Re: цензії

У будь-якій компанії є такий персонаж, який, щойно розмова перекидається на подорожі і міста, спершу довго й поблажливо слухає своїх дружбанів, а потім візьме та й недбало прохопиться заїждженим: «Госссподи, та ж я це місто знаю, як свої п’ять пальців!». Щоправда потім, коли вся увага прикута уже до нього одного, обов’язково уточнить, що «ну, не все звісно, але центр – точняк». І ця ось ремарка дає старт його сповіді. Починаються цілі каскади історій, що перетікають одна в одну, перекручуються, логічно одна іншу заперечують, часом повторюються, обростаючи усе новими подробицями, а то й узагалі – деформуючись під вагою фантазії оповідача. І скільки тих міст, і скільки тих історій?

Я – такий персонаж. Зачепивши в моїй присутності одне з двох моїх улюблених міст, ви будете довго про це шкодувати, бо фантазія в мене безжальна і говоритиму я без кінця. Міста, що змушують нас зізнаватися їм у любові, які розкриваються перед нами, - потребують, аби ми донесли частку своєї любові всім іншим.

Я люблю Харків, так. І навіть вважаю, що знаю його, як свої п’ять пальців. Не весь звісно, але центр – точняк. Очевидно, що я знаю його і люблю: я ловив там усі можливі відтінки свого настрою, я бував там чи не в усіх можливих станах сприйняття реальності, чи не в усіх можливих погодних умовах. Пам’ятаю, після одного з вечорів ми висипалися цілим перемішаним донецько-харківським натовпом на щойно годину тому заметений Полтавський Шлях, і кинулися до крамниць, як герої штурму, яким дали три дні на… а, до біса.

Я люблю Харків? Я знаю його? Очевидно, що так. Наша любов і наші знання про певну місцевість завжди є продовженням наших симпатій і антипатій до конкретних людей і конкретних місць. Я намагався стрибнути з моста у безнадійно пересохлу Лопань, був безмежно щасливим у 69 номері «Славії», безмежно нещасним – у потягах, що вирушали з Південного до мого рідного міста. Я мав у цьому місті друзів і товаришів - веселих і відбитих, коханок – невтомних і відданих, навіть ворогів мав, що вже там. Всі вони люблять життя, деякі любили його настільки активно, що встигли навіть померти.

Що б там не казали, але у справі пізнання любові і міст ми завжди спираємося виключно на власний досвід, який би він не був. Довіряємось комусь іншому тільки в особливих випадках, коли не довіритися – просто немає жодного шансу.

Що там та Жаданова «Месопотамія»? Варто їй довіряти?

Очевидно, що ні. Жадан, відкривши нам свою нову книгу, фактично садовить кожного із читачів перед великим акваріумом і спостерігає, як ми не відриваємо очей від рибок у ньому. Стежимо за траєкторіями, за зблисками луски та розгубленими риб’ячими поглядами, які часом посилають нам кольорові в’язні. Занадто обмежена сцена, де розгортається дія, занадто обрізаний час, у якому все відбувається. Наслідком цього є те, що героям стає тісно у відведених їм автором відтинках тексту, і вони із наполегливістю з’являються в інших, знову пробиваються на поверхню оповідей та віршів, як бульбашки в газованій воді, змушуючи спинитися, напружитися і пригадати, де ж я раніше зустрічав цього чувака? Кидаєшся в початок, гортаєш прочитані сторінки, натрапляєш, починаєш перечитувати його історію заново, забувши, що взагалі-то вже зайшов далеко-далеко уперед…

І так – майже щоразу. Поступово повторення дає варіації, відхилення в сприйнятті, які залежать уже виключно від власного досвіду, і десь в другій половині книги, після історії із Юрою та лікарняними доходягами, ловиш себе на тому, що цей Харків, який ти знаєш, як свої п’ять пальців – насправді він химерний, багатоликий, незрозумілий і часом страшний у своїй незрозумілості. А це вже ознака того, що на рівному місці, для тебе персонально, автор вибудовує цілу міфологічну систему.

На цьому варто би зупинитися детальніше. Попередні рецензенти звертали уже увагу на цю міфологічність. Нема що казати – відчуття, ніби читаєш якийсь давній, загублений епічний (у класичному, ясна річ, значенні) текст із відчутними акцентами своєрідної релігійності, не полишає протягом усієї книги. Хтось каже про те, що певні сюжети перегукуються із міфологією шумерів, та й одна лише назва не просто натякає, а регулярно штрикає, мов голкою: без шумерів тут ніяк, ні-ні, без них тут не обійшлося. Хтось вказує нам на назви розділів, що носять винятково чоловічі імена і разом створюють враження переліку присутніх на засіданні виконкому якогось могутнього магічного ордену. Інші теж про назви оповідань кажуть, а особливо про ті, що носять імена авторів Євангелій і, знайшовши лише три канонічних імені, мовби підштовхують перечитати кожну історію, визначившись для себе, в якій із них Жадан сховав четвертого євангеліста, Марка. Дехто довірливо ділиться враженнями, що останнє з оповідань книги – «Лука» – є нічим іншим, як описом адаптованої до сучасних реалій Харкова Тайної Вечері. Хтось, звертаючи увагу на мову тексту, справедливо зауважує, що вона просякнута біблійними акцентами, місцями направду героїчним пафосом, що зустрічається найчастіше у міфах, що мова персонажів, їх роздуми наодинці, діалоги і полілоги – це ніщо інше, як молитви, які виговорюються до єдиного можливого Бога. Так-так, ця книга про Бога на тихе ім’я Любов, - кажуть вони, - про те, як жити з нею, з цією любов’ю, і як від неї умирати. Важко не погодитись, важко заперечити. Скільки людей, стільки й думок – саме так має бути у випадку із кожною новою книгою непересічного автора.

Але мені радше йдеться не про це все, не про міфологію, як тисячоліттями складений спосіб сприйняття дійсності, а про дещо інше – про міфологію, як містифікацію. Про міфологію, як про єдино можливий спосіб пояснити, зрозуміти і полюбити світ довкола себе. Про міфологію, як підміну світу і спробу детермінувати самого себе, свої залежності, звички, сильні й слабкі сторони характеру через сукупність усього, що відбувається довкола. Саме такою мені уявляється ця книга. Жадан, як однозначно яскравий і гострий письменник, цілком логічно мусив би мати під ногами твердий грунт, мав би на чомусь стояти, з чогось брати свою творчу силу. Тільки ось тут, у степах – постійно вирують нещадні протяги, які закидають пісками із Півдня родючі землі; тут, у степах - і досі мігрують страшні східні орди, витоптуючи часом усю рослинність, не впевнений, що зі зла, ні, - швидше за все тому, що по-іншому їм жити і не дано.

То як має поводитися митець в умовах, коли прив’язаний до рівних ландшафтів, з яких вітром виносить майже всю пам´ять і віру, а значить, і жодного знання про світ у них не накопичується? Певно, творити усе самому, як же інакше? Ставити свій прапор, власноруч копати фундамент і працювати над поясненням того, за що ж саме він так сильно любить саме цю місцину. Навряд чи якось інакше.

Схоже, фундамент новітніх міфів Слобожанщини уже закладено. Переконатися в цьому ми зможемо упродовж наступних місяців: особисто я не маю жодних сумнівів, що наприкінці березня, коли в Харкові зійдуть останні чорні сніги, до міста підземними ходами, перебиваючись потім на сумнівних вписках, просочаться сотні прочан, нових адептів нового Харкова. Ви легко їх упізнаєте, містом вони ходитимуть із «Месопотамією» у руках .

Тільки ось нічого вони не знайдуть. Може, перетнуться випадково з кимось із героїв оповідань, відчують в повітрі тонкі павутинки уточнень та узагальнень. Але ж усе, чи не так? Ну, не побачать вони цього Харкова, про який каже Жадан, не побачать і не зрозуміють. Справа не в можливостях і бажаннях, справа в іншому.

В особливому баченні світу, певно, бо сутність його поетичної мови полягає у тім, що постійно виникає одне дивне відчуття: оповідач якимось чином зазирає у потойбіччя, з якого наш світ, само собою, видно в таких деталях, що паморочиться голова. І незрима присутність у тексті потойбіч, річок та межиріччя сама собою знову підштовхує нас у обійми міфології, тепер уже давньогрецької. Це Харон, і ніхто інший, ось хто оповідає нам всі ці історії (та будьмо ж уже відвертими – передісторії, бо щоразу автор залишає героїв у щемкому і непевному моменті, коли все тільки-тільки починається!). Там, у Межиріччі – небуття, завмерла і в’язка тиша, а поза ним – усе, що ми звикли називати життям. Саме він, Харон, той, хто по кілька разів на день згідно своїм службовим обов’язкам буває у світі мертвих, долає ці ріки і повертається до живих, втомлено розкладає свої весла, оповідає байки, яким кінця-краю не видно.

А ми? Що ми? Слухаємо, все-таки довіряємо і, щойно зійдуть останні чорні сніги, рвемося туди, в Межиріччя, ховаючи у кишенях пляшки, не випускаючи з рук «Месопотамію».