Re:цензії

20.05.2015|07:25|Олег Соловей

Ранок наступного дня

Степан Процюк. Під крилами великої Матері. Ментальний Майдан.– Брустурів: Дискурсус, 2015. – 240 с.

Й тому, що ява ця була тривка,

що янгол із обличчям юнака

тут поруч був, що поглядами враз

вони поміж собою зіштовхнулись,

все спорожніло вмить, і водночас

те, що мільйони знали, з чим зіткнулись,

до неї переходило від нас;

вона і він; все, бачене тобою,

все мало тільки там свою вагу

і страх також. Налякані обоє.

 

Тоді він заспівав їй вість благу.

Райнер М. Рільке. «Благовіщення»

(З циклу «Життя Марії»)

 

Степан Процюк належить до авторів, від яких щоразу чекаєш більшого, усвідомлюючи його потенціял. Така його карма. До цього також зобов’язує дорослий вік письменника. Втім, якщо говорити конкретно про романістику, то він уже традиційно утримує високу планку якости, цілком задовольняючи одних читачів і щоразу дратуючи інших. Як на мене, це – теж нормально, це і є живий літературний процес. Будуть ліпші часи, – історики літератури запропонують власні інтерпретації наших трудів і днів, і вони таки будуть. Якщо чесно, то я особисто мав деякий острах, беручись за читання нового роману С.Процюка, бо ще минулого року почув у анонсі від видавця, що це буде роман про Майдан . Звідки цей острах? Він походить від розуміння того, що про Революцію гідности писати ще надто рано, бо вона ще триває, трансформувавшись не з нашої волі в російсько-українську війну. І війні цій сьогодні не видно кінця і краю. Цей роман – дещо дивний . Він про Майдан, але Майдану з усією його ідеалістично-кривавою поліфонією в романі насправді немає. Є лише відлуння, окремі фраґментарні (симультанні) замальовки, етюди, ескізи. Пролеґомени, так би мовити, до майбутнього розуміння і сприйняття. Втім, є дух Майдану, звучить пісня, якою десятки тисяч людей проводжають героїв, полеглих за свободу і гідність мільйонів. По суті, це лише тло, тривожне й загрозливе, на якому і розгортаються лікарняні пригоди головного героя. Зрештою, чи є Лукаш Кирилишин головним героєм роману, – велике питання. Це нібито роман про кохання Лукаша й Олесі, але самих цих людей у романі майже немає. Є хіба що інтенції, й передовсім це стосується жінки, якій довелося здійснити вибір і кардинально змінити життя (включно з місцем проживання, пересунувши його з Дніпропетровська далеко на захід країни – до Львова). А чи складеться в героїв і надалі з коханням у відчутно зрілому віці (Лукашеві уже 53, у нього доросла дочка; Олеся має сина і шлюбний стаж довжиною в 15 років) і щасливим спільним життям, – читач має хіба що здогадуватись. Але романні герої принаймні спробували бути щасливими (чим завдячують, ясна річ, Процюкові): «Але тіштеся – природа не терпить порожнин. Вас по-своєму омолоджує, зовнішньо та внутрішньо, таке пізнє кохання. Ви отримали цей дар у зрілих літах, тому добре розумієте, як важливо його не розтринькати». Є імпліцитне буяння думок і почуттів (це вже більшою мірою характеризує Лукаша), але й вони досить часто затиснуті снами і мареннями. Образ Лукаша передає ситуацію української людини наприкінці 2013-го – в першій половині 2014-го. Є велика загальна тривога на цих сторінках. І це зрозуміло, в країні триває війна. У назві роману фігурує ментальний Майдан , і саме він є предметом усебічного стереоскопічного осмислення, зображення й вираження у цьому творі. Тут вистачає поплутаних кольорів , тут усе досить складно та драматично. Відбувається чистка замулених русел, перед читачем постає складний і болючий процес індивідуального та національного самовизначення та повернення до генетичних джерел; процес, без якого не зможе відбутися Нація. Роман Процюка ще в процесі написання потрапив у певний суспільно-історичний контекст, і саме в контексті його варто сприймати, анітрохи при цьому не применшуючи його самостійного значення як художнього твору. Підозрюю, автора будуть звинувачувати у деякій публіцистичності. Тому добре, що в назві твору присутнить уточнення щодо ментального зіткнення. Час нині всіх випробовує на волячий терпець , – писав свого часу з концтабору Василь Стус. Ця проблема, на жаль, актуальна й сьогодні.   

Роман вибудуваний на дихотоміях (невдячний учень Фройда завовтузився у своєму куточку в пеклі, пригадуючи власні екзерсиси з цього приводу), – як зовні (в історії (фабулі) несподіваного кохання двох немолодих уже людей), так і внутрішньо – у висвітленні іманентного життя персонажів й жанрового саморуху роману. Це типовий експресіоністичний роман, у якому всім і всіма володіє самопризначений деміюрґ, яким виступає автор. Найчастіше, саме його голос веде читача сторінками тексту, і лише зрідка приєднуються персонажі, аби щось додати і прояснити, але не спростувати. Як експресіоніста, Процюка цікавлять глобальні наслідки процесів, які мають місце в чітко окреслених локаціях. Саме тому він удається до метафізичних екскурсів, які можуть видатись читачеві зайвими публіцистичними лекціями. Це також роман про національну й буржуазну реконкісту, що частково виконала свою місію звільнення нації від узурпатора та його московських хазяїв, але водночас, ця історія ще триває, позаяк кривавий кремлівський карлик ніяк не нап’ється людської крови. Скільки йому лишилось? Хтозна. Але зрозуміло, що знищити українську націю він не спроможний, бо це неможливо за визначенням, – знищити прадавній етнос, який нарешті прокинувся після тяжкого похмільного сну, що тривав століттями. До того ж, і Азіятський ренесанс Миколи Хвильового ніхто не скасовував, тож у нації все ще попереду , і ця впевнена думка звучить у романі також. Ранок наступного дня буде іншим не лише у житті героїв роману, але й у всієї країни, утім головне, що він обов’язково буде. І ще одне спостереження: лише почавши читати роман, я не без цікавости зауважив, що такі, сказати б, не схожі за стилістичними та стильовими установками письменники як С.Процюк і С.Жадан, фактично одночасно звернулися до універсального образу Богоматері, і це відбилося у назвах і в змісті їхніх найновіших книжок (книга віршів і перекладів С.Жадана «Життя Марії» так само, як і роман С.Процюка, побачила світ навесні цього року). Загірня (небесна) Марія з новелі «Я (Романтика)» так само десь поруч. Напевно, це не випадково, це щось у повітрі, це очевидно і неспростовно, просто письменники першими здатні це відчувати, інтуїтивно намацуючи сув’язь часів, – від Рільке і Хвильового – до наших днів.

Як завше у Процюка, у цьому романі присутні кілька паралельних світів. Одні з них дотичні до реальности, інші – суто алеґоричні, але успішно корелюють із тим, що ми маємо за реальність чи пак життя. Герой роману Лукаш напередодні історичних подій у центрі столиці потрапив до лікарні, де йому видаляють нирковий камінь. А вже після завершення тих кривавих подій він укотре опинився в лікарні, цього разу у травматології з легким кульовим пораненням ноги. Виникає відчуття, що лікарня його переслідує. Відтак, формується дискурс лікарні як проекція всієї країни: «І тоді починає здаватися, що жодних змін не буде, що і його власне, і мільйони українських життів будуть далі перебувати у клоаці всіх бід, хвороб і принижень нещасливої країни з нещасливою історією. Може, наша Україна – це суцільне травматологічне відділення, пошрамоване виразками, рвано-колотими травмами й вогнепальними ранами? <…> Відповідей не було, нові запитання ставали все хворобливішими, мовби вбирали у свої словесні шати весь біль велетенського травматологічного відділення, усі, високі й низькі, пороги його печалей…». При цьому в моїй особистій перцепції оживає образ Олеся Ульяненка як того, хто в усіх своїх творах опікувався людськими болями та стражданнями, – як душевними, так і фізичними, проектуючи масштабний огром цієї юдолі з конкретних персонажів на весь український етнос (а іноді й ширше). Ульяненкові за життя постійно закидали нездорову цікавість до феномену болю й страждань. Цікаво, що закинуть Процюкові після його теперішнього «лікарняного роману»? Еґоцентризм у купі з ексцентризмом? Спробу екстраполяції власного лікарняного досвіду на шляхетний романний жанр? Але в цьому немає жодного злочину. Досвід письменника не належить лише йому, його досвід автоматично насичує художні твори, і це нормально, і навіть виправдано. Іноді такий необхідний досвід письменникам доводиться вигадувати, прибираючи маску (як М.Коцюбинський у «Цвіті яблуні» або М.Хвильовий у новелі «Я»), або максимально концентрувати жах ув одному творі, аби привернути увагу суспільства до кричущих гнійних проблем (як це переконливо робив В.Стефаник). Інша справа, індивідуальні можливості письменника у сфері синтезу та узагальнень. Країна, безперечно, хвора. Принаймні такою вона була напередодні Революції гідности. Спонтанний для стороннього ока вибух народного гніву направду складно було передбачити, якщо користуватися виключно політологічною логікою, ліберальними абстракціями і кабінетними симулякрами. Тим часом лікарям-практикам, можливо, відкривалося більше й глибше. Гнійник на тілі народу мав колись визріти і прорвати. Це звичайна реакція живого організму на чужорідне й шкідливе утворення, інакше – сепсис і смерть. Терапевтичні танці студентів на мирному мітинґу, з яких справедливо кепкує письменник, є наслідком ліберального виховання. Тьмяній загрозливій глухоті Мордору сучасна українська молодь спробувала протиставила цивілізований іронічний перформенс. Натомість злочинна кримінальна влада розуміла зовсім іншу мову. Прелюдія у форматі «хто не скаче, той москаль» мало кого зацікавила. На диво тупий режим так і не збагнув, що доволі інертне українське суспільство здатне вибачити багато чого, але тільки не звіряче нічне побиття дітей. Після цього ввімкнулися потаємні глибинні механізми самозбереження нації, і мирний спротив трансформувався у формулу разом і до кінця : «Під вічними небесами, які було неможливо захарастити нечистю, знову розпочалася священна війна». Режим одразу занервував, психоз був настільки яскравим і безглуздим, що одразу перейшов у швидку агонію.

