В ідеалі перед вами повинна бути рецензія на роман Олени Рижко «Карнавал триває» (Олена Рижко. Карнавал триває: Роман. – К.: Факт, 2008), але поговоримо і про жіночий роман узагалі,  і про «комплекс українського критика», і звісно про сам роман, який зовсім скоро потішить любителів жанру продовженням історії…

«Карнавал» таки триває

Роман Олени Рижко «Карнавал триває»  родом із 2008 року. І далеких шість літ тому йому гарненько перемили сюжеті лінії. Спочатку « ЛітАкцент » із претензіями до «інтелектуальності» книги, її «розважальності», авторської мови й інших гріхів «новачка» у великій літературі. А згодом і « Дзеркало тижня » звинуватило письменницю в наївності та недоречностях на кшталт вкраплень авторської поезії в роман (мовляв, Забужко у «Польових  дослідженнях українського сексу» вдало використала прийом, а тут він явно не дотягує). Звісно, висновки суперечливі, хоч і авторитетні, зважаючи на видання. Письменницю таке «перемивання» з течії не викинуло, тому вона продовжила літературну працю і вже цього року вийде довгоочікуване продовження роману. Карнавал триватиме, як було й обіцяно назвою книги.

Гострі кути і глухі закутки «Карнавалу…»

Що ще отримувало більше стусанів, аніж жіночий роман: то занадто наївний, то не в міру сентиментальний, то надто передбачуваний, то «не-формат» з порушенням канонів. Під цей останній можна підписати й «Карнавал триває». Але «не-такий»  – необов’язково поганий. Можливо, просто інакший?

У центрі роману жіноча доля. Точніше – одна її складова – стосунки з чоловіком. Старшим. Одруженим чоловіком (що важливо!). Звідси: переживання, певною мірою страждання (звісно, без самогубств і затяжних депресій із психіатричним втручанням), коли сльози, коли сміх, але основне – безкінечні роздуми.

Мислити – головне для людини. І наша героїня – молода, розумна, симпатична, держслужбовиця Дана – в цьому перша. Немає ситуації, що б не спонукала її до роздумів. Ця жінка намагається зрозуміти життя, знайомих і незнайомих, чоловіків і жінок, але перш за все – себе. Ми можемо бути «фахівцями з людинознавства», але осягнути власний світ ой як непросто. Дана змогла. Вона вольова, в міру сильна, абсолютно самостійна особистість. Однак любові хочеться усім... Скільки б феміни не ратували за рівноправ’я, але жінка без чоловіка –  незавершена симфонія.

Книга втягне читача у свої перепитії, у старі-нові знайомства Дани, у численні дружньо-любовні стосунки. Інтрига не відпускатиме до останніх рядків роману, але, зрештою, шпигане читацький інтерес відкритим фіналом. Мовляв, подумай тепер самостійно, постав себе на місце героїні, потім зіставиш свої домисли з авторським продовженням.

Критика про критику

Тривіально, але в калюжу дивилися двоє… Добре знаєте, що ж вони там побачили.  У 2008 Олена Рижко дебютувала як прозаїк. Перший роман у великій літературі. Давайте зважати на всі складнощі вітчизняного книжкового ринку. Напиши – опублікуй (тут можуть минути і цілі роки) – розповсюдь – отримай відгуки. Видавництво «Факт» залюбки дало життя цьому роману. Читачі «розмели» його враз, що здивувало навіть редактора. Ну й дійшло все до критики…

А тут традиційно. Про це ще Реймон Арон в «Опії для інтелектуалів» писав:  інтелігент з підковою ерудита просто зобов’язаний бути опозиціонером. «Баба Яга проти».  Проти всього. Особливо проти «новачків». У тому числі – літературних.

Усталено жіночий роман – це такий собі лавбургер (В. Березін): сопливий, сльозливий, благальний, нещасний. Неодмінна атрибутика: щаслива розв’язка, рожеві романтичні марення, мирне побутове тло, цнотливість героїні, прихований у стилістичні фігури еротизм, моралізаторство, передбачуваність і точне вписування в межі.

Що ж у нас із романом Олени Рижко? Традиційних меж тут немає. Сопливості – нуль. Благань і плачу над долею нещасної жінки – мінімум. Мирного побутового тла теж не знайдемо (за вікном Помаранчева революція). Героїня – не уособлення цнотливості. Вона відверта, звичайна жінка, яка любить секс (не плутати з бездушним суто технічним процесом), і не боїться про це говорити. Вона не зазіхає на роль моралізатора. Любов, секс, загалом інтим – це ті території, де менторству не місце. А щодо епізодів про мастурбацію чи потяг до дорослих чоловіків, то претензії зайві. Авторка ж для цього подає аналіз жіночої свідомості. Все родом із дитинства. Навіть сексуальні вподобання. Письменниця пояснює, що й чому. Це не просто гидкий оральний секс 13-річної і старого, описом якого не гребувала відома і «захвалена» Люко Дашвар. Це складний психологічний процес перш за все. Героїня шукає причини, аналізує наслідки і, зрештою, змінює своє життя.

І наостанок декілька слів про авторську мову і розважальність книги. «Карнавал…» тримає. Читач «проковтне» роман за декілька годин. Можна розцінювати це як ознаку масліту (формат книжки дає підстави), але не можна ігнорувати й авторську майстерність. Мова легка, філігранна, вишукана, витончена і відточена. Письменниця використовує авторську поезію у творі (за плечима у неї п’ять поетичних збірок), вкраплює туди і творчість Василя Простопчука. Завжди обґрунтовано і вдало. А словечка на кшталт «патос» чи «авдиторія» –  це радше манера автора, потяг до етнографізму, аніж викаблучування.

Але ж у калюжу дивляться двоє…