Вона розповіла ВВС Україна про те, де, чому і як шукають українці волю, а також скільки у "Вільному світі" автобіографічного у історії двох родин, які пережили Голодомор, війну, полон, примусові роботи у Німеччині та концтабір, репресії - загалом, те, що пережили безліч українських родин у ХХ сторіччі.

ВВС Україна: Розкажіть, про що Ваша книга - про те, що у кожного свій вільний світ, або про те, що українці весь час шукають волі, проте доля чи історія складаються так, що вони цей вільний світ знаходять лише за межами України?

Тетяна Белімова: Мені здається, що Анатолій Олександрович Ткаченко (професор, філолог - ред.) найкраще відкрив концепцію, яку я закладала у заголовок свого твору. Це ніби так трохи саркастично - "Вільний світ". Бо насправді його ж не було ніколи.

В ті часи, коли розгортається дія мого твору, його, звісно, не було. І герої, які покинули межі рідного світу у пошуках вільного світу, не знайшли його. Це такий мій авторський сарказм, не знаю, наскільки відчутно це із тексту.

Насправді, вільного світу як не було, так і не має до сьогодні. Але пошуки його тривають.

ВВС Україна: Але це лише українців стосується, чи це така загальносвітова тенденція?

Тетяна Белімова: Мені здається, що це є глобальна тенденція. Бо хто може сказати, що він цілком вільний від якихось суспільних обов´язків, від якоїсь заангажованості, від соціально накинутих масок і ролей, правил, які людина має дотримуватися. Мені здається, ніхто не може сказати, що він вільний. Хіба що Сковорода, який сказав, що "світ ловив мене, але не впіймав".

Але коли я писала свій "Вільний світ", то я мала на увазі тоталітаризм. Тому що це явище ми, до певної міри, ще не подолали. І досі є багато адептів цієї системи. Навіть зараз у нашому суспільстві чуєш: "Нам би Сталіна! Нам би сильну руку!" Чому це прагнення закладене в українцях? Чому вони не уявляють якогось іншого існування, крім як такого, що хтось прийде і сильною рукою щось там створить, порядок наведе.

Тому я визначаю свій роман не тільки як антивоєнний, але й антитоталітарний. Бо ми і зараз переживаємо наслідки тоталітаризму, вони пролазять в усі щілини. І багато з того, що ми маємо зараз, це є наслідки тоталітарного режиму, у якому ми жили впродовж 70 років.

ВВС Україна: Після подій останнього року доводилося досить часто чути, особливо від іноземців, про здивування тим, як українці прагнуть свободи. Чула навіть таку думку, що якщо пояснювати, чим відрізняються українці від росіян, то саме цим прагненням свободи, волі. При цьому в українців під час цієї боротьби за волю виходить не російський бунт - "бессмысленный и беспощадный", а щось зовсім інше, більш креативне, запальне. Чи можна погодитися, що українців визначає прагнення до волі десь на генетичному рівні, і водночас невміння цю волю втримати?

Тетяна Белімова: Мене дуже критикують за те, що в останніх розділах журналістка робить певний підсумок двох доль, до яких вона причетна: це доля Єфрема, остарбайтера, який повернувся в Україну, та доля Жори, який був військовополоненим і не повернувся в Україну.

Вона пов´язана із обома цими чоловіками, вона знає їх життєписи. І коли ця журналістка бере інтерв´ю у Єфрема про Голодомор, вона записує у блокноті, що український антропологічний тип не змінився, і перераховує його риси. Ніби, мова йде про зовнішні ознаки, а насправді вони є внутрішніми.

Це саме те, про що Ви кажете: прагнення свободи, неподоланість, які, очевидно, і справді передаються у генетичному коді.

Але ми також не можемо заперечити, що геноцид, зумовлений Голодомором, репресії, також дуже сильно вплинули на український народ саме на генетичному рівні.

Майдан - це справжня революція, але дуже обмежена кількість українців взяли у ній участь.

А от у мене є можливість подивитися на життя провінції, бо родичі мого чоловіка із Черкаської області. І що ми там бачили, наприклад, на виборах, коли люди так само продавали свої голоси за 500 гривень, хоча діти у них загинули на Майдані чи зараз воюють в АТО! Про яке прагнення свободи чи майбутнього можна говорити?

Мені також було важливо проговорити, що хоч Голодомор стався через політику Сталіна, але відбувалося це руками українців. Тобто, українці знищували українців. Це також є серед наших генетичних рис, це також закладено у нашому антропологічному коді. І це є одна із тих рис, яку нам треба долати.

ВВС Україна: Ваша книга починається із фрази "Було три сестри...У якомусь іншому житті". Впродовж останнього року так само часто чую, коли люди починають про щось  розповідати, і кажуть: "Було рік тому, а здається, що в іншому житті". Як на Ваш погляд, бути із цими перетинаннями - те, що було в нашому житті, але здається, не з нами?

Тетяна Белімова: Коли я замислювала цей роман, коли його писала, в нас ще не було війни. Але оцей досвід життя у двох площинах - довоєнного і воєнного - вже був. Бо київська частина історії - це історія моєї родини.

Бабусі вже нема, але вона була дуже гарним оповідачем, і все, що у моєму творі є про Київ, - це її щоденникові спогади. Тобто, цей досвід - життя до війни і під час війни, те, як війна змінює все життя, всі пріоритети, всі цінності, як багато чого стає другорядним - певним чином у мене був.

ВВС Україна: Ви сказали, що починали писати цю книгу до війни - "в іншому житті", але що Вас спонукало до її написання?

Тетяна Белімова: Справа у тому, що саме у 2013 році до нас приїхали наші австралійські родичі, нащадки Жори (героя який після війни не повертається додому, а емігрує в Австралію- ред.). Минулого року приїздила дочка Жори, Таня, про яку йдеться в кінці книги. Перед тим востаннє вона була тут у 1998.

Вона приїхала зі своїм сином, який вже майже українською не розмовляє. Але ми постійно проговорювали всі ці сімейні історії.

З іншого боку, на той час у мене було зібрано вже багато історій, які я записувала за дідусем Єфремом, - про Німеччину, про повернення. І воно якось в певний момент зрослося. Два дуже подібні життєписи двох українців, дуже переплетені, дуже схожі, але й дуже відмінні.

Був якийсь такий пункт, де ці життєписи радикально розійшлися. Постала проблема вибору. Хтось зробив крок в одному напрямку, повернувся на батьківщину, і хоче там шукати цей вільний простір. А хтось шукає цей вільний простір особисто для себе.

Тут я на боці Єфрема, який повернувся. Я би зробила так само. Думаю, що і більшість українців мають таки зрозуміти, що своя земля - це своя земля, і будь-які матеріальні зиски її не замінять.

Звісно, тоді я не думала, що за рік у нас буде війна, і що антивоєнний роман стане актуальним в Україні. Але коли я починала, мені ця історія здалася дуже українською, дуже типовою.

ВВС Україна: Хто є Вашими улюбленими авторами?

Тетяна Белімова: Для мене найбільшим авторитетом є Микола Хвильовий, якого я вважаю навіть десь трохи моїм вчителем. Дуже його люблю.

Михайла Коцюбинського так само. Коцюбинського перечитую знову і знову. Кожного разу мене вражає його метафоричність. У нього слово - як пензель. І кольори, і тіні. Так само і Микола Хвильовий, - те, як він міг передати і дух епохи, і дух свого часу.

Дуже люблю Фолкнера. Багато хто його не розуміє. Кажуть, важко подолати супротив тексту. А мені таке читання - алегоричне, метафоричне - дуже подобається.

Мені критики також закидають своєрідні лакуни у часі. Я дещо залишаю на додумування читача. Наприклад, питають, чому не описані будні Єфрема після повернення з Німеччини. Не знаю, може, комусь і цікаво описувати трудодні колгоспника, а мені хотілося акцентувати увагу читача на більш психологічних моментах.

Свого часу я дуже захоплювалася Голсуорсі - усі 9 томів його "Саги про Форсайтів".

ВВС Україна: Це так само родинна сага...

Тетяна Белімова: Я так свій роман не визначала. Це так більше критики його визначили сімейною сагою. Я, коли відсилала його на конкурс "Коронація слова", і мусила вибрати жанр, не могла визначитися, бо він наче і історичний роман, а наче і не тягне на повноцінний історичний роман. Я сама вигадала таке визначення: історичний роман-образ. А на сагу мені не хотілося б посягати, бо обсяг (твору - ред.) якось недостатній для саги.

ВВС Україна: Ви вже отримали дві нагороди від конкурсу "Коронація слова". А чим, на Ваш погляд, відрізняється участь у конкурсі ""Книга року ВВС"?

Тетяна Белімова: Якщо бути відвертою, то коли подаєшся на, наприклад, "Коронацію слова", то подаєш свій рукопис під псевдонімом, і абсолютно ніхто не може вплинути на рішення журі.

А на конкурс "Книга року ВВС" мій твір подало видавництво, і вже потім поставило мене до відома.

Коли я вже опинилася в процесі, і побачила себе у цьому довгому списку, скажу, що була здивована тим, що полилося дуже багато бруду на роман. Я так зрозуміла, що це є якась конкуренція. Бо тут відомі усі імена, відомі усі люди, які між собою змагаються за цю нагороду, і тому тут спрацьовують зовсім інші механізми. Хтось когось починає хвалити, когось навпаки ганити. Це не те, що я хочу когось образити, а просто те, що я побачила як учасник одного та іншого конкурсу.

Із Тетяною Белімовою спілкувалася Анастасія Зануда.