Книзі байдуже, коли навколо неї співають панегірики чи епітафії. Сторінки незворушно білі, незворушно стоїчні. Вони просто є і цього достатньо, щоб відбувся літературний факт. Мабуть, тому художні тексти переживають час і покоління, а люди – ні, хіба що їхні імена зберігаються поруч з їхніми творами, знаковими для епохи.

Роман Степана Процюка «Під крилами великої Матері» (2015) – один з перших підводних землетрусів сучукрліту, який може викликати потужне літературне цунамі в сенсі психологічно-екзистенційного аналізу українства: «… мовби збожеволілий час вибрав цю територію макетом для навчання і повчання людству… бачу, як із лінивого і зрадливого племені виростає нова раса тих, що тихо, без помсти, несуть світові нові досвіди і нові сенси…»

Текст представляє різногранні національно-українські коди: психологічні, соціальні, метафізичні – пані в чорному й садомазо, психопатії статеві й політичні, хабарництво й альтруїзм, бендерівці й ватники, романтика готельних побачень і містичний Мамай, Богородиця в лікарняних обмотках і фатальна красуня… Автор деконструює міф високої моралі номенклатурного індивіда, суспільства, називаючи речі своїми іменами, не оминаючи ментально-ноціональних хворіб у період українського державотворення. Разом з тим, піднімає з надр глибинного метафізичні смисли – що втілюються в образах-символах козака Мамая, Богородиці-Великої Матері: «Мамаї любили людей без маніакального проповідування переваг своєї любові. Ватники не любили навіть себе, зате на кожному закрутті вулиці верещали про любов». Таке контрастивне зіставлення двох світів, двох способів існування, за принципом маятника, розгойдало неспівмірність буття різнополюсної моралі України – «У вічному місті з мощами праведників і великомучеників зіткнулися два світи…» Над обома – Велика Матір.

К. Юнг у праці «Архетипи і колективне підсвідоме» описав амбівалентну сутність цього архетипу як «протилежність властивостей у вигляді люблячої і жахливої матері». У романі Степана Процюка материнська іпостась представлена в універсальній антиномії: «Дух матері витав над містом. У небі зносилися роздвоєні материнські руки, що благословляли і проклинали. Мати ставала двома матерями».

Можливо, здвідси й породження двох типів українського синівського суб’єкта – мамаївсько-національного та ватно-денаціонального, співіснування яких можливе лише у протистоянні, у боротьбі одним – на смерть, іншим – на життя. І тільки в поверненні до материнського лона – потойбіччя, першопочатку і єдинокінця – душевного оробороса – відбувається нівеляція сенсів «ворогування – примирення», «перемоги – поразки»: «Трупи не мають національності. Трупи не обтяжені переконаннями. Трупи повертають усе до безідейності прапочатку, світлого спокою стародавніх хащ, стаючи частиною землі, що приймає їх до своїх темних розверзлих глибин». Материнський простір у романному мисленні алегорично репрезентований то пустелею, то містом, то галявиною, то темінню, що переходить у світло. У кожному втіленні – це топос боротьби, інколи – поховання або народження.

Текстовий інтелект сакралізує алегоричну сферу образів, насамперед, жіночих – містична персоніфікація України – «гидке каченя, а потім хвора дівчина стає стигматизованою Дівою», Перша жриця, яка бачить майбутнє і плекає народжену, вродлива й жорстока Аштар, Золотокоса, яку неможливо розгадати дванадцятьом мудрецям, голомоза, що «схожа на анатомічний атлас» і перетворюється на красуню-звабницю, урешті – Велика Матір – «Дівчинка Україна ще не відала, що сидить за золотим столом, маючи навколо сотні власних «я». Дівчинка навіть не уявляла, що колись, через багато-багато років вона стане великою Матір’ю…»

Містифікація жіночого, а відтак материнського начала в романному інтелекті, може бути зумовлена пошуком материнського об’єкта, з його позитивними та демонічними характеристиками, пошуком ідеальної жіночої субстанції в житті сина, чоловіка. Тому закономірно, що Лукаш, персонаж тексту, віднаходить і приймає Олесю. Чи не єдиний випадок у романах Степана Процюка, коли закохані, всупереч соціальним, матеріальним та іншим псевдоморальним вітрам канонічної дидактики, сходяться не тільки у мріях і бажаннях – але й реальній дійсності, будучи від того взаємно щасливими. Може, під крилами великої Матері інакше не буває – ніж щасливо (?)