Як формується первинне (до-читацьке) враження про книгу? У першу чергу – завдяки її «рекламним» складовим – обкладинці й заголовку. Вони містять певну закодовану інформацію, яка в ідеалі має працювати в унісон із текстом, як мінімум – перебувати в одному семантичному полі. У випадку із презентованим романом Світлани Талан можемо спостерігати певний рецептивний дисонанс. На обкладинці маємо родинне фото на тлі старої хати й кетяг калини. Це прогнозовано скеровує жанрові очікування читачів у напрямку родинної саги (що, у принципі, недалеко від істини). І раптом – заголовок «Не вурдалаки», який дезорієнтує, мимовільно переадресовуючи до містики, фантастики, тобто до зовсім іншої жанрової ніші. На перший погляд, він видається невдалим, недоречним.

З інтерв’ю можемо дізнатися, що авторка мала інший варіант назви, а «Не-вурдалаків» їй нав’язало видавництво. Зважаючи на те, що мова йде про «Клуб сімейного дозвілля», дивуватися не доводиться, адже це видавництво завжди вирізнялося дивними смаками в доборі назв, часто не залежних од змісту книги (головне, аби «кидалися у вічі»). Утім, у цьому конкретному випадку після прочитання роману можна переконатися, що його заголовок ретранслює концептуально важливий мессидж, який не має нічого спільного з демонологією та упирями. Не буду розкривати інтригу, хочу лише зазначити, що «Не вурдалаки» є типовим прикладом того жанру, у якому традиційно працює Світлана Талан – це соціально-психологічний роман про «дітей війни». Авторка прагне реабілітувати у суспільній свідомості це покоління, на долю якого випали численні випробування, голод, поневіряння і багато такого, про що молодші покоління, на щастя, навіть не здогадуються.

В іншій жанровій системі «Не вурдалаків» можна маркувати як «true story» («правдива історія»). Скажу чесно, мене здивувала його відносна (у нашій країні, де більшість населення забула, коли в останній раз тримала в руках книжку, все виглядає відносним) популярність у сучасному письменстві. Здавалося б, чим автори «true story» збираються зваблювати примхливого реципієнта? Ні тобі екзотики чужих країв, ні фантастичних перетворень, ні карколомних пригод, ні кривавих злочинів, ні еротики, ні… Перелік можна продовжувати до безкінечності. Але факт залишається фактом: у «Не вурдалаках» ви не знайдете нічого з типового арсеналу образів і мотивів, якими нині рясніє масова культура. Історія головної героїні Марії невибаглива, можна навіть сказати банальна. Щось подібне можна почути в реаліті-шоу, прочитати в газетах напередодні чергової річниці війни, почути від старших родичів чи знайомих (письменниці вдається максимально нівелювати ефект «третього зайвого» – у «спілкування» читачів із героями твору її постать майже не помітна). Однак попри відсутність яскравої інтриги, «Не вурдалаки» приваблюють і «затягують». Передовсім своєю непідробною щирістю й правдивістю. Читачі вікової категорії «65+» у проблемах, якими переймаються персонажі роману, упізнають окремі деталі власної біографії, молодші матимуть нагоду виразніше уявити життя своїх батьків, дідусів, бабусь…

Центральна проблема роману «Не вурдалаки», виразно акцентована в заголовку, – формування у суспільні свідомості негативного іміджу «дітей війни», які претендують на мізерну надбавку до пенсії. Можливо, хтось помітить у творі лише це; як на мене, його проблематика глобальніша, важливіша. Мова йде про порозуміння і зв’язок поколінь. Молоді люди нині не мають того особистого життєвого досвіду, який би допоміг їм бодай приблизно зрозуміти 70 – 80-річних. Під впливом масової культури війна нині зчаста уявляється як захоплююча пригода, феєрверк пострілів і вибухів; смерть, кров, страждання, злигодні часто залишаються «за лаштунками» цих лубкових картинок. Справжня війна схожа на маскультівську проекцію так само, як герої серіалів – на звичайних реальних людей. Але мова навіть не про солдатів, а про тих, чиє дитинство припало на 1940-ві. Хто не воював – не збагне усього жаху війни; кому не довелося їсти хліб із кори чи млинці з акацієвого цвіту – не зрозуміє страждань голодуючих. Не співчуватиме дітям, які замість садочка й школи, інтернету й розваг із друзями змушені був збирати кок-сагиз, шукати щавель на кладовищі, які мріяли не про кар’єру поп-зірки чи розкішний лімузин, а про звичайну білу булку. У цьому сенсі «Не вурдалаки» – корисне чтиво для сучасної молоді, яка живе у відносному достатку і – дай Боже – ніколи не спізнає того, що довелося пережити їх прадідам і прабабусям.

Світлана Талан присвятила свій роман «світлій пам’яті батька, любій матері та усім дітям війни». Це може спровокувати припущення про «родинні» витоки фабули. Навіть якщо зображені тут події і справді якось пов’язані з батьками авторки – для розуміння тексту це не має принципового значення. Описані реалії настільки звичайні, типові, що в образах Марії, Романа, інших персонажів чимало старших людей можуть упізнати себе чи своїх знайомих. В одному з інтерв’ю довелося прочитати, як на презентації старша жінка розпитувала Світлану Талан, звідки вона дізналася про її життя. Подібні історії – показова характеристика художнього світу роману.

Епіграф із хрестоматійної поезії Володимира Сосюри «Так ніхто не кохав…» вказує на ще одну грань тематики – осмислення любові як рушійної сили, що освітлює життя головних героїв, допомагає їм долати усі перешкоди й життєві негаразди. До честі авторки цей тематичний пласт не перетворюється на сентиментальну кітчеву картинку, типову для «мильних опер». Кохання в романі – не лише зітхання-зізнання, квіти-цукерки й прогулянки при місяці, це складний і тривалий процес само- і взаємопізнання закоханих, яким доводиться і боротися за свої стосунки, і пробачати, і йти на компроміс.

Структурно твір складається з трьох нерівноцінних за обсягом частин – «Спогади з дитинства», «Із мого щоденника», «Життя після щоденника» (перша охоплює лише 50 сторінок, друга – майже 200, третя – всього 32). Оповідь ведеться «від першої особи» (це творить ілюзію максимальної достовірності переказаної історії). Ім’я Марія підкреслює типовість, «звичайність» головної героїні. Катерина Романченко в передмові слушно порівнює її з титульною героїнею повісті Уласа Самчука (напевне, така ж