«Ордалія» або «Суд Божий» (лат.  ordalium, суд або вирок) — найстаріший тип судочинства у вигляді покладання на вирок Божий чи сил природи, з вірою, що надприродне втручання визначить винного і врятує невинного. Здійснювався за браком інших доказових засобів, або якщо вони не дали наслідків». Таке визначення дає нам Вікіпедія. Саме так назвав свою чергову поетичну книжку Ярослав Ясінський.

Що хотів сказати цією назвою автор? Може він віддає свої вірші на суд природи, тобто – нас, читачів? Жбурляє книжку у море наших емоцій і роздумів і спостерігає, чи почне вона тонути? Чи, може, у цьому виданні він піддає ордалії цей світ, такий жорстокий і несправедливий, а, отже, такий, що заслуговує на вирок? Але для того, щоб зробити висновки, щоб знайти відповіді на запитання варто відкрити книжку і почитати, зануритися у складний, неоднозначний, дуже особистісний і водночас біблійно-віддалений простір, витворений мозаїкою рим та натхненням душі поета.

«вирощую думки мов бараболю ранню

і слід між пальцями гріха

зітхає бранню»

«Ловлю себе на тому, що не завжди розумію зміст поезій Ярослава Ясінського. Але завжди вловлюю екзистенційну тривогу, буттєву моторошність перед навалою чогось незбагненного, невідомого», - зізнається у передмові Євген Баран. Певно, кожен, хто зануриться у нетрі витвореного ним світу відчує щось подібне.

«і охолов до каменю і світу

охляв мов зрізана струна

бо вже інвазія у сітях

marasmum senilis вина

на роздоріжжі чорнотропа

запрута випала з коліс

і коні впали від галопу

і розіп’явся чвалом віз».

Інколи здається, що цупка, виткана словом Ярослава тканина не пропускає світла. Його самітницькі, я б навіть сказав, відлюдницькі медитації прив’язують до сталого, консервативного, якогось апокаліптичного центру тяжіння, замуровують у келії підземного монастиря, викликають відчуття безпомічності, незахищеності, болю, тривоги і приреченості.

«і не так і не те

підмиває сторінка сторінку

затікає каміння в святе

мегалітами в крила барвінку

і прибалком простує щодня

під вереття чагарна ядуха

в колізіях мурах мурашина війна

де зів’яли історії вуха»

Оце прочитаєш таке і довго-довго думаєш. Асоціації, які виникають, не дають спокою. Ота мурашина війна перетворює тебе на велетня, який зверху може бачити всю дріб’язковість боїв, відсутність будь-якого сенсу агресії, який через чисто фізичні величини, такі як зріст, вага, сила, перетворює твій розум на мудрість. А оті «зів’ялі вуха історії» одразу викликають дух Табачника, під приводом якого наша історія переписувалася на догоду адольфу путіну, російському вовку у овечій шкурі, кремлівському фашисту, який дуже швидко показав зуби своєї сутності. Від тієї викривленої правди і корінь нації може всохнути, не те що вуха зів’янути. Чого, власне, і бажав наш північний сусід, що стільки років намагався грати роль «брата».

Час від часу надибуєш у трьох розділах книги («Паремії», «Пропілеї», «Рокайль») і світлі образи, які настільки контрастують із іншими текстами, що аж не віриться, що це все написав один чоловік, який може не тільки вдихати «чагарну ядуху», але і здатен «ноги зароснити об зорі».

«співучий мед в ноктюрні раннім

на роздоріжжі спадку саду

і сніп суниць червоним градом

в зазубні хтивої герані»

У деяких рядках, чи то просто мені здалося, присутній молодечий запал, юнацьке бешкетництво раннього Івана Драча, християнське язичництво Ігоря Павлюка, підсвідоме чаклунство і невимушене занурення в глибини протиріч людської сутності Маріанни Шутко…

«та я зліпив дзвінкий горнець

як Бог людину з глини

тепер співає в нім творець

хмеліють юні вина» 

Інтелектуальне навантаження тексту, зміст сказаного настільки захоплюють увагу Ярослава Ясінського, що він не помічає деяких технічних моментів, не звертає на них увагу. Редактор книги чи не хотів про це сказати авторові, чи недобросовісно віднісся до справи, чи, може, на редакторові видавець вирішив зекономити. Але часто ритмічний малюнок вірша збиває читача з пантелику, змушує перечитувати по кілька разів окремі рядки і залишатися незадоволеним, інколи, навіть, розчарованим. Адже цього можна було уникнути. Наприклад, у тексті на сторінці 47 перший рядок першої строфи і перші рядки другої і третьої строф мають і різний ритм, і різну кількість складів (9-11-11). Крім того, мелодику читання і легкість озвучення віршів геть псує невиправданий збіг приголосних. «хреСТ СВій», «яК В СВищику» - тут аж по чотири приголосні в купі. І це все у восьми рядках на сторінці 51.

А загалом книга Ярослава Ясінського «Ордалія» заслуговує на увагу поціновувачів справжньої поезії. Вона просякнута біблійними мотивами, насичена неповторними і оригінальними образами, надзвичайно особистісна і не схожа на книги інших авторів. Вона маленька за форматом, але вагома висловленим.