Російський письменник Георгій Дзюба (ми – не родичі, просто однофамільці) щороку приїжджає в Україну. Із задоволенням буває і в нашому Чернігові. Адже тут мешкає рідний брат його дружини Надії – Михайло. Та й сам Георгій Євгенович народився неподалік – у місті Ромни, на Сумщині.

Нині письменник живе й працює у Москві, але завжди пам’ятає, звідки родом. У його серці – дві Батьківщини! Під час чергових відвідин Придесення він помилувався чернігівськими Валом, Болдиною горою, Красною площею, а потім разом із дружиною вирушив на автівці до Ніжина – відвідали державний університет імені Миколи Гоголя, який закінчила Надія Федорівна (тоді це був педінститут). А далі помандрували на машині по селах, де народився й хрестився Гоголь, де поховані його батьки…

Мабуть, вам добре відоме це відчуття: потрапить раптом на шпальтах газети чи в Інтернеті таке ж прізвище, як і у вас, й виникає цікавість. Хто це? Чим відзначився? Так одного разу, майже випадково, я й «клюнув» на це не надто розповсюджене козацьке прізвище – Дзюба. Виявилося, не даремно!

З’ясувалось, що Георгій Дзюба немало знає, і пише про творчість свого й нашого земляка – Миколи Васильовича Гоголя, пропагує – ох, не модне зараз слово – класика. Принаймні мені, як письменнику і журналісту, людині, яка постійно цікавиться сучасним літературним процесом, не раз траплялися на очі дотепні чи печальні, але завжди неординарні, проникливі публікації цього московського прозаїка.

Наприклад, роздуми про деяких сучасних аграріїв, котрих іронічний автор побачив крізь призму таких «прославлених» командирів вітчизняного агропромислового комплексу, як Плюшкін, Анастасія Петрівна Коробочка та Михайло Семенович Собакевич. Розмірковування про офіцерів, які живуть на сторінках безсмертних творів М. В. Гоголя, про їхні традиції й сьогодення армії.

А рецензія, оприлюднена в російській пресі, «Гоголь марив Камчаткою» на книжку Георгія Дзюби «Ведмідь у курилці» мене просто здивувала й вразила. Мимоволі виникло бажання водночас пригадати афоризми Гоголя і… побувати на Камчатці. Врешті-решт знайти й прочитати саму книжку. Пишу це, чудово усвідомлюючи і без мого обдарованого однофамільця, що незабутній Микола Васильович до Камчатки жодного відношення не має.

Після тепер уже невипадкового прочитання останнього роману Георгія Дзюби «У всьому винен Гоголь» я переконався і в тому, що цього автора можна цілком зарахувати до когорти письменників, які дійсно прагнуть стати послідовниками класика, оригінально продовжуючи творчі методи й традиції великого Гоголя.

Відкриваємо недавно виданий роман «У всьому винен Гоголь» (М.: Синергія, 2013). І бачимо, як накатана доріжка реалізму крізь неспішний розвиток сюжету веде нас кривими вуличками занедбаного райцентру до гротеску, іронії, а подекуди навіть і фантастики. Читач ніби потрапляє до паралельного світу, названого умовно напівміфічним містечком NN, де мешкають, і начебто непогано живуть, якщо не виключно гоголівські, то вже безперечно добре відомі нам за іменами й прізвищами персонажі.

Це – продовжувачі чи спадкоємці роду Чичикових, правнуки з багатьма «пра» лакея Петрушки, кучера Селіфана й деякі інші «чудотворці» позаминулого століття, зокрема відчайдушний капітан Копєйкін та Аксентій Іванович Поприщин «Із записок божевільного», що з’являються на сторінках роману Георгія Дзюби уві сні та наяву.

Дивовижними гоголівськими пасажами, персонажами, афоризмами, метафорами, поворотами сюжету й оцінками дихає вся книжка! Можливо, тому читати її непросто. Принаймні в електричці, метро чи автобусі її краще не відкривати. Але, якщо знайдете для читання вакантні хвилини й опинитеся в сприятливій атмосфері, незабаром зрозумієте немало і багато чому здивуєтеся, оскільки кожна фраза тут вивірена й виписана, як то кажуть, зі снайперською вправністю.

Часом замислюєшся, що це? Іронічна проза, сюрреалізм, фантастичний реалізм, блискуча сатира чи літературний експеримент із хрестоматійними персонажами, примхливо занесений до нас придорожньою пилюкою з карети Чичикова чи чарівними вихорами стрімкої й невтомної Птахи-трійки? Роман заряджений неабиякою часткою нинішнього абсурду, в що одразу не віриш ще й тому, що окремі епізоди автор посилює містикою. Однак невдовзі розумієш, що саме такі літературні прийоми і сприяють ясності: «Чекайте, чекайте! Подібне вже траплялося з нашим мером, міліцейським начальником, прокурором або бізнесменом! Саме у нас було таке чи, скажімо, траплялося це в Херсоні, Чернігові або Москві, причому зовсім недавно».  

Багато чого. Дуже багато чого в житті різного роду начальників із гоголівських часів і до сьогодні збереглося в незмінному вигляді. Немало з них, як і раніше, живуть своїми «турботами», на тій же «хвилі», на якій колись «трудилися» держиморди, собакевичі й чичикови, і цим усе сказано. Народ, як і в «Мертвих душах», на сторінках роману Георгія Дзюби мовчить і з подивом зауважує анекдотичні викрутаси місцевої еліти, розуміючи, що її «діяльність» (принаймні в районному центрі NN) нічого не змінює. Мабуть, усе так і триватиме, доки не з´являться нові люди, для яких честь і совість важливіші за власну кишеню.

