Роман із інтригуючим початком і довершеною мовою; твір, у якому стільки достовірних фактів, що складається враження, ніби писала його людина, значно старша за віком. Ідеться про роман «Вільний світ» Тетяни Белімової.

Голодомор 1932-33 років, окупація українських територій німецько-фашистськими загарбниками, заробітчанство й еміграція – усе це злилося в цій книзі. Коли Київ почали бомбити, хтось пішов на війну, когось закрили в концентраційному таборі, хтось поїхав працювати до Німеччини. Одні втратили домівки, інші – своїх рідних. Не кожен узявся би розкопувати такий величезний пласт історії, ліпити усі ці історії докупи, щоби вийшла справжня сімейна сага про життя двох родин, долі яких тісно переплелися. Семен, Агафія, Жора, Нюся, Поля, Клава – з одного боку, і Марія, Єфрем, Дарка – з іншого. А ще родина Кугле, Тоня й Оля. Ціла галерея персонажів, і серед них – жодного негативного.

Особливим серед них є образ Полі. Вона – спасителька (хай не людства, але своєї родини, сусідів, знайомих); зірка, яка вказує шлях своїм близьким; провидиця, яка віщує долю, але не може її змінити. Поля з’являється у найтяжчі моменти життя матері й брата, у хвилини відчаю й безвиході, вселяє у них надію. Нічого для себе, усе – для людей, як Месія, який віддав найцінніше своїм співвітчизникам і їхнім нащадкам.

«Чому вона всім допомагає, а себе зцілити не здатна? Навіть котеня оте, прибите дверима, яке вже хрипіло в смертній агонії, виходила. А на себе покласти цю білу з потічками вен руку?».

Що ж стосується інших персонажів, то тут письменниці не можна дорікнути, що когось вона обділила увагою і недостатньо розкрила їхні зовнішні та внутрішні характеристики. Так, Нюся, Поля і Жора зовні схожі на тата, а Клава – на маму, але Клава й Поля – жалісливі, Агафія – побожна, Нюся – розумна й талановита, а Жора – волелюбний. Авторка робить акцент саме на цих їхніх чеснотах, але розкриває й інші, не менш привабливі. Деякі розділи твору підписані чиїмись іменами, оповідь ведеться від їхньої особи або про них. Тут дуже мало авторських ремарок, але часом читач розуміє, що вустами цих героїв говорить сама письменниця. Вона нікого не засуджує (бо ж як, у принципі, можна засуджувати людей, які пережили таке?), натомість авторка співчуває своїм героям.

«Бідна маленька Поля», «маленьке зіщулене тільце на ліжку», - пише Белімова про одну зі своїх героїнь .

«Братику», «ніженьки», - вкладає  пестливі слова авторка в уста Полі, коли та говорить про Жору.

«Вона гарна тою білою, безкровною, наче аж напудреною, матово-порцеляновою красою, властивою серцевим хворим. І ця виняткова блідість, поєднана з великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся, що надає її зовнішності чогось демонічного, казкового», - описує письменниця ту ж таки Полю.

І в кожному описі, в тих епітетах, які Белімова добирає, у тих пестливих словах – усе її ставлення до героїв.

Вона співчуває навіть німцям (хоча могла би усіх їх змести під одну гребінку, під колективну відповідальність, і охрестити словом «окупанти»), яких вигнано з їхнього дому, в яких забрано їхнє майно чи харчі. Бо, зрештою, усі вони – люди і так само потерпали від війни. Деякі з них навіть щиро намагалася допомагати «остам», віддавали їм свій одяг, прикраси, учили європейських манер. Увесь твір просякнуто гуманністю. Авторці вдалося залишитися об’єктивною і незаангажованою,  відмести від себе все особисте, щоби читач побачив ті часи такими, якими вони були насправді.

У романі-хроніці Тетяни Белімової чітко прослідковуються інтертекстуальні зв’язки із творами відомих українських письменників ХХ століття. Так, чітко відстежується зв´язок «Вільного світу» з романом Василя Барки «Жовтий князь». Обидва романи – сімейна хроніка, яка переходить у мартиролог. В обох творах центральною темою є реалістичне зображення нещастя в сім’ї простих селян, вимирання родини унаслідок штучного Голодомору, організованого тоталітарною радянською владою у 1932-33 роках.

Ще одним романом, із яким перегукується «Вільний світ» Белімової , є «Марія» Уласа Самчука. І не тому, що у романі сучасної української письменниці теж є Марія, навіть дві (мати Єфрема і німкеня Марія Кугле, в родині якої наймитував остарбайтер). Обидва романи – про Голодомор і в обох жінка – берегиня роду. Агафія і Марія моляться Богові за своїх дітей, чекають/виглядають їх додому, Поля зцілює брата від важкої хвороби, Оля ходить до коханого в лікарню, Тоня допомагає напівживому колишньому військовополоненому відчути життя на смак і дарує йому надію на майбутнє («Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!»). Обидва твори перейняті вітаїзмом (торжеством життя в його найрізноманітніших проявах).

Тема еміграції зближує роман «Вільний світ» із романом «Тигролови» Івана Багряного. Обидва твори піднімають ряд питань: чому одні змогли виїхати за кордон, оселитися там і жити щасливо, а інші – ні? Чому для когось навіть те пекло, яке створила на території сучасної України тогочасна радянська влада, було раєм? Чому досвід іноземців не вдалося втілити у нас?

Окрім історичної основи, бачимо тут ще й любовні лінії: комусь удалося знайти щастя відразу, інші пройшли через біль утрат, але зрештою зустріли свою долю. Комусь Бог дав аж двох чоловіків, але не дав дітей, а комусь узагалі довелося вік ізвікувати, не спізнавши радощів подружнього життя. Найбільш яскраво письменниця прописала стосунки Єфрема й Тоні, адже це навіть не любовний трикутник, а цілий чотирикутник. Єфрем був до  нестями закоханий у Тоню, але цілі в житті у них були діаметрально протилежні. В остарбайтера Єфрема закохалася німкеня Кеті. Авторка детально описує психологічний стан дівчини, яка спізнала забороненого кохання (бо ж нехай тільки «ост» торкнеться до неї, його одразу ж заберуть у концтабір). Тут і ревнощі, і сльози, і благання.

«Кеті відчуває, як знову щось здавлює її горло. Вона починає шморгати носом, висовує язика й злизує ним оці нові (у порівнянні зі «старими», вчорашніми) сльозинки. Яка ж вона дурна!».

Вона не розуміє, чим Тоня, бідна остарбайтерка з України, краща за неї. А тут з’являється ще й третя дівчина, яка до нестями закохується в Єфрема.

Зрештою, коли закінчується війна, перед хлопцем постає питання: із ким можна творити майбутнє? І він обирає. Обирає розумом, а не серцем. Раціо перемагає: важливо, щоби ви рухалися в одному напрямку, щоби мріяли про одне й те саме і… щоб тебе любили. Єфрем воліє бути коханим, аніж кохати самому. Ні, вона дійсно йому не байдужа, він проживе із нею щасливе і довге життя, але ніколи не забуде тієї, яку втратив.

Символічною є назва роману – «Вільний світ». Це – лейтмотив твору.  Бо ж що таке воля? Який він – вільний світ? Де він? Відповіді на ці питання нема, позаяк у кожного своє уявлення про це. Так, Єфрем уважає, що вільним можна бути лише вдома, на Батьківщині, а Тоня переконана, що в тій країні, за тієї влади вона ніколи не буде щасливою. Єфрем вертається додому, а Тоня вирушає шукати долі в іншій країні, але, зрештою, у своєму виборі вона помилилася.

«Я надто довго прожив із Тонею, аби не взнати найбільшої її таємниці: вона не повинна була жити поза Україною (її ностальгія була навіть більшою за її внутрішні уявлення про Батьківщину). Вона думала, що сильна й усе здолає, що в неї є бажання й воля до нового, кращого життя… Я звик і прилаштувався до життя, вона – ні. Це, зрештою, її і спалило. Той вільний світ, якого Тоня так прагнула, став для неї справжньою в’язницею, яку вона носила в собі всі шістдесят років свого життя».

Ще один символ – це дерево роду. Йому присвячений останній розділ книги. Авторка підкреслює: нема у світі більш важливих речей, аніж родина, бо саме вона формує людину, закладає в неї те, з чим вона потім ітиме по життю, ті принципи й моральні орієнтири, якими вона керуватиметься. Тому дуже важливо пам’ятати, звідки ти, хто твої предки, чим вони визначні.

Загалом твір вражає читача описовістю, ретельно підібраним фактажем, глибоким психологізмом. Навіть епіграфи до частини розділів покликані відобразити основну їх ідею, налаштувати читача на сприйняття. За плечима в авторки – досить непогана «школа» українських письменників ХХ століття. І вона взяла від них найкраще. Зайвими у тексті можуть бути хіба що авторські знаки, зокрема тире. Але враховуючи те, якою красивою і живою мовою написано роман, розділові знаки можна вважати дрібницею.