Про Майдан вже написано чимало книжок, адже ця тема є болючою для більшості мешканців нашої країни. І письменник Степан Процюк – не виняток. Цього року у видавництві «Discursus» вийшов його роман «Під крилами великої Матері» (Ментальний Майдан), де автор намагається розкрити ті питання, на які буде шукати відповіді ще не одне покоління українців.

До речі, про покоління. Автор вже з перших сторінок намагається показати читачеві, що Революція Гідності – це щось набагато глибше, ніж може видатися на перший погляд, і витоки цієї глибини потрібно шукати в історичному минулому: «Я – козак Мамай, мене не займай», - речитативом проказав подорожній у кросівках і з кобзою. Здавалося, небо опирається на козака, настільки вони злилися у вічному симбіозі. Або козак вростає головою в небо, а ногами – в землю, стаючи Гуллівером із кобзою і, знай, наспівуючи собі під вус: «Я – козак Мамай, мене не займай».

Головний персонаж роману, Лукаш Кирилишин, – не козак, але за фахом історик. Загалом все в романі концентрується на історичній дійсності, і байдуже, коли відбувалася ця дійсність – триста-чотириста років тому, чи відбувається зараз. У Лукаша дилема – замість того, щоби відстоювати свою країну разом із усіма на Майдані, він змушений лежати на лікарняному ліжку через виявлений у нирці камінь. У такий важкий для України час він і сам переживає битву за своє здоров’я і навіть життя, проте йому постійно не дають спокою дивні марення, які дуже важко розтлумачити. Можна було би спихнути все на запалену хворобою та післяопераційним «відхідняком» уяву, але ні – це щось більше, ніж просто кошмари. Його видіння – своєрідні послання з доісторичного минулого, можливо від пращурів, які зналися на зіллі та замовляннях.

Є в романі й любовна лінія (куди ж без неї?), але й тут не все так просто. Лукаш мешкає у Львові, Олеся – в Дніпропетровську. І заміжня вона за одним із «босів» правлячої партії. Боротися за її руку та серце – це все одно, що боротися із вітряками. От і Лукаш часами нагадує «рицаря Печального Ордена»: «Фейсбучний чат – це імітація спілкування? Самотність у мережі ? Але яка ж це імітація, коли потім ночами вона сниться? Яка ж це імітація, коли, буває, що в чаті більше емоцій, ніж із фізичними носіями тіл у реальному просторі?»

Роман, втім, не має чіткого сюжету. Він наскрізь просякнутий рефлексіями головного персонажа, ліричними відступами та роздумами автора про нетлінне й вічне на фоні актуальних подій сьогодення. Всю ковдру на себе перетягує той таки Лукаш, бо про те, що насправді думає та відчуває Олеся, ми довідуємося вже аж наприкінці роману: «Я ще тоді нічого не знала про жертовність заради позірного «вогнища», заради дітей, заради спокою й безконфлікту. Я ще не знала, як нестатки нищать любов. Але я не розуміла, що заможність також не додає її…». З одного боку, вона є сенсом життя для Лукаша, стимулом боротися і перемагати, не боятися нікого й нічого, але з іншого – виписана дуже нечітко, аморфно, розмито. Що ми про неї знаємо? Тільки те, що очевидно вона археолог, бо приїздить до Львова саме на археологічну конференцію, де і зустрічає своє справжнє кохання, і те, що вона заміжня за нардепом, від шлюбу з яким має сина (про сина, до речі, теж фактично нічого не відомо). Але автор свідомо робить її майже абстрактною, аби підкреслити її недосконалість і приховане «ватництво». Так, Олеся «хохлушка», як називає її законний чоловік – Віктор Іванович Кондратьєв, розмовляє українською мовою (принаймні у Львові і з Лукашем), але при цьому вона довгих п’ятнадцять років терпить знущання колишнього кагебешника, бо він спромігся «купити» її матеріальними статками та відносно безхмарним, безбідним життям. До того ж вона постійно наголошує, що попри всю свою звихнутість та жорстокість, Віктор Іванович – не тільки її законний чоловік, а ще й батько її сина, якого вона не може покинути навіть заради Лукаша, а чоловік його їй не віддасть. Через такі нібито банальні речі, Степан Процюк намагається показати двоїстість людської душі та людську недосконалість – людині доводиться всь час робити нелегкий вибір. До того ж, Дніпропетровськ – це місто, яке ніби знаходиться між двох вогнів – воно виявилося досить проукраїнським, але помітними є й східні замашки у певного відсотка його жителів (принаймні багато хто так вважає і важко сказати, як воно є насправді). Механізм переходу від одного стану до іншого – дуже незрозумілий та хисткий. Один невірний крок – і можна все зруйнувати. Проте не все так погано, як може здатися на перший погляд – добро таки перемагає зло, якщо остаточно викорінити з себе сумніви та страх.

«Під крилами великої Матері» - це роман про Україну та українців, якими ми є і якими ми можемо бути, якщо не будемо зраджувати власних принципів, свободи, честі та совісті. Адже Україна і є та сама Матір, яка всіх пригорне, навчить і захистить. Майдан і боротьба за владу – це лише історичне подієве тло, яке як лакмусовий папірець показує нескореність сильної духом нації, що, мов Спляча Красуня, прокинулася з багатолітнього сну.