… творче письмо часто починається з озирання,

з ретроспекції, з намагання (ще раз) пояснити собі і іншим,

як сталося те, що сталося.

Ірина Старовойт

Одним із завдань письменника, та і літератури загалом, є, мабуть, зафіксувати/описати ті події, які залишили відбиток на ментальності пересічних громадян, на їхньому світобаченні, які заховані в лакунах колективної пам’яті того чи іншого народу, пояснити чи бодай осмислити ті процеси, які відбувалися/відбуваються, їхні причини, наслідки. Науковці, які вивчали феномен колективної пам’яті, прийшли до висновку, що мало не основну роль у становленні ідентичностей сучасних європейських націй відіграла та пам’ять, яка позначена травмою. У цьому руслі проводили дослідженя Алан Меґґіл, Ян Ассман, Шошана Фелман, Ерік Сантнер, Славой Жижек та інші. Їхні творчі пошуки суголосні з теорією травми, «що в свою чергу походить від все нових прочитань текстів З.Фройда й Ж.Лакана, накладених на досвід катастрофічних подій ХХ ст., і пошуку відповіді на питання, як осмислити … це насилля і страждання, не виключаючи сили їх потрясінь і правди тієї реальності…» (О.Шеремет). Польський соціолог Петр Штомпка навіть вказав симптоми колективної травми: синдром недовіри, зневірений погляд у майбутнє, ностальгія за минулим, політична апатія тощо. Він визначав травму, як «складний, штучний вид людської колективності» , який відкриває можливість для «творчої самотрансформації» у світлі теорії соціального становлення. З позиції концепції соціокультурної травми П.Штомпки у вигляді травматичної послідовності навіть було досліджено трансформаційні зміни в Україні наприкінці ХХ століття.

Звичайно, що не тільки мислителів займає проблема психологічної травми, але й майстрів художнього слова також. Якщо в Європі травмою є постколоніалізм, який вилився у привселюдне самобичування за завдані травми іншим націям, що потягло за собою невтручання у справи інших країн, про що згадує французький  філософ Паскаль Брюкнер у «Тиранії каяття», то в українській літературі зараз відбувається проговорювання травм, пов’язаних із радянським періодом. Теми терору, насилля, голодомору, концтаборів піднімалися письменниками ще з 20-х років минулого століття. Достатньо згадати новелу М.Хвильового «Я (Романтика)», романи «Сад Гетсиманський» Івана Багряного,  «Бур’ян» А.Головка, «Жовтий князь» В.Барки, написаний за спогадами очевидців голодомору 32-33-х років, повне розчарування більшовицьким режимом і відчуття близької катастрофи відбилося у поетичній збірці П.Тичини «Замість сонетів і октав». На сьогодні ці травми у своїх творах опрацьовують/проговорюють О.Забужко, Ю.Винничук, В.Шкляр, С.Процюк та багато інших сучасних авторів.

У цій статті зосередимо увагу на творчості івано-франківського письменника Степана Процюка, зокрема на його останніх двох романах «Десятий рядок» та «Під крилами Великої Матері. Ментальний майдан». Ці два тексти, написані один за одним, але розмежовані подіями кінця 2013 — початку 2014 років, мають більше спільного, ніж здається на перший погляд. Проте багато чим вони і різняться між собою.

 І у «Десятому рядку», і  у «Під крилами Великої матері» на передній план виноситься проблема ідентичності українців. Хто ми є? Що ми є?  Що повпливало на наш світогляд? Завдання — дослідити причинно-наслідкові зв’язки між минулим і сучасним, зазирнути на секунду у можливе майбутнє.

В обох текстах один із героїв страждає на якусь хворобу. Не вважаю це випадковістю, яка проникла в романи С.Процюка, хоча ці обставини в сюжетах несуть різне символічне навантаження.

У своїй статті «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на Сході Європи» Тамара Гундорова згадує про трансгенераційний шлях передачі травми. У своїх пізніх роботах З.Фрейд стверджував, що первісні травми так чи інакше впливають на характер поведінки наступних генерацій. «Сучасні студії травми , — пише Т.Гундорова, — особливо наголошують на тому, що травма означає не так болісну подію, як її трансмісію — відлуння, передачу через покоління, в інші місця й інші часи». Саме цей психологічний феномен прочитується в романах «Десятий рядок» і «Під крилами Великої Матері», але розв’язання цієї проблеми у текстах різне.