Новий роман С.Процюка позначений помітною стилістичною легкістю, себто прозорістю. Таке відчуття, що він ступив крок (або й кілька) назустріч ширшим читацьким масам. Не йдеться про примітивізацію стилю, радше про його викшталтування й бажання позбутися занадто складних метафоричних шарів, блукаючи якими читач направду здатний розгубитися, – аж до остаточної втрати рецептивної притомности. Іноді Процюк стає майже сентиментальним, зокрема екстраполюючи цю рису своєму героєві-протагоністові. (Чи так упливає на нього матеріял, чи щось інше, – побачимо далі). Алеґорії й символи залишаються ніби на своєму звичному місці (так само велика пояснювальна вага залишається за оніричним дискурсом через який ми вглибаємо у складне внутрішнє життя Лукаша, у його тривогу, а іноді й паніку), але вони за великим рахунком уже читачеві не заважають. (Щось подібне я для себе відзначив і у попередньому романі письменника «Десятий рядок», 2014). А поза тим, усе, як завше. Процюк продовжує бавитись архетипами, перебираючи їх, як схимник перебирає чотки. Він знає, що це безпрограшна стратеґія. Чого вартий один лише мотив нещасливого жіночого життя із нелюбом. Щоправда, на персонажа Віктора Івановича Кондратьєва письменник вішає усіх можливих фабульних і «ментальних» «собак», акцентуючи читацьку увагу на власній експресіоністичній тенденційності. (Але нічого, колишній впливовий реґіонал усе стерпить, ми більше від них терпіли; поготів, що колишніх реґіоналів, мабуть, не буває, тому-то останню звістку про себе він подає дружині уже з окупованих територій).

