Якщо ви гадаєте, що, подорослішавши, Енн відмовилася від своїх вигадок, то глибоко помиляєтеся. Маленька, зворушлива й своїй безпосередності дівчинка виросла, але не зрадила своєму характерові. Трепет продовжує «проймати» її, а мрії так само виблискують і ваблять, наповнюючи душу радісними передчуттями й очікуваннями. Тож ми з Енн зустрілися, наче подруги (або – ще краще – сестри). Ніби ніколи й не розлучалися. Після тривалої подорожі іншими текстами я неначе повернулася додому.

Друга книга знайомить нас із новими персонажами – сусідом Енн та Марілли – паном Гаррісоном (а згодом – і його дружною), панною Лавандою Льюїс (відлюдницею, що мешкає у нетиповій для ейвонлійської архітектури лісовій кам’яничці), двійнятами Деві та Дорою Кітами (сиротами, яких Марілла – не без участі Енн – всиновила і виховує відтепер у Зелених Дахах) та іншими прецікавими особами.

З попередньої частини читач дізнається, що панна Енн Ширлі влаштовується вчителькою до ейвонлійської школи, і от тепер її педагогічному талантові є, де розгорнутися. У колі друзів наша героїня виявляється, щоправда, самотньою з своїми гуманістиними переконаннями щодо неприпустимості застосування фізичних покарань. Однак добра іронія та «кришталева чистота душі» часом полишають і людей із янгольським характером: у такий собі «день гніву» учні панни Ширлі дізналися, якими важкими можуть бути її слово і рука. Виправдати поведінку розгніваної вчительки може хіба що хворий зуб. Ну, і шкільна грубка, яка ніяк не хотіла розпалюватися. І відома незграба Барбара Шоу, яка так невдало перечепилася через відро з вугіллям. Ну, і феєрверки в печі, звісно. Останньою краплею стала миша в шухляді робочого столу. «За все хороше» Енн спересердя відшмагала указкою Ентоні Пая – учня, чию прихильність намагалася здобути довго й невдало. Було за віщо, але, чесно кажучи, я не чекала такого від Енн, хоча з нею ніколи не маєш певності. Зрозумівши, що накоїла, вона починає панічно боятися того, що так низько впала в очах своїх учнів. Але все сталося зовсім не так, як гадалося, адже хто б міг подумати, що метод, який Енн вважала чи не найганебнішим, у випадку з малим Ентоні подіяв досить ефективно (жодні інші засоби не допомогли б дисциплінувати дитину, яка поважала лише силу). Коли вчорашній учень сам стає учителем – змінюється кут зору, і реальні проблемні ситуації постають у дещо іншому світлі, ніж про це мовиться у позірно бездоганних теоріях.

Ох, а чого варті кілька сторінок, на яких розміщено домашнє завдання учнів Енн, - листи до вчительки. Читаючи, пригадувала гумореску Остапа Вишні про те, як він у школі писав диктант: «… а за каретой бежала и лаялася собачка из панской породы». У тексті мало не кожному кроці зустрічаються поклади, ні, навіть цілі родовища мовних «перлів». Чи не найщедріше їхнє джерело – всиновлений Маріллою хлопчик Деві – допитливий, непосидючий і капосний ненажера (сучасні психологи назвали б його «гіперактивним»). Отже, рубрика «Говорять діти».

«Я дуже голодний і мені нема коли їсти чемно».

«… Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. <…> Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття».

Енн – про мрії своїх учениць:

«Анна Белл мріє «бути хорошою, але щоб нічого не доводилося робити». А Марджорі Вайт – їй десять років – хоче бути вдовою. Я поцікавилася, чому, і вона серйозно пояснила, що коли не вийдеш заміж, тебе всі називатимуть старою панною, а коли вийдеш, доведеться слухати чоловіка, та якщо бути вдовою, – ні те, ні інше тобі не загрожує».

[Кажуть, вдова Кліко, ім’я якої носить французька компанія з виробництва шампанських вин, завдячувала статками саме власному сімейному статусу, адже, маючи живого чоловіка, навряд чи отримала б можливість реалізувати непересічний підприємницький хист. В епоху цілковитого узалежнення жінки від «домашнього вогнища» це було досить рідкісним явищем.]

Батьки учнів, до речі, бувають не менш кумедними, ніж їхні діти. Згадати хоча б пані Доннелл («наголос на останній склад!»), яка наполягає і вимагає, аби її сина не кликали на його офіційне ім’я, оскільки нежонатий дядько, на честь якого хлопчика назвали, передумав залишати небожеві спадок. Та – що найгірше – він надумав одружитися і навіть мав нахабство запросити «ошуканих» родичів на своє весілля! :)

Люсі-Мод Монтгомері сама мала чималий викладацький досвід, і це не могло не позначитися на тому, наскільки майстерно й дотепно виписані сценки зі шкільного життя.

Але, крім школи, існують і інші заняття. Зокрема халепи й розчарування переслідують Енн з тією ж упертістю, що й раніш (хоч ніщо й не може похитнути її віри в те, що все неодмінно владнається). Так само триває і не припиняється пошук «рідних душ», яких Енн знаходить в особі учня Пола Ірвінга та нової подруги – сорокап’ятирічної «старої панни» Лаванди Льюїс, недолюбленої і самотньої жінки, яка щодня влаштовує чаювання на шість персон (дарма, що в її оселі мешкає лише одна служниця), чекаючи на випадкових гостей. Енн збирає навколо себе таких само «дивакуватих мрійників», притягуючи їх, немов магнітом. Найдужче мене вразив все ж Пол:

«Я ще думаю, що фіалки – це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі».

[І тут я збагнула всю безнадійну вбогість, банальність і прісність своїх фантазій.]

… А ще – «настав час любити», і Енн ніяк не може визначитися у ставленні до Гілберта Блайта. Адже чоловік, якого намріяли собі Діана й Енн, – це безтілесна ілюзія, яка має мало спільного з живими людьми та їхніми недоліками. Романтичний «байронічний герой» з витонченими манерами,«меланхолійним таємничим поглядом та оксамитовим лагідним голосом» не створений допомагати по господарству – це не гідне його шляхетної особи й багатого внутрішнього світу. Але такі відкриття в нашої героїні, схоже, іще попереду. Вона тільки-тільки починає здогадуватися, що…

«Може, справді – кохання не надходить бучно й пишно, як осяйний лицар на білім коні, а з’являється тихо й непомітно, мов давній друг; може, воно виринає із життєвої прози…».

Кохання коханням, але є речі серйозніші й нагальніші, а саме – впорядкування території фермерського селища Ейвонлі (таке собі покращення по-канадськи), влаштоване місцевою громадою з приватної ініціативи тієї-таки Енн (і звідки в неї стільки енергії, щоб усюди встигати?). Конкуренція ейвонлійців у справах ушляхетнення своїх ділянок (зокрема у місцях, прилеглих до головних доріг) за своїм розмахом нагадує «соціалістичні змагання» (даруйте за порівняння), але з тією відмінністю, що це була справа цілком добровільна, та ще й оплачена з кишень самих мешканців. Мабуть, у нашій країні складно (навіть тепер) уявити, щоб члени невеликої громади добровільно і за власні кошти здійснювали упорядкування та озеленення. Так само важко уявити, що ніхто й гадки не мав попсувати результати цих зусиль – наслідити в квітнику, вирвати букетик чи зрізати чужу ялинку собі на Різдво або для продажу.

… За цими турботами головну героїню й застають нові обставини, які дозволяють їй поїхати здобувати вищу освіту. Отже, ми не полишаємо Енн на перехресті – невпевненою в тому, яку дорогу обрати і як жити далі. А попереду буде ще краще. Це ж Енн – поруч із нею просто не може бути нудно й незатишно!

От ніби й немає тут нічого надзвичайного й містично-потойбічного. Жодних карколомних пригод. Усе досить передбачуване, але у цьому, ймовірно, й полягають принади романів Монтгомері про життя-буття звичайних людей. І про все це розказано так просто і з душею! Ні, таки недарма читачі благали письменницю про продовження пригод Енн.

Книга, перепрошую за грубість, не обтяжена «рожевими шмарклями». Невже роман неодмінно мусить бути гіперсетиментальним, якщо його головними дійовими особами виступають переважно особи жіночої статі? Твори Л.-М. Монтгомері спростовують ці хибні переконання. Від них, як на мене, зовсім не відгонить надмірною солодкавістю, а погляд на життя – цілком тверезий і досить іронічний. Діалоги – дотепні, картини природи – розкішні й немов живі. Український переклад, за який маємо дякувати Анні Вовченко, такий само жвавий і соковитий, як і в першій книзі. А з надзвичайно красивої, променистої обкладинки на вас теплими й трохи лукавими очима дивиться майже доросла Енн.

Я хотіла «ковтнути» другу книгу всю й одразу, але з нею так не можна поводитися – вона варта шанобливого ставлення. Тому із превеликою насолодою я провела за читанням і роздумами кілька чудових днів. І навіть сумним осіннім зливам не вдалося затьмарити мого піднесеного настрою. Хочете віднайти душевну рівновагу і потішити себе хорошою літературою – беріть до рук книги пані Монтгомері, вмощуйтеся зручніше і занурюйтеся крізь час і простір у світлі й щирі дні Енн Ширлі.

«… сподіваюся, що ніяких дивацтв вона не покине, бо я їх теж дуже люблю. Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола».