий комплімент – «український Дюма у спідниці». Але нагадаю, що Дюма використовував працю найманих письменників і настільки вільно трактував історичні події, що іноді їх було не впізнати.

Що стосується оцінки авторкою своїх героїв, і найперше, самого Богуслава Радзивіла, тут вона обирає тактику, цілком відповідну вітчизняній письменницькій традиції. Якщо сусідні країни, з якими Україну пов’язує спільне минуле, схильні оцінювати наших національних діячів надто категорично, то вітчизняні письменники і дослідники прагнуть зрозуміти історичні постаті, пояснити читачеві реалії, у яких мусили діяти ті чи інші непересічні особистості нашої історії.

Для поляків Богдан Хмельницький, Іван Виговський чи Богуслав Радзивіл є «сепаратистами», які загрожували цілісності Речі Посполитої. Для росіян таким «зрадником» є Іван Мазепа, а далі Симон Петлюра і Леонід Кравчук. Великий гетьман Визвольної Війни навпаки, вважається позитивною постаттю, оскільки привів український народ під руку північного «брата». Залишимо поза розглядом історичні містифікації сусідів. На відміну від них, українські автори не трактують визначні постаті минулого спрощено: або герой, або зрадник. Визнаючи заслуги Богдана Хмельницького у Визвольній Війні, його водночас звинувачують у союзі з Москвою і з Кримським Ханством та у створенні передумов Великої Руїни. Івану Мазепі також, не зважаючи на його героїчний ореол, закидають недалекоглядність політики. Як бачимо, для вітчизняних істориків і письменників ніколи не буває однозначно й просто, бо жодна людина не є простою, а будь-яка медаль має два боки. Отже, роман Ірини Даневської має зайняти гідне місце серед творів Пантелеймона Куліша, Івана Нечуй-Левицького, Богдана Лепкого і Романа Федоріва. Чудово, що сучасні автори зрозуміли: досить оглядатися на великих класиків минулого, пора творити своє, що стане класикою для майбутніх поколінь.

Чий герой?

Український читач із численною родиною Радзивілів майже не знайомий, хоча вони є нащадками київських князів і перебували у родинних стосунках з князями Острозькими, зокрема Костянтином-Василем, тим самим, що заснував Школу-Академію і друкарню, прихистивши гнаного Іваном Грозним колишнього священика і друкаря Івана Федорова. Будучи кальвіністами, вони підтримували інших протестантів, православних і аріан, розуміючи хибність католицької релігійної нетерпимості. Саме Радзивіли володіли найбільшими православними єпархіями. Крім того, вони відзначилися участю у численних військових кампаніях, займали найвищі посади у Речі Посполитій і значно впливали на життя українців. Так, описані у романі Ірини Даневської, князь-гетьман Кшиштоф і кузени Януш і Богуслав, були відомими меценатами і військовими діячами, брати були активними учасниками Північної війни і придушення козацьких повстань. Останній, крім того, відкривав і утримував власним коштом лікарні, школи і храми, заснував суконне виробництво, піклувався про фортифікаційні укріплення своїх міст і захист своїх підданих, зібрав приголомшливу бібліотеку і колекцію картин. Тож, українцям варто знати про союзників і супротивників своїх предків.

Натомість у сучасній Білорусі Радзивіли стають національним брендом. Їм присвячені численні розвідки і студії К. Шишигіної-Потоцької, І. Масленіциної і М.Богодзяжа, Т. Габрусь і Г. Аніскевич[1], а також художні твори, зокрема романи О.Рукаля «На службі в князя Радзивіла», Ендрю Олвика «Сліди Апостолів» і тетралогія М.Голденкова[2] «Пан Кмитич». Були видані «Автобіографія» Богуслава Радзивіла[3],  «Щоденник про події у Польщі» Альбрехта Станіслава Радзивіла, «Щоденник» Михайла Казиміра «Рибоньки», «Книга життя і мандрів» Миколая Кшиштофа Радзивіла про паломництво у Святу Землю, твори Франциски Урсули Вишневецької-Радзивіл, біографічна розвідка про відому меценатку Магдалену Завіши-Радзивіл-Красинську. У мережі існує сайт[4], повністю присвячений історії князівського роду: безліч фото, відео, культурних заходів і театральних вистав.

Шляхом видатного авантюриста і нобелівської лауреатки

У передмові Ірина Даневська описує своє «знайомство» із Богуславом Радзивілом під час шкільного навчання і те, як цікавість до загадкового принца врешті знайшла свій вияв у романі. Це мені нагадало історію Генріка Шлімана – визначного бізнесмена, поліглота і археолога-аматора, який попри безліч негараздів і невизнання світової науки зміг знайти славетну Трою. Як оповідає легенда, саме дитяча і юнацька залюбленість у грецьку історію і гомерівський епос спонукала його до пошуків, вивчення грецької мови і навіть до одруження з Софією Енгастроменос. Як бачимо, Ірина Даневська також опанувала мову свого героя, адже деякі тексти подано у власному авторському перекладі.

Водночас пізнавальна цінність роману про литовського князя серйозно конкурує з розважальною. Це, у свою чергу, нагадало мені казкову повість Сальми Лагерльоф «Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми», що була задумана як підручник із елементарної історії, географії і біології для шведських школярів-початківців, і за яку письменниця отримала Нобелівську нагороду. Той самий прийом – «розважаючи, навчай», ефективно працює і у дитячій педагогіці, і для освіти тих дорослих, яким до вподоби корисні книги. Розважаючи читачів любовними історіями, дуелями і пригодами, водночас, Ірина Даневська легко і доступно надає вичерпну інформацію про тогочасну політику, військові дії, дипломатичні інтриги і таємні переговори, нюанси придворного етикету у різних кранах Європи, моду на кольори, сукні і танці, особливості погоди, кухні, архітектури і юридичного права тогочасних країн і міст. Читач разом із героями «мандрує» дорогами і суднами, потрапляє у шторми і в’язниці, веде переговори із королями й кардиналами, б’ється за своє життя і розбиває серця. Разом із сюжетною лінією читач знайомиться не тільки з біографією принца-князя, а ще й із життям майже усієї тогочасної Європи і Речі Посполитої, частиною якої була і Україна.

Назад у минуле

Авторка настільки майстерно занурює читача у 17 ст., створюючи «ефект максимальної присутності», що здається, ніби навколо шелестять мереживо і довгі сукні, бринять шаблі, ллються вино і кров, палаци здригаються від гучних бенкетів і сварок. Ця книга стане до смаку тим, хто полюбляє баланс між описами і діалогами, цікавим і корисним. У романі на повну силу вирує життя: тут кожен клаптик землі сповнений запахів і звуків, до обіду подають духмяну гуску і солодке угорське вино, чорний кіт щосили виборює життя, а шалений білий кінь стає початком тривалої дружби. Читачеві лишається лише плисти за течією роману, на довгі години ставши безмовним спостерігачем за багатьма пригодами героїв.

За кожним абзацом, рядком і реченням проглядається титанічна праця авторки: релігійні конфлікти і політичні інтриги, курс валют і любовні таємниці складають канву твору, роблячи сюжет більш повним і насиченим. Усе описується легко й зрозуміло навіть далекому від зацікавленості історією читачеві. Посилання й примітки значно полегшують сприйняття тексту, виконуючи функцію читацького словничка, адже джерелом для написання роману стали численні щоденники і мемуари придворних, фрейлін, дипломатів, «Щоденник» А.С.Радзивіла, спогади Яна Цедровського, сімейне листування, а також «Автобіографія» самого Богуслава Радзивіла.

«Час і нрави» не просто описані, з них вихоплені цікаві і незвичні для сьогодення звичаї, як-от: чорний прапор потопельників, непривітність англійських в’язниць, небезпеки паризьких вулиць, загроза не тільки від розбійників, але й від митників, правила залицяння, виклику і проведення дуелей, безліч способів нажити ворогів чи завести вірних друзів у 17 ст.

Не хотілося б розкривати цікаві моменти, але такі події, як приїзд короля Владислава до Львова, конфлікт Януша з поляками і бешкет в Утрехті натякають нам на майбутні бунти громадян проти свавілля шляхти. Львів’яни, зобов’язані власним коштом оплачувати королівські розваги, захищають у власних домівках своїх жінок і дочок від посягань. Литвини і українці змушені боронити свої права перед поляками, а протестанти і православні – перед католиками. Як ми знаємо, у таку ситуацію свавілля потрапила і родина Хмельницьких, і нам відомо, до чого призвела байдужість короля до відновлення справедливості. Усі ці деталі поступово виростають у величезний клубок не розв’язаних протиріч і ворожнечі. Питання дозріли, відповіді нам має дати наступний том твору.

«Єресь – лише інша назва свободи думки»

Описаний у романі період припадає на час релігійної ворожнечі між католиками і всіма іншими (православними, аріанами, кальвіністами, лютеранами тощо), у тексті згадуються печальні події того часу: погром церков, побиття і вбивства протестантів, закриття православних храмів, соціально-політичні утиски усіх не-католиків (важливі посади розподілялись між католиками, а принцеса-лютеранка Анна Ваза навіть не була похована через релігійні конфлікти аж одинадцять років!). Авторка іронізує над папськими індульгенціями і порушенням протестантами багатьох раніше встановлених правил. Тут кальвіністи вживають вино, б’ються на дуелях, розважаються танцями і не цураються перук, парфумів і діамантів. І, хоча з часу смерті самого Кальвіна минуло менше століття, ми бачимо геть не аскетичних фанатиків, а «гламурних» ренесансних кавалерів: вже ніхто не трощить дзеркала і не палить на вогнищах вчених, а смертна кара стає радше винятком, аніж правилом[5]. До речі, у тогочасній Литві Радзивіли, а саме Миколай Христофор Чорний на прізвисько «Іспанець», були активними провідниками кальвінізму.

Та, крім факту наявності релігійної проблеми, авторка замовчує, у чому ж полягають протиріччя між ідеями вірян? Про аріан вона подає відомості у примітках, а от про кальвіністів, лютеранів та інших варто було б сказати кілька пояснюючих слів.

Для чого не має місцяв історичному романі?

Буває так, що, читаючи історичний роман, дивуєшся кількості слів, не властивих описуваній епосі. Така вада «ріже око й вухо», а тому їдко висміюється читачами і критиками. Наприклад, «ця середньовічна фортеця була вдало модернізована» або «барон був справжнім інтелігентом». Тож, цікаво було виловити у тексті такі авторські «проколи». Однак, у творі Ірини Даневської вдалося розшукати лише два більш-менш «молоді» слова, що були запозичені з німецької лише у 18 ст.: «кран» і «перпендикулярно» та ще третє, грецьке, «епідемія». Щоправда, усі вони були вжиті у контексті закордонних подорожей і мали бути «перекладом» із французької. Не думаю, що заміна цих слів синонімами, на зразок «вентиль» і «пошесть» значно прикрасили би твір, а от як замінити «перпендикулярно»? Вагаюся із пропозиціями…

Забудькуватість – ворог не лише Льва Толстого

Часто у великому за обсягом творі багато персонажів, безліч деталей і поворотів сюжету, текст зазвичай кілька разів переписується, через що автори «гублять» героїв, плутають імена і місця дії, розпочинають і полишають сюжетні лінії, чим, зокрема «прославився» Лев Толстой. Однак, в романі Ірини Даневської кожна «гілка» оповіді завершується або «дозрілим плодом» (наприклад, любовна пригода Маргарити де Роган або одруження Беатриси де Кюзанс), або ж «обростає» новою паростю (випадкова зустріч із братами Собеськими, знайомство із кузеном Фрідріхом і братом, пророцтво Беатриси).

«Шерше ля фам»

Особливе місце у романі, присвяченому пригодам видатного чоловіка свого часу, займають жінки. Це королеви й герцогині, принцеси і шляхтянки, потенційні коханки, тещі і наречені. І, якщо історичні романи, писані чоловіками, часто-густо мають недоліком невиразні жіночі образи, бліді тіні чоловічих персонажів, то роман Ірини Даневської вигідно вирізняється на цьому тлі. Тут жінки сповнені живих емоцій, амбітні і прекрасні. Саме вони часто вирішують долю світової політики, укладаючи шлюби і розриваючи заручини, інтригуючи проти суперниць і зваблюючи чоловіків.

Далі буде?

Отже, для багатьох читачів майже 700 сторінок мають пролетіти швидко й не помітно. Попереду на юного Радзивіла чекає війна з Богданом Хмельницьким, обрання нового короля Польщі, вигнання, втрати, раптові союзи і напророковане Беатрисою кохання всього життя. 

Відомо, що затяті прихильники історично-авантюрного чтива, відкривши для себе нового автора, починають захоплено перечитувати усі його твори, через що їхній читацький досвід перетворюється на періоди Вальтера Скотта, Александра Дюма, Фенімора Купера, Рафаеля Сабатіні чи Роберта-Льюїса Стівенсона. Хочеться сподіватися, що для українських читачів знайомство з романом «Німецький принц Богуслав Радзивіл» стане початком «періоду Даневської».