Роман « Твердиня » – другий після «Бота» (2012) із українських технотрилерів. Лише за таке жанрове визначення, що по-чоловічому подзенькує металом, твір починаєш поважати. Є для цього й інші підстави. Наприклад, цікава і неординарна особистість його автора, Макса Кідрука, який у свої 30 примудрився написати 12 книг, побувати у 31 країні світу, і не лише в якихось там Швеціях чи Венеціях, а в таких нетрях, як Чилі, Еквадор, Перу, де до того й нога українця не ступала. Або достатньо детальний опис складного антуражу пригод – вертольотів, машин, плотів, вигадка з нуля ще однієї стародавньої писемності, наочні ілюстрації карт, схем, планів. В описах природи, умов подорожі, реакцій тіла на перевантаження відчувається особистий досвід, а не голослівні просторікування кабінетного пацюка. З другого боку, сюжет роману – політ яскравої фантазії, що частіше зустрічається у «ліриків», ніж у «фізиків». Радує і мова – різноманітна, жива, справді українська.   

Четверо друзів, суцільний інтернаціонал, вирішують, як провести останні канікули перед захистом магістерської роботи. Не обходиться і без жінки – сторони непростого любовного трикутника. Випадково вони дізнаються про загадкове, овіяне жахливими легендами місце в сельві Південної Америки, таку собі білу пляму на карті сучасного світу – Паїтіті. Росіянин Сьома, чий мозок потребує постійних допінг-навантажень, починає продумувати деталі непростої подорожі паралельно зі складанням кубика-рубика. Вихідці з благополучних розвинених країн чех Ян, японка Сатомі та американець Ґрем легковажно погоджуються на пригоду, не уявляючи, що на них чекає. Лише українець Левко відчуває інстинктивний супротив ідеї. І, як виявляється, небезпідставно. Адже живими з Паїтіті повернуться лише двоє.

Стародавні цивілізації Південної Америки – традиційно плодючий ґрунт для письменників-фантастів. Ті руїни, що ми знаходимо сьогодні, говорять про достатньо високий рівень розвитку народів, які жили в Південній Америці до приходу європейців. Їхня культура – разюче відмінна від нашої. Вона така інакша, така незрозуміла, що мимохіть починаєш підозрювати в ній якісь езотеричні потенціали, зашифровані передбачення і про наш світ. Так уже влаштовано європейську свідомість: вона ніяк не втямить, що колись могли існувати цивілізації, які начхали на далеке майбутнє, тому що у них, вірогідно, і своїх проблем було повно. Це, здається, гегелівське: усе, що будь-коли відбувалося, мало мету, а мета – це ми-кохані, найвищий щабель розвитку людства з усім набором демократичних цінностей.

На гачок цієї ілюзії Макс Кідрук підвісив фабулу «Твердині». У романі таємниче Паїтіті представлено як таку собі цитадель, де зберігаються усі знання людства, записані в елегантних формулах; є тут передбачення кожної катастрофи нашого часу, навіть вказано точну дату і кількість жертв. Більше того, Паїтіті оживлює якась загадкова енергія із земних надр, що змінює душі людей, робить їх чужими одне одному, жорстокими, вбиває усяке співчуття до ближнього, а у вільний від цих занять час шипить на дослідників-роззяв так, що ті цюняють від страху.

На час дії роману у Твердині орудує такий собі недогеній Джейсон, якому вистачило клепки зрозуміти потенціали Паїтіті, проте бракує розуму, щоб розшифрувати письмена на її стінах. Його здичавіла команда, підторговуючи наркотиками задля економічної рентабельності авантюри, безуспішно б’ється над стародавніми закарючками уже 20 років. До лап цих головорізів потрапляють наші шукачі пригод. Отут і починаються справжній екстрім, а герої один за одним перетворюються на відбивні з кров’ю. Чого-чого, а ламати персонажам кінцівки, виколювати очі й відрізати носи автор точно не боїться.

Взагалі, «Твердиню» можна охарактеризувати як добросовісно скомпонований за правилами жанру роман. Єдине, що не зовсім імпонує, це відчуття поспіху, з яким він створювався. На загальному тлі ретельно продуманих деталей, проскакують відверті невідповідності. Більшість вчинків персонажів мають таку дитячу мотивацію, що замість холонути від жаху, пітнієш від сміху. У комплексі це не дає повністю зануритись у напругу подій, постійно нагадуючи, що перед тобою лише авторська вигадка. Нерви, звичайно, зберігаються, але викид адреналіну від прочитання трилера суттєво зменшується.

Так чи так, « Твердиня » – ще один незаперечний доказ того, що в українській літературі розправляє крила  захопливий пригодницький роман без усіляких сентиментальних чи псевдофілософських рюшів. На мій погляд, вдала екранізація цієї історії могла б суттєво популяризувати українське кіно, та й, що там комизитись, заробити непогані гроші.