Може тому, що українські села вироджуються, а, може, тому й вироджуються тепер, що тих, у кого болить серце за село, катастрофічно мало. А все більше в Україні тих, що давно поопускали весла, і несе їх течія куди Бог править. Багато з-поміж нас тепер тих, хто давно вже забув, а багато хто й не знав, що на Бога треба сподіватися, але й самому не зівати. Сподіватись мусили не на Ющенка, скажімо, а тільки на самих себе, а ще -- добре думати, а ще -- все пам’ятати, а ще -- десь на другій-третій чарці зупинятися, знати межу. Бо багато чого українці у своїй історії пропили, злегковажили. Недовчилися, не додумали, сприйняли на віру, у чужомовну віру охрестилися. Та й то ще далеко й далеко не все... 

Нещодавно до Чернігова приїздив чудовий майстер якраз новітньої сільської прози Микола Гриценко. Він презентував свою нову книжку «Самар-і-я». Та «Самар-і-я» -- то по суті високого мистецького штибу елегія, такий, розумієте, світлий, з легким сумом піснеспів, здавалося б, звичайному селу на Сумщині, але з такими незвичайними і милими нашими українськими людьми, яких – і ось у чому сум та трагедія – уже не буде більше, бо як же ж вони будуть, коли села вироджуються?!! 

У ті дні чернігівської презентації «Самар-і-ї» та обережного і ненарочитого споліскування її в бурштиновій чистоті «Української з перцем», Микола Гриценко на столі поміж паперів угледів раптом і одразу розпізнав книжку, що подібна до його. 

-- Шо за автор, шо за проза? 
-- Та то, -- кажу, -- один вуйко з Буковини, з Чернівців, який також, немов риба об лід б’ється та намагається поезію села покласти на живу прозову музику. 

Гриценко бере до рук гарно видану книжку, жадібно і жваво гортає сторінки, якусь мить вчитується вибірково у абзаци і несподівано виносить резюме: «Що ж то за вуйко з Буковини, що пише діалектами з людей мого, сумського, або й вашого, чернігівського, села?!! Це, брат, якийсь вуйко із секретом…» 

Насправді ж нема жодних секретів. 

Микола Максимець уже багато років мешкає на Буковині. Він справді давно вже вуйко, хоч за місцем народження, якби свого часу не «емігрував», був би дядьком. Те пуповинне його місце – то Чернігівщина, Щорський район. Божої краси земля з родючими чорноземами, віковічним шумом соснових лісів, голубими озерами і генетично світлими, душевно багатими людьми. Це ті якраз місця, котрі совєцька пропаганда у своїй напівсуцільній фальші та облуді називала партизанським краєм. 

З тими партизанами, з їхніми очевидними заслугами перед червоною сталінською імперією, але однак з не меншими гріхами перед українським мирним населенням, маємо тепер великий душевний клопіт. Чого вартує одне тільки містечко Корюківка, що по сусідству з тим-таки Щорським районом, де німці через авантюру партизанів розстріляли та спалили сім тисяч мирних мешканців!!! Німці палили Корюківку, а партизани тим часом ховалися у лісі та чекали розпоряджень із Москви. Розпорядження не надійшли… 

Правильно писав наш пророк, що тільки у своїй хаті може бути своя правда. І свої герої. Правдиві герої, котрі завжди боронять власних людей, а не якісь гидкі і фальшиві чужі міфи. Через ті міфи, через недержавність нації і мали ми всі ті прикрощі, всі ті голодомори, нищення інакомислія, національної культури, церкви, душі і пісні. 

Але книжка Миколи Максимця, що має інтригуючи назву «Таємниця гори діда Лева», зовсім не про те. Вона про ту дивовижну землю з дивовижними тамтешніми людьми, але людьми, що живуть по суті в лісі. В тому лісі, що поза часом та поза національним світлом і національною правдою. Від того ті люди, ті герої епічної в межах одного села повісті не менш симпатичні, вони гарні і щирі, вони, звісно ж, з українським кодом, хоча код той виглядає почасти підпсований. 

Те майже не помітно, воно, мов маленький черв’ячок у жовтобокому яблуку. Яблуко -- велике, черв’ячок – маленький. Він не годен фізично зжерти велике яблуко. І тому того ніхто ніби і не помічає. Є відчуття, але очі не бачать. Певно, тому ніхто на те не зважає. Ніхто не замислюється навіть чому в українському селі, на суцільному українському храмовому святі, в хаті хазяйновитого українського дядька, де всі свої, однак усе більше й більше поряд з Галею, що несе воду, лунає пісня про Катю, яка «виходіла на бєрєг»?!! 

Але книжка Миколи Максимця знову ж не про те. Книжка про загублене в лісах українське село з поетичною назвою Старі Сосновичі. Вона -- про маленького хлопчика Сашка Стріху, який на наших очах, з перегорнутими сторінками, росте на доброго хлопця, а потім і парубка. Росте, немов на дріжджах, на тих-таки комуністичних міфах і шкідливих українству догмах. Несвідомий і нетямущий дітлах з ніг до голови засліплений партизанською героїкою в купі з комуністичними лживими ідеалами. Він розкопує в повоєнному лісі зброю, заповзятливо вчиться давати їй лад, створює з однолітків «загін», і коли повість добігає кінця, вже парубок Олександр Стріха -- аж куфайка йому завертається – так хоче у совєцьку армію, армію, звичайно ж, визволительку. Кого і від кого визволяти – чехів від чехів, чи афганців від американців -- то вже для нього не головне. Головне, що зерна, кинуті з чужих, злочинних рук, проізросли… 

Микола Максимець дуже тонко виписав свого ліричного героя. Автор нікого і ніщо не звинувачує, не «прозріває» заднім числом, не шукає ворогів, нікого і ні до чого не закликає, він просто, ніби з праведної і безборонної душі довірливого сільського хлопця вештається разом з ним сліпо в тому оманливому колгоспно-комуністичному, заідеологізованому світі. 

Але. Той світ – прекрасний. Прекрасний не колгоспно-комуністичним життєписом, а глибоким внутрішнім світом малого хлопця, який розповідає нам про своє життя, де навіть у тоталітарному акваріумі, у суцільному нищенні всього національного, український дух, українське начало, немов проліски на весні, все одно пробиваються на світ Божий через важкі і глибокі, нагорнуті чужими грейдерами, сніги. Через всю книжку -- дарма, що прямо про те жодного слова не мовлено -- весь час присутнє непохитне відчуття, що українська ніч наруги й бездержавності минеться. 

Тим опосередковано дихає чи не вся «Таємниця гори діда Лева». Тут чи не всі герої – тонкі натури, без радикальної нахрапистості, але з мудрим селянським і українським запобіжником самозбереження. Таким є, скажімо, сільський вчитель співів Анатолій Васильович, який кладе музику на вірші нашого героя, який відкриває, власне, йому його поетичну душу, але сам ламається і залишає школу… Таким є дід Роман, якому на пошті виписали з пенсії журнал «Комуніст України», хоча дід і читає ледь-ледь. Дід не пручається тому «Комуністові», дід генами розуміє, що той окупаційний комуніст тепер і тут – всесильний. Тому дід розсудливо через свою безвихідь офірує з пенсії гіркі свої карбованці на того «Комуніста» і навіть каже, що журнал хороший – мух добре бити… 

Вся книжка Миколи Максимця -- з легкого суму і світлої радості українського повоєнного села. Це повість протиріч і закономірностей. Тут райком партії і місцевий партком з усіх сил напинаються заштовхати його у «світле майбутнє» з комуністичними ідеалами та інтернаціональним духом, а село живих людей натомість все одно залишається українським і національним. Українське село уживається з пам´ятником Лєніна і ненависною комуністам церквою. До нав´язаного ідола тутешні люди навіть несуть гвоздики, а потім свої зганьблені душі гоять у церкві. 

Книжка Миколи Максимця -- вся з любові до українського сільського раю. Того раю, де на околиці – сива казка древнього соснового лісу, а в самому селі -- вибілені хатки, вишневі садки, мальви й чорнобривці, на гарних наших людях -- вишиті сорочки, а на вустах їхніх -- світлі і чисті народні пісні. Але чомусь поряд з цим каламутить душу якась непроминуща і суцільна тривога. Та тривога -- від столітньої національної непевності, національного безчасся. Та тривога -- від розбрату й упослідженості, що чужинці та манкурти культивують поміж нас і досі. 

Але «Таємниця гори діда Лева» і навіть не про це. Книжка зіткана з такого ностальгічного сільського полотна, яке рівня, образно кажучи, хіба пензлеві народного художника. Там, здавалося б, нічого особливого – якісь квіти з маминого саду, а очі відвести не сила. І ті квіти потім сняться знову й знову. Так і з «Таємницями» Миколи Максимця. Якийсь Сашко Стріха, затурканий червоною ідеологією, але закриваєш книжку, а той Сашко і день, і другий тобі з голови не йде. Ти разом з ним поспішаєш рибалити, разом з ним майструєш шхуну, і на річці Камочці зазнаєш краху. З тим хлопцем катаєшся на лижах, а потім вигріваєшся на печі, на гарячій черені. З ним закохуєшся у Вероніку. З ним переживаєш раптову смерть батька і стаєш дорослішим одразу… 

Ота явина після читання, отой липкий сік і післясмак прочитаного, що ще довго залишають слід, немов рубець на серці – то ознака правдивого і талановитого писання. Якщо перечитані сторінки бентежать раптом твою приспану пам’ять та повертають і тебе в твоє сільське дитинство – значить правильна книжка у твоїх руках. Цим «Таємниця гори діда Лева» і є найціннішою. Бо вона, немов прозора і небесна крапелина з вікової історії українського села. Окрема крапелина – світла і гірка на смак – яких тисячі і мільйони, але тут вона, із Сашком Стріхою, в Старих Сосновичах, якої більше не знайдеш у всьому світі. Як, власне, й України загалом. 

Ну, а в чому ж таємниця гори діда Лева? Що такого відбувається на Левичевій горі? На останніх сторінках повісті Сашко Стріха, вже при паспорті із серпом і молотом її «здається, трохи розгадав…». «Туди навідуються зоряні прибульці, посланники дуже далеких предків. Певно, прилітають не вперше, тому місцина «приворожена» і земля намагнічена… Безлюдними ночами, всупереч волі небесній, там блукає «шістка диявола», плутає «карти»… Як і в неосяжному Всесвіті, на примхливій горі діда Лева щось таки діється…» 

А таки діється! І діється не лише на Левичевій горі, діється у всій Україні, і вже не одну сотню літ. Ця Богом обрана земля потерпає і від диявола, і від засилля «шісток». Проблема Старих Сосновичів, як і цілої України, не в тому, що на гору діда Лева хтось прилітає серед ночі та намагнічує там землю, проблема -- в самих людях, українцях, котрі віками біля тієї гори живуть. Живуть і ніяк не розгадають таємницю тієї гори. Бо таємниці, напевно, жодної нема. Нема таємниці гори діда Лева. Є таємниця людей, які дивляться на ту гору і вигадують найнеймовірніші таємниці, аби виправдати свої страхи і невдачі, аби приховати і применшити свої трагедії і свої нездійсненні мрії. 

Гора діда Лева просто не хоче ховати українські «скелети у шафі». Вона бунтується, вона безперестанно подає сигнали. І доти, поки українці не позбудуться самими собі нав’язаних «таємниць», доти їхню віртуальну уяву каламутимуть прибульці, а в їхній господі розкошуватимуть чужинці. Чужинці явні і приховані. Приховані для богобоязких людей у Старих Сосновичах, але тільки не для величної гори діда Лева.