Re:цензії

Жадан у музичному дзеркалі

Цієї статті могло би не бути, якби Микола Мартинюк не дав мені контрамарку на луцьку презентацію нової поетичної книжки «Життя Марії» Сергія Жадана…

Колись я обожнював музику Бетховена і Лятошинського, натомість твори Римського-Корсакова і Ревуцького не сприймав: був надто категоричний. Зате сьогодні, коли співає Бейонсе чи Eminem, я барабаню пальцями в такт і нічого – художньо-естетичними сумнівами не караюсь, оскільки, залишивши позаду юначий максималізм і непримиренність, зрозумів просту істину: якщо людина досягла на професійному поприщі значних результатів, то вона, як мінімум, заслуговує на повагу, а ще у неї можна завжди чомусь повчитися.

Я музикант і тому, читаючи ту чи іншу книжку, уявляю відповідний до тексту музичний супровід. Це відбувається автоматично. Але не означає, що проза Пруста або Пашковського конче асоціюється з творчістю імпресіоністів – Равеля і Дебюссі, а романи Шевчука чи Пагутяк – із бароковою музикою. Ні. Музичний відповідник є досить абстрактним – ні конкретного виконавця, ні конкретного твору, а ще – цілковите взаємопроникнення стилів і жанрів. Але музичні опуси, що вмикаються в наелектризованій літературним твором свідомості, мають не поступатися питомою вагою книзі, яку читаю.

Презентація «Життя Марії» відбулася 18 квітня у Волинському академічному обласному театрі ляльок. На початку працівник літературної корпорації «Meridian Czernowitz», яка видала збірку, 10–15 хвилин продавав книжки, попереджаючи, що нової книжки може не вистачити всім охочим її придбати. Черга й справді вишикувалась від сцени і майже до дверей. Потім на сцені з’явився Сергій Жадан і почав читати поезії – з нової книжки та з попередніх збірок. Читав у темпі, без пауз і пересихання у горлі, без мінеральної води. Наприкінці виступу відповів на кілька надісланих запитань – і почалась автограф-сесія.

Слухаючи вірші у заповненому залі, я подумав: що все це мені нагадує? І майже одразу собі відповів: концерт, виступ рок-музиканта – фронтмена. Не Джима Моррісона з «The Doors» і не Тома Йорка з «Radiohead» – ні. Щось більш понятійне і менш безкомпромісне. Можливо, трохи схоже на «Depeche Mode», тобто на Дейва Гаана – у спрощеній редакції.

Потрапивши на виступ, я зміг на власні очі все побачити і збагнути суть явища, якому вітчизняні мас-медіа приділяють багато уваги. Бо інколи інформаційний шум заважає зробити правильні висновки, тоді про спопуляризовану українську літературу складається надто упереджена думка і можна помилково думати, що цей літературний сегмент займає не тільки свою, а й чужу територію – територію високої літератури. Коли ж у театрі послухав поезію в авторському виконанні, декламовану щиро, й побачив повний зал слухачів, то – у дещо парадоксальний спосіб – збагнув: попри очевидну масовість, творчість Сергія Жадана – це лише один із пунктів на українській літературній мапі, хоча і густо населений.

Не сумніваюсь, що поетична справа, якій себе присвятив Жадан, для нього важить багато. Не можу, звісно ж, сказати, як він почувається на вершині літературної слави і якими вітрами його там обвіває. Проте усвідомлюю: те, що окремі фахівці урівняли – продовжу розпочату музичну аналогію – творчість Жадана ледь не з музикою Валентина Сильвестрова чи Мирослава Скорика – це, мабуть, не Жаданова вина, не думаю, що він хотів би опинитися чи опинився на чужому Олімпі. А це вина тих критиків і літературознавців, котрі з неприпустимою легковажністю вибудовують рейтинги та ієрархії, аби читачі опинилися серед криво омузикалених дзеркал. (На мою думку, всілякі порівняння українських письменників із Вільямом Шекспіром, Томасом Манном, Федором Достоєвським, Габрієлем Гарсією Маркесом чи Андрієм Платоновим – гола реклама і нічого окрім реклами. А отже, всі збіги випадкові, а персонажі – вигадані. І справа полягає не в питанні «краще-гірше», а у відсутності художньо-естетичної об’єктивності.) Щоб опинитися на гребені хвилі – в певний момент життя треба прикласти чималих зусиль, а щоб хвиля несла – не треба опиратись. Жадан пише так, як пише – як відчуває цей світ і фіксує свої відчуття у слові. І лише від нього залежить художній ґатунок майбутніх творів.