Гоголь – це таємнича країна, в якій кожен із нас колись, хоча б у незабутні шкільні роки, побував. На жаль, у нинішню «євродоларову» епоху наші співвітчизники, зокрема й чиновники від освіти, не надто тягнуться до класики; і заростають кримінально-еротичним бур´яном колись такі знайомі нам її магістралі й шляхи.

Одну з таких стежок і спробував «прополоти» Георгій Дзюба. Він і запрошує нас поспілкуватися з колоритними персонажами класичної вітчизняної літератури, які «раптом» виникли у вигаданому, але такому реальному містечку пострадянського простору, де й розгортаються події непересічної «бюрократичної поеми».

Деякі її сторінки пропагують справжнє життя: високі, благородні ідеали; вічні цінності; справедливий закон для всіх без винятку. Тут зустрічаються й зворушливі ліричні відступи. Однак більшість персонажів – все-таки надто «карикатурні», а часом і жахливі для сприйняття нормальної людини, яка мешкає в демократичному й гуманному суспільстві. Але ж і в самого Гоголя не так багато позитивних героїв – Микола Васильович лише намагався знайти їх, розгледіти в тодішній похмурій Російській імперії...

Читачеві, котрий звик до «розжованих» текстів, можливо, спочатку буде незвично вникати в перипетії роману. Втім, автор не квапить події й не підганяє їх під шаблони, не нав´язує свої думки, втілені в слова. Парадокс у тому, що всі його герої – зовсім не герої. Читач неминуче сприймає їх такими, якими вони є; а потім полегшено переводить подих, розуміючи, що вони – все-таки умовні, гротескні, що всі ці «добродії-начальники», хоч і безсмертні, але все ж примари.  

Дотепні, влучні цитати з творів Миколи Гоголя на сторінках роману доповнюють і прояснюють сюжет, з´єднують різні епохи вітчизняної історії, вплітаються в словесну в´язь і комічним чином осучаснюються. Сенс життя теперішніх шахраїв, які наводнили місто NN, – той же, що і в «Мертвих душах»: «зробити невидимими вогні істини». «Святість закону у нас не обговорюється, а делікатно й гнучко обслуговується; м´яко і з усіх боків...», – заявляє один із персонажів роману. Втім, є надія, що всяке шахрайство колоситься лише до пори до часу; оскільки сейфи прокурора «від підлих матеріалів уже тріщать». І якщо він не здатний оприлюднити ці матеріали зараз, то, безсумнівно, колись на його місце все ж прийде чесна людина.

Дивовижний гоголівський настрій у книзі сучасного автора швидше не запозичений у вічного Миколи Васильовича, а органічно, чарівно вписаний у власний самодостатній сюжет. Авжеж, це – родзинка роману, вибаглива, іскрометна, напрочуд доречна. У цьому неймовірному поєднанні класики та сучасності – сенс нової книжки, її особлива привабливість. Читач постійно відчуває, що «краса класики – страшна сила» (цитую роман).

Текст сприймається об´ємно. Часом він побудований на містичних образах та сюжетах, які стрімко проносяться перед ошелешеним читачем: рядки мчать бурхливою річкою, вихлюпуються в фантазійні вигадки й пристрасно-дотепну іронію автора. Та раптом карколомна оповідь умить завмирає і повертається в звичне спокійне русло з навмисне «причесаними» й печальними берегами, в безпристрасне перерахування подій із безпросвітної провінційної хроніки. Такі повороти і сам підтекст надають провінційному життю містечка NN якийсь узагальнюючий і в той же час унікальний сенс.

Відверто кажучи, такий літературний прийом – досить незвичний для мене, тому цей відгук на книжку колеги, однофамільця й земляка писався непросто. Втім, не буду більше розмірковувати, а наостанок наведу цитату з роману. Чичиков «... з надзвичайною точністю розпитав, хто в місті... головний начальник, а хто основний? Чи м´який і не надто суворий прокурор; чим тепер нова поліція промишляє і чому в останні дні й ночі не по-дитячому радіють суддівські? Які депутати і по скільки самі себе поважають? Чого досягла перетряска районної адміністративної реформи; чи велика черга бажаючих виступати перед телекамерами і скільки це коштує сьогодні?

Задавав такі питання, начебто й сам завжди жив десь по-сусідству. Вислуховував усіх надзвичайно уважно, допитав Бронькіна та інших чиновників. Торкнувся навіть банкрутства бібліотек і порядку перетікання хуторів і сіл до міського муніципального округу».

Тут, як бачите, не тільки характерні точки людських слабкостей, а й вражаюча сатира, що піднімається над злом у дусі кращих літературних традицій Гоголя і Салтикова-Щедріна.

Роман Георгія Дзюби «У всьому винен Гоголь», на мій погляд, вигідно вирізняється з потоку книг оригінальністю задуму, змісту та стилю. Це – талановита, цікава проза про наш переломний час; і в цьому – вже не «вина» класики, а удача автора.

Втім, чесно визнаю, що текст – не бездоганний. Як на мене, все-таки є питання, пов´язані з деякими тонкощами сюжетної побудови, окремими авторськими словотворами, стилізованими під давню лексику. Однак до всього цього, в основному, прискіпуватимуться ретельні фахівці; натомість вдумливі читачі отримають неабияке задоволення. Головне, знайомство з цією непересічною книгою дозволило мені ще раз згадати безцінну спадщину класика світової літератури – Миколи Васильовича Гоголя. Тисну руку всім, хто його пам´ятає й шанує!