Коли говорять сурми, музи, як відомо мовчать, - серед іншого, тому, що отримують час для роздумів над тим, що вони досі встигли наговорити. Історичні події на зразок тієї, котра наразі хвилює найперше Київ, а за ним весь інший вільний (і не надто) світ, спричиняють не тільки повсюдну знервованість в очікуванні вироку долі, але й чергову переоцінку цінностей. Чи, принаймні, уточнення певних базових умов “за умовчуванням”, без котрих цінності уже не є аж такими цінними.

Перечитуючи книгу віршів Данила Кубая, видану у 2011 році, вкотре жалкую про відсутність котрогось ресурсу на зразок московської “Культурної ініціативи”, котра б фіксувала виключно поетичні видання та акції, не відволікаючись ні на політику, ні на, скажімо, велику прозу. Завдяки такому каталогу було б простіше виявити, скажімо, скільки саме поетичних книг виходить на рік у Києві зокрема та країні загалом, - чи, зменшуючи масштаб, наприклад, скласти приблизне уявлення щодо того, скільки публікацій дотепер витримала майстерність того чи іншого поета.

Знаючи автора цієї книги з юності, - тобто з тих часів, коли актуальний історик і дизайнер, художник і поет, а почасти активний громадський діяч, а тоді просто юнак, Данило Кубай, розважаючись, писав коштовної точності вінки сонетів, - можу виправдати запізнілість своєї рецензії самим фактом тривалого знайомства: адже писати про твори друзів насправді значно складніше, ніж, скажімо, висловлюватись щодо творів класиків, вдрукованих у свідомість чимось на зразок чистих абстракцій. Така відповідальність пропорційна твоїй здатності відступити на крок і оцінити вірші (чи прозу) знайомого в якості не стільки спалахів у дружньому фотоальбомі прирученої домашньої літератури, скільки осібного явища у неповороткому процесі літературного процесу країни. 

По-перше, “Неідеальність поверхонь” є книгою міської поезії, відсутність котрої так часто закидали українській ліриці. Це неправда: міська поезія існує, книга Данила на столі реальна, і її зміст неможливо уявити в жодному іншому контексті, окрім київських інтонацій 1990-2000-х років.

По-друге, ця книга є квінтесенцією саме того Києва, котрого багато в чому уже немає, - позаяк перетворення столиці однієї з численних республік імперії на “крихітний мегаполіс” знищило переважну частину тієї лагідності і затишку, котрі становлять особисте обличчя міста.

По-третє, книга Данила містить приклади всіх його формальних поетичних експериментів. Поету вдалося приховати технічність створення форми етичними спостереженнями чи влучними метафорами, в крайньому разі, - використанням суто технічної, зокрема комп´ютерної термінології, котрі приховують від читача ідеальну зробленість кожного рядка.

Книгу не слід вважати веселою, - ця риса ніколи не вважалась типовою характеристикою київської поезії; але вона й не печальна, позаяк різкі емоційні контрасти гостро заперечують існування будь-якого почуття, з печаллю включно, довшого від кількох слів у стислому реченні. Тло цієї поезії — тривалі прогулянки зимними і, загалом, давно незатишними вулицями, вивчення неіснуючої топографії його нещодавнього минулого та порівняння цього іст(о)(е)ричного спадку з дійсністю, виданою нам у відчуттях часом, вервечкою мерів позакиївського походження та іншими, дійсними та ілюзорними, правдивими та вигаданими причинами, через котрі під старим топонімом розташовано зовсім інше, давно не схоже на себе місто.

Про який Київ йому б не йшлося, - ніжне місто дитинства у “Біло-червоних ікарусах” чи Київ імені ескалаторів у лабіринтах метро, - занадто точні, як на поезію, координати виділено курсивом, а все інше виплавляє прикмети того чи іншого часу, котре поет взагалі приречений відчувати чіткіше від інших: вісімдесяті з їх мало кому тепер зрозумілими “п´ятирічками” чи двотисячні з їх “найдешевшою і найефективнішою отрутою для свідомості”, в розумінні — рекламою. Тут повсюдно йдеться про погляд людини, приреченої на ту форму відстороненості, котра перетворює на мистецький об´єкт усе, чого досягне погляд, і навіть більше, - усе те, що трапилося любити; більше від того, - навіть фальш:

Чи траплялися мені

у справжньому житті

справжні нещирі слова

справжні підробні джинси

справжні контрфактні диски

справжні фальшиві гроші

чи це були підробки підробок?

                                                           “Підробки” с. 23

Смерть у нього, - тролейбус, що рушає вперед без водія; сни - “як примотування відбитих шматочків душі Скотчем”; Інтернет — з ним складніше, але: “довіряєш Низочці символів За якими Чомусь передчуваєш людину” тощо. Тобто Данило переклав світ на власну мову, назвав речі та явища тими іменами, котрі дали змогу привласнити усі необхідні похідні іменників, себто дійсно відбувся як поет.

Ритмізована проза (“Ідентичність”, “Чотири стихії”, “Круки”), - зворотній бік місяця будь-якої поезії (чиї форми іноді, погодьтесь, усім нам здаються вичерпаними) - видобуває те ж Місто того ж Автора, ту ж гидливу стосовно метушні і водночас зачаровану метушнею маску людини, світ котрої набуває психоделічних форм завдяки властивостям психіки, зрідка — завдяки музиці, але загалом тільки через особливі лаштунки свідомості; лише через них. З цієї точки на мапі існування лише крок до релігійності, - але до неї чи то вже, чи то ще далеко:

Голуб п´є

з брудної калюжі

в ній розчинену вітром зливу

а довкола

самоучужені

ходять люди умовно-щасливі

осипаються

по пір´їночці

секунд квиточки тролейбусні

і життя брудне і невичерпне

неоціненне до безціні

все з минучості

й неминучості

казочок про вічне повернення

смітників квітками пахучими

і мостів залізничними фермами

пестить очі дурні і залякані

кожним щонайдрібнішим рухом

а колись із такого птаха

малювали

Святого Духа

                                                            “Голуб”, с. 36

Громадянська лірика, - а Данило Кубай з тих поетів, котрим нічого не потрібно пояснювати стосовно громадянської самосвідомості, позаяк він здавна здатен витрачати безліч зусиль і часу на це питання, - чіткіше простежується у віршах, написаних нещодавно; в цій книзі це цикл “Дискредитація”, де нічого і нікого не бракує з пантеону страхів і сподівань, міфів і надій людей, що їх обходить не тільки особисте майбутнє:

турам буйно чи князю клопітно

чи кущам і деревам дивно

що не всі шеломяні стоптано

і не всі документи архівні

...

шаху мат а гвардії царствіє

а книжкам хрестоматій оливо

влите в сенсів печери карстові

десь по дев´ять грамів на голову

                                               “Дискредитація”, с. 68.

Повертаючись до початку, повторюсь: мені непросто говорити про вірші знайомих, позаяк ризик некоректного втручання в чиєсь життя лякає евентуальною нетактовністю, надмір котрої є відмінною рисою більшості сучасних ерзаців культури. Данило писав і пише також і про кохання; суттєві події частіше за все читаються завдяки перебігу станів його ліричного героя, котрий здебільшого уникає описів конкретних подій. Найприродніший і найбільш зрозумілий абстрактній категорії “широкі верстви читачів” вияв любові у цій книзі присвячено його дружині:

 найприємніше на ескалаторі

їхати удвох з близькою людиною

стоячи обличчям одне до одного

не помічаючи нікого

чи просто не зважаючи на них

часом здається

що і в цьому

ескалатор і життя

подібні

                                               “Ескалатор” с. 25

Мені подобаються ці вірші, тому що це вірші живої людини, котра все життя переймалась сутністю поезією значно більше, ніж, скажімо, власною літературною кар´єрою. Складна машинерія перетворення дійсності на сукупність знаків, здатних заговорювати чи, навпаки, випускати демонів, або, як відомо з псалмів Давида, однієї з найдавніших форм білого вірша, переконувати Всевишнього у необхідності уваги та милосердя стосовно смертних, - мені здається, є сам тим чинником, котрий примушує Данила писати.

І, на щастя, хоча б зрідка видавати написане.