Окремо скажу кілька слів про слухацьку аудиторію – на прикладі луцької презентації. Це переважно публіка від 16 до 30–35 років. Було багато молоді, яка шукає себе у цьому непростому світі, а оскільки поезія прискорює процес самоідентифікації, то й не дивно, що вони опинилися у театрі. Я розумів молодих хлопців і дівчат, котрі, затамувавши подих, вслухалися у вірші, мені імпонувало їхнє бажання опинитися десь всередині римованих рядків. Я радів за них, оскільки вони ще й не здогадуються, наскільки розкішні літературні горизонти існують і чекають попереду. Не здогадуються, а тому намагаються сьогодні прокласти свій шлях у мудрість зі спрощених глибин спопуляризованого мейнстриму. Кажу так, позаяк колись, ще до того, як купив у Житомирському ЦУМі бітлівські платівки «A Hard Day’s Night» і «A Taste of Honey», слухав те, що було під рукою – «Аріель» та «Зодіак», Софію Ротару й Мусліма Магомаєва.

Оскільки до книжечки «Життя Марії» окрім авторських віршів увійшли ще й переклади Мілоша, наведу один абзац з есею «Розгледіти час», який недавно написав про Мілошеву книгу «Поневолений розум»: «Складно уявити творчу постать, мистецький шедевр, теїстичне вчення чи навіть Учителя, які б спромоглися згуртувати довкола себе сім мільярдів населення Землі. Оскільки неможливо уявити тих людей у стані цілковитого взаєморозуміння, продиктованому світоглядною одностайністю. Мілан Кундера писав, що «братство всіх людей може бути побудованим лише на кітчі». А отже, наївно сподіватись, ніби Мілошева поезія може сподобатись усім без виключення шанувальниками віршованого слова. Кажу це, щоб «виправдатись», позаяк – як не вчитувався у вірші Мілоша – поезія польського нобеліянта для мене так і залишилась за сімома печатками. За сімома печатками – не в сенсі її втаємничення або непроникного герметизму, а, навпаки, внаслідок надмірного декодування художніх образів і раціоналізму поетичного письма, що контрастує з тими художніми стилями, де індивідуальна нота, якій надаю перевагу, звучить виразніше. Можливо, така суб’єктивна рецепція з’явилася тому, що поезія класика польської літератури, як зауважують літературознавці, перебуває на перетині його поетичного та есеїстичного мислення. Отже, вірші Чеслава Мілоша оминули мене так, як корабель, що, пропливаючи під білими вітрилами у святковій далечині, оминає людину, котра сидить на морському березі – у деякому естетичному замішанні…».

Я так написав, позаяк добре усвідомлюю: хтось так само органічно може не сприймати і моїх літературних творів. Але вірші Жадана я зрозумів, бо колись давно самотужки перекладав «Сходи до небес» «Led Zeppelin» і «Звіздаря» «Rainbow». Натомість Жаданова проза, як і поезія Мілоша (йдеться, звісно ж, про художню рецепцію, а не про порівняння персоналій), – залишилася для мене за сімома печатками. Тому я так і не зрозумів захоплення окремих критиків «Ворошиловградом».

P. S. Після презентації я написав Сергієві Жадану, оскільки слухаючи у театрі вірші, у мене виникли деякі принципові запитання, тож я подумав, що було би добре домовитись про інтерв’ю і поговорити. Натомість відповіді не отримав (мабуть, вислав повідомлення на неактуальну електронну адресу), тож спробував сам відповісти на деякі свої запитання.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери