Розповідати на загал про письменника зі Штатів Стівена Кінга – це справа малоприємна і невдячна. І не тому що під час розмови вже вкотре доведеться визнати його уміння добре компонувати складні історії, а тому що при цьому треба буде вказати не лише плюси його майстерності, а й мінуси також. Без цього ж ніяк, погодьтеся. А от акцентування уваги на мінусах, це те, за що вразливі кінгомани можуть образитися, хіба ні? З цієї причини серед наших книголюбів часто можна почути: «Кінг – це зірка світової прози, а зірок, між іншим, не засуджують!» А ви з цим згодні?

Пану Кінгу треба віддати належне бо раз на кілька років до нього приходить справжнє натхнення, результатом якого стає незвичний для його творчості твір. Такими можна вважати «Мізері» або «Долорес Клейборн». Але якщо говорити про щось більш сучасне, до списку незвичних книжок Кінга я б додав «Під куполом» і «11.22.63.». А ще свіжоспечений видавництвом КСД роман «Містер Мерседес», анонс якого з’явився у Інтернеті близько півроку тому, і який, я впевнений, вже встиг стати бестселером. Особисто я був радий прочитати книгу, де немає злих привидів, чудовиськ, дітей-медіумів і Deus ex machina, які дуже характерні для творчості американця зі штату Мен. Власне, це і стало головною причиною того, що я пройшов повз набридливу своєю рекламою «Країну розваг» і взяв з полиці книгарні історію про відставного копа і божевільного молодика.

Якщо «Містера Мерседеса» розібрати на запчастини, можна виявити, що пан Кінг написав доволі непоганий детектив, складений за усіма канонами жанру. Тут вам і полісмен-пенсіонер (у подібних випадках це може бути приватний детектив або колишній офіцер армії США), і антигерой, який ховається під маскою доброзичливця (це стандарт), і кохання мало не з першого погляду, і трагедія, і помста. Що тут додати, впевнено керуючись загальноприйнятими правилами, автор навіть надав своєму герою чорношкірого напарника, який за неофіційними законами толерантної Америки наприкінці історії має не просто вижити, а й стати головною особою, яка у загострений письменником момент допоможе схопити злодія. Це класика, і на мою думку вона згубно вплинула на роман. На жаль.

Що мені найбільше не сподобалося у романі американського белетриста №1, так це образ антигероя, який направду виявляється просто хворим на голову матусиним синочком, і розв’язка історії загалом. Справа у тому, що коли ви починаєте читати цю книжку, то у образі поганця уявляєте такого собі Лекса Лютора (геній-мільярдер, головний ворог Супермена), який вдень заробляє по кілька мільйонів доларів на біржі і завдяки тому фінансує дитячі будинки і шпиталі для малозабезпечених, а вночі проектує якісь нові види ядерної або хімічної зброї, що здатна знищити половину планети. Однак пан Кінг не став морочити голову зі складнощами натури персонажа і тому описав його згідно з шаблонами класичного детективу: антигерой – це дуже ображений життям молодий чоловік з непримітною у натовпі зовнішністю, інтелектуал і садист з комплексом Едипа, який працює на двох роботах і таким чином забезпечує себе і матір-алкоголічку.

Загалом, письменнику треба віддати належне, бо у першій половині роману таки спостерігається його бажання зробити з цього персонажа незвичну для любителів детективів особу. Але протистояння «класика проти не-класики» під час роботи над книжкою не принесло автору нічого хорошого, а тому у романі є кілька заковик, які уважний читач вважатиме доволі кумедними. Наприклад, співак і жахіття штатівських домогосподарок Мерилін Менсон, якось зазначив, що найцікавіші у Америці речі відбуваються не у Білому домі чи, може, Пентагоні, а у темних підвалах добропорядних громадян. Знаючи цю істину, яку неодноразово висвітлювали кримінальні новини, дуже важко повірити у те, що звичайний молодик міг облаштувати у своєму підвалі так званий командно-контрольний центр з десятком комп’ютерів, за допомогою яких він знаходить інформацію про склад саморобної вибухівки і подібних до неї речей. У сучасній Америці таке неможливо, бо після трагедії 11 вересня 2001 року, якщо ви питатимете у пошукової системи про «Кулінарну книгу анархіста», яка зазначена у романі, то вже через півгодини до вашого дому приїдуть агенти національної безпеки і довго допитуватимуться що до чого. Це американська реальність. Смішним до всього виглядає й те, що молодий чоловік, який ледве зводить кінці з кінцями і харчується переважно їжею з дешевих ресторанів фастфуду, має у своєму арсеналі повний набір продукції компанії «Епл», а його мати, яка й дня не відпочиває від обіймів Зеленого змія, користується не безкоштовним «АйТюнз’ом» так, наче вона робітниця офісу і завдяки своїм фінансовим можливостям із задоволенням колекціонує улюблену музику і серіали. 

Закінчення роману – це окреме питання. Знаєте, буває, що коли читаєш цікаву книжку або дивишся фільм, то виникає бажання взяти і відхреститися від солодкого і тому давно набридлого голлівудського хеппі енду, через який більшість подібних історій надто передбачувані, і зустрітися зі справжньою трагедією, з перемогою поганця.

«Містер Мерседес» – це той випадок, коли всередині з’являється невтримне бажання побачити, що невдоволений життям громадськості скептик переміг трійцю героїв, які є справжнісіньким уособленням сучасної Америки: білий товстун, якому загрожує інфаркт, чорношкірий підліток-відмінник (схожий на Барака Обаму), який свідомо не може відмовитися від натяків на колишній рабовласницький устрій, а також психічно неврівноважена жіночка з купою ліків і підлітковою манерою поведінки. І хай би сміливій команді аматорів на чолі з колишнім поліцейським не вистачило кількох хвилин чи навіть секунд, щоб знешкодити зухвальця. Хай небеса розкрилися б у готовності приймати нові душі і хай пролунав би вибух, що забрав з собою кілька тисяч життів. А що? Це всього-на-всього література, звичайна уява автора. А от пересічний читач, ймовірно, після прочитаного міг би стати уважнішим і обережнішим, бо нестандартні закінчення таких історій певною мірою загартовують і дають зрозуміти, що не можна покладатися на господа, який завжди має відвертати ті чи інші негаразди, або на когось ще. Сподіватися сподівайся, але сам не зівай. І на мою думку, це могло б стати хорошим повчанням для багатьох.

Що стосується приємних вражень, тут, звісно, не обійшлося і без них. Мені подобається, коли будь-хто з письменників ламає стереотипи і створює щось експериментальне і доволі для себе незвичне. Можливо, це одна з головних причин, чому я досі слідкую за творчістю прозаїка, якому днями виповнилося 67 років. Треба зазначити, що на перших сторінках книжки на очі відразу ж потрапляє попередження про ненормативну лексику, якого, на моїй пам’яті, не було у жодному з попередніх романів Кінга. Цікавою і доволі незвичною також є манера написання твору, яка у перших розділах нагадала мені Чака Паланіка (!). Але, на жаль, досвідчений письменник пан Кінг доволі швидко переміг Кінга-експериментатора. І тому твір, який давав великі надії на якусь контркультурність і неординарність, вже через два чи три десятки сторінок   повертається у звичне стівено-кінгівське русло, для якого характерні густа заселеність твору та купа зайвої інформації і відгалужень від сюжету.

Як колишній прихильник хороших детективів, я радий, що тепер маю у своїй бібліотеці «Містера Мерседеса». Але я радів би ще більше, якби його написав який-небудь молодий автор, маловідомий українському загалу.