І – трохи про техніку, себто про ремесло романіста. Відсутність чіткого сюжету, – чи є це проблемою для роману? В принципі, мабуть, так. Принаймні, у випадку широко вживаної белетристики. Хоча під таку розмову я завше пригадую слова Генрі Міллера: «А хіба романові обов’язково бути сюжетним?». І справа навіть не у такому авторитетові як Г.Міллер. (Бо, скажімо, Льоса або Кундера – хоча і не сперечалися б із Міллером, але залишились би при своїй зрозумілій любові до сюжету). Суть у тому, що Процюкові сюжет не потрібен. Точніше, не конче потрібен. І, мабуть, не випадково автор демонструє оголення прийому: «Звісно, автор забув сказати, що жили Кондратьєви заможно, мали і двоповерхову “хатинку” біля Дніпра, котрий ще дотепер –петровськ, і чотирикімнатну квартиру в престижному районі міста. Звісно, читач здогадується (автор не буде вигадувати якоїсь квазіоригінальної сюжетної ексцентрики), що Олеся була – без перебільшень! – готова жити з Лукашем навіть у якомусь зачуханому гуртожитку, аби лиш подалі від свого благовірного, аби лише поруч зі своїм коханим». Насправді, читачу, автор нічого не забув, просто не бачить сенсу в розжовуванні й так очевидного, адже він не пише для «Коронації слова» і «КСД». І зайве, мабуть, укотре наголошувати, що цей письменник не належить до сонму популярних белетристів. Він працює із іншим матеріялом. (Але й це не головне, матеріял у всіх під ногами, хочеш – бери, не бажаєш – вигадуй рожеві замки з паперовими принцесами). Черпаючи, ясна річ, із життя, цей письменник занурює персонажів (а відтак – і читачів) у глибини екзистенційного, – темні, похмурі або навіть загрозливі. ( Залишитись живим опісля таких пригод, – ось у чому завдання письменника, – широко, але точно сформульоване ще чверть століття тому М.Уельбеком). Будучи яскраво вираженим експресіоністом, Процюк не гребує порпатися у біологічних та спадкових, хворобливих і клінічних виявах людського, занадто людського . Людина буває різною, але треба її любити. Цю істину Процюк засвоїв давно, у цьому один із секретів його шизофренічного письма. Цей письменник здатний упродовж одного твору дратувати навіть мене (попри те, що читаю його вже років із двадцять), але тут же йому вдається викликати моє щире захоплення. І, як на мене, – це теж нормально, десь так і має бути. Людина – складна амбівалентна істота, зіткана з багатьох антиномій і дихотомій. Пересічна людина – істота слабка. Їй часто болить, їй часто буває самотньо й страшно, але немає жодної можливости для адекватної артикуляції цих почуттів. Саме цим і повинен займатись мистець; зойк – це його парафія. Орґазм і відчай , – саме та комфортна система координат, у якій уже давно працює письменник Степан Процюк

Лукаш не зміг приєднатися до повстанців Майдану (яких автор називає мамаями , протиставляючи всім відомим ватникам ) через хворобу, операцію й наступний період реабілітації. Але він приїздив до Києва, аби самому побачити, що там відбувається. І побачив він різне. Власне, те, що бачила вся країна: мовчазних і непоказних героїв, готових іти на смерть із дерев’яними щитами; бачив гламурних молодих жінок, які ламали дорогий манікюр, видобуваючи й переносячи важку міську бруківку; бачив самовідданість і тимчасове єднання заможних і убогих, – і це надихало. Але бачив він і тих, що приходили лише фотографуватися на тлі задимлених барикад. І це теж були українці. Можливо, це варто не лише зрозуміти, але й прийняти; можливо, саме з цією думкою-настановою і пов’язаний фінальний пасаж письменника, який спочатку викликав мій особистий спротив: «І вона, Велика Мати, врешті обгорне своїми добровісними крильми всіх своїх дітей, отих Ч і Ж, мудрих і тугуватих на розум, радісних і сумних, лінивих і креативних, ніяких і ще безособистіших, героїв і зрадників, злодійок і оракулів, невиразних і харизматичних. Вона огортає всіх нас, навіть всіх інших, своїм благісним теплом. Її крила й душа пережили і перебудуть віки, прямуючи до міріадів зір, розкиданих у безконечності…». Як це, – подумалося мені, – аби Велика Мати прийняла й обігріла усіх, навіть і тих, які на це не заслуговують? Але наразі я думаю, що в тому і виявляється вище (інтуїтивне) знання письменника, аби нести щось на кшталт благої вісти , як от у давніших рядках Рільке, перекладених сьогодні Жаданом. Мало задеклярувати єдність країни й винести це у гасла, що ними рясніють сьогодні майдани і телеетер; цю істину доведеться ще не один рік приймати та усвідомлювати. Ментальний рубікон має бути подоланий. Аби наш спільний ранок наступного дня виявився направду мирним і радісним. Принаймні підставити для цього є, позаяк «із лінивого і зрадливого, сентиментального і повільного племені виростає нова раса тих, що тихо, без помпи, несуть світові нові досвіди і нові сенси…».



Додаткові матеріали

07.05.2015|07:47|Re:цензії
Антиномія Великої Матері
Степан Процюк: «Я вибираю закони серця»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери