Війна не дає  вибору. Вона залишає сліди. І вибір починається там, де сліди закінчуються. Повернутися туди, звідки жорстоко вигнала війна поміченими нею слідами, чи піти далі, залишивши минуле минулому? Шукати свободу, не відаючи яка вона на смак і дотик чи  просто жити, знаючи, що вибір – це і є свобода?

Роман Тетяни Белімової «Вільний світ» - про боротьбу. А ще про любов,  про конкретних людей,  про їхні страждання і кохання.

Це – жіночий роман : легкий  у читанні, ненав’язливий у відтворенні фактів і малозатратний в плані виділеного часу на прочитання. Він буде цікавим читачам, котрі  хочуть читати про любов  в обгортці сімейних  відносин, життєвих перипетій  і з прогнозованим фіналом, не переймаючись причинами психологічних особистісних драм кожного з героїв твору.  Але як для класичної форми жіночого любовного роману, тут бракує  солодких слів та  меланхолійних емоцій.

Для читачів, які бачать «Вільний світ» романом історичним він буде цікавим не менше. Це стосується тієї категорії людей, які історію знають поверхнево ще із часів її вивченні у школі. Одна річ – прочитати сухі факти і цифри, при цьому втративши інтерес до більш детальнішого вивчення тієї ж теми голодомору, а зовсім інше – знайти у жіночому романі, призначеному для широкого кола читачів,  тему війни і голодомору в якості фону для розвитку сюжетних ліній. Це вже цікаво. Адже як на класичний історичний роман тут  все-таки бракує певної хронології , висвітлення конкретних фактів та особистостей. Зате вдосталь переживань з приводу трагізму 30-40 рр 20 ст.

«Вільний світ» - це дуже вдале поєднання змістових різновидів роману.  Форма сімейної саги надала цьому поєднанню трагічної історії та щасливого кохання власне  оригінальності і шарму, чим і викликає вподобання  серед  гурманів  сучасної  української літератури. Тут спрацьовує принцип «Дай кожному те, що він очікує».

     Тетяна Белімова у своєму другому коронованому романі чітко дотримується виробленого стилю писання – з епіграфами перед главами, із безліччю знаків питань посеред тексту та з кількома епілогами. Певно,  для того, аби кожен читач знайшов  кінцівку роману саме там, де йому вбачається кінцівка. А глава «Інтерв’ю» немовби доказ читачеві, що роман дійсно писався на основі життєвих драм близьких авторці родин : « - Єфреме Івановичу, ви ж могли там лишитися? От брат моєї бабусі, дід Жора, лишився. А потім до Австралії переїхав.»

А насправді кінцівка  - це  логічна точка неповернення, це:

  - той  вільний світ, котрого шукали  Жора з Тонею  на чужині : «Не пробачити! Мені –себе-самому-ніколи-не –пробачити! Ось вона – справжня ціна мого ситого теперішнього життя. .. Я звик і прилаштувався до життя, вона – ні. Це зрештою її і спалило. Той вільний світ, якого Тоня так прагнула, став для неї справжньою в’язницею, яку вона носила в собі всі шістдесят років свого життя.»;

- той вільний світ,  котрий мріяв побачити, повертаючись  на батьківщину, Єфрем: «Воля… Звільнений від ворогів простір. Цей світ, знаний і знайомий до найменшого камінчика на річці, кому він належить? Чи ж мені, тобто нам? Чи  їм? Воля ? Воля… Чи ж цього сподівалися, повертаючись?»

А чим власне є той вільний світ для самої авторки?  Тетяна Белімова у творі  - не спостерігач, не оповідач, не літописець. Вона присутня у кожному з героїв, вона дихає  з ними одним повітрям, переживає ті ж емоції  і таємниче появляється там, де її ніхто не чекає ( ніби Поля та Дарка у підсвідомості їхніх вмираючих братів).

Відчувається, що роман писала жінка. Писала емоційно, писала знаюче, писала для свого читача з метою донести до його серця клаптик білого паперу, де окреслено чорним трагічні сторінки практично кожної української родини. Зрештою, « більшість із нас нічого не тямлять у політиці – ми звичайні, пересічні, шеренгові, але нам хочеться додому, до наших родин, до рідних покинутих гнізд, хай і розорених, спустошених війною, та й до війни бідних і злиденних. Нам хочеться додому.»

Туди, де свобода, де вільний світ.