У «Десятому рядку» травма нації подана на прикладі трьох поколінь, пов’язаних кровними зв’язками, своєрідна тяглість процесу. Гнат пізнав усі жахіття концентраційних таборів, Марко (син колишнього політв’язня, котрий «не хвалився і не тужив» , на руках якого помирали інші, але про це треба мовчати, про це треба забувати) вдався до інтелектуалізму, проводячи небезпечні історичні паралелі на своїх лекціях: «Історія — це теж ідеологія». На прикладі Максима, який живе в уже вільній державі, але чудово розуміє, що «України, якою уявляв дід Гнат, немає … Зате повсюдно процвітало здичавіння» , яскраво проілюстровано, як працює захисний механізм витіснення. Причиною витіснення, на думку сучасних психоаналітиків, являється страх, яким Я реагує на ситуацію небезпеки: «…Страх коронує усе навкілля своїм масивним безколірним перснем. Він малює картинки, ще жахливіші від того, що є» . Страх Максима носить яскраво невротичний характер, витіснення неприємних спогадів про травми родини вилилося для нього у проблеми із зором — вроджена хвороба, яку неможливо вилікувати: «У хлопчика прогресує міопія … Ліве око має нижчий зір, як праве. Зверніть увагу на ліву частину організму вашого сина» , — радять лікарі його батькам. Мало того, ескулапи пророкують хлопчикові сліпоту при оперативному втручанні. Практично жодних позитивних прогнозів.

З погляду символіки, короткозорість Максима — це духовна короткозорість. Максим уже не відчуває того страху перед реальним, який відчували його дід і батько, коли зіткнулися зі справжнім обличчям радянського режиму. Він не пам’ятає, не хоче думати про ті жахіття, які випали на долю його родичам, Максим швидше гедоніст, яким керує бажання бажання: «Гроші були потрібні Максимові для того, що й усім іншим. Він хотів купити собі щастя» . Ліва півкуля мозку відповідає за логічне мислення і обробку, структурування інформації: «Максимові здавалося, що він не розуміє того життя, яке провадить переважна більшість людей. Він придивлявся, але все довкола нагадувало медичну таблицю для перевірки гостроти зору … Ця медична таблиця лякала хлопчика ще з дитинства…» . Як наслідок, Максим не здатний побачити причинно-наслідковий зв’язок між минулим і сучасним. Усе заглушено, витіснено зі свідомості, ідентифікація у цьому випадку практично неможлива, бо відбулося відокремлення від Я , ізоляція від афективного життя, що частково зруйнувало особистість Максима як свідомого українця. Витіснення виявилось настільки сильним, що він так і не зміг осмислити ту інформацію, яка закладена в колективній пам’яті, яка травмувала українське суспільство: «…спокій — це вбивство інтимного Я?» . Але витіснене ніколи не зникає безслідно, воно спонтанно повертається час від часу на рівень свідомого у вигляді окремих симптомів, як от важкий біль у грудях, який « лікарі пояснювали … серцевими проблемами (або несерцевими)» , моторошними сновидіннями і візіями: «Максим має жаску таємницю. Він страждає рідкісним недугом — до нього часто прориваються історії інших, часто занапащених життів, які він тоді сприймає як власні» , помилкових дій, як от кидання в крайнощі, тощо. Чи мало українців впізнають у недугах Максима власні?

Зовсім інша художня дійсність постає перед читачем у романі «Під крилами Великої Матері». Соціальний філософ і психоаналітик Франц Фанон в есеї «Про насильство» писав: «Національне визволення, національне відродження, повернення народу звання нації чи спільноти — які б категорії ми не використовували, які б терміни сьогодні не вживали, деколонізація, це — завжди насильницьке явище … деколонізація, це — по-простому кажучи, заміна одного «виду» людей на інший. І ця заміна є беззастережною, всеосяжною, повною та абсолютною» . Інакше кажучи — дороги назад нема, бо це є точкою неповернення нації, коли звичний стан свідомого уже неможливий, а новий ще на шляху становлення, а становлення завжди пов’язане з відкиданням, запереченням попереднього, страхами і сумнівами, які можуть спричиняти страждання. І треба мати неабияку силу, щоб не зламатися, не захотіти відмотати плівку назад, повернутися туди, де нібито було краще, аніж тепер, бо тоді було усе звично і зрозуміло. Чи мав Лукаш таку силу? Чи матиме її усе українство? Саме це питання ставить перед читачем Степан Процюк у романі «Під крилами Великої Матері».

У той час, коли у Києві розгортаються події Майдану, Лукаш потрапляє до лікарні з гострим приступом ниркової кольки. Як і в «Десятому рядку», хвороба тут має символічне значення. Конкремент виходить із тіла чоловіка, спричиняючи йому невимовні страждання, конкремент — це те, чого вкрай треба позбутися. «Може, то не просто ниркові камені, а застиглі жалі й невдачі, сталактити і сталагміти поразки наших сподівань, брили, які перегороджують вхід до країни можливого щастя. При певних обставинах цей камінь може нести смерть», — розмірковує головний герой перед операцією. Позбутися конкремента дорівнює, як мінімум, позбутися комплексу меншовартості, спровокованого травмою, яку пережили попередні покоління. Якщо Максим не був здатний переосмислити витіснену травму, то Лукаш навпаки усвідомлює суть проблеми, витягує витіснене попередніми поколіннями назовні, обдумує, робить висновки. Жахіття Максима були симптомом глибокого неврозу, марення Лукаша про можливе повторення історії з концтаборами і терором — це проговорювання травми, а страх повернення у радянську реальність — це каталізатор для настання змін у свідомості, перший крок до одужання, самотрансформації. Доволі неоднозначний образ лікарні в романі «Під крилами Великої матері». Запустіння, хабарництво, цинізм, нігілізм, поклоніння її величності Банкноті панує тут. Уособлення держави, де люди повністю зневірилися: «… залиш надію всяк, хто входить сюди — тут свої закони … Єдине, що залишається, це матеріальні блага … серед білохалатників є талановиті фахівці, є чесні і відносно чесні люди — але майже всіх ламають хабарі, які треба відпрацювати, злиденні зарплати і тотальна корупція … інакше не можна, інакше сам здурієш, білохалатнику, інакше сама вольтанешся, білохалатничко…». Але дивна річ — без операційного втручання, яке мають здійснити саме ці цинічні білохалатники, Лукаш може померти чи назавжди залишитися інвалідом. Чи не є це натяком на те, що українське суспільство має всі інструменти для того, щоб допомогти собі самостійно, навіть незважаючи на ситуацію майже повної безнадії та безвиході?

«Деколонізація, що передбачає … перевлаштування світу, є програмою абсолютного безладу … деколонізація, це — процес історичний, себто вона стає зрозумілою, переконливою, прозорою для себе самої, тільки якщо нам вдається розпізнати той історичний рух, який надає їй форми та наповнює змістом» (Франц Фанон). Країною пройшовся шторм Революції гідності, нове суспільство, новий українець (образ Мамая в романі «Під крилами Великої Матері») народжується через біль, втрату, посттравматичний синдром, але разом із тим з’являється віра у власні сили. Це перший роман Степана Процюка, який має позитивне закінчення. Сам роман можна охарактеризувати, як роман-надію. На це вказують два аспекти. Перший — алегоричний, архетипний образ Великої Матері, який постає перед читачем водночас і як захисниця, — зранена Богородиця в лікарняних обмотках, що вселяє спокій і впевненість — і як проекція досвіду того покоління, яке було травмоване найбільше — бабуся Софія. В романі відбувається діалог поколінь на ментальному рівні, осмислення травми та її наслідків, пошук виходу із ситуації, яка склалася, з метою недопущення повторення історії. Другий аспект — це любовна лінія Лукаша і Олесі. Він зі Львова, вона з Дніпропетровська — свого роду єдність Заходу і Сходу. Обоє мали нещасливий досвід шлюбу. Історично Галичина рахувалася частиною Польщі, Схід довгий час перебував під юрисдикцією Російської імперії, а потім — СССР, розділена навпіл країна в особах Олесі і Лукаша з’єдналася, передумовою чого стали потрясіння Майдану. Новітні Адам і Єва українства, з яких може і повинно початися усе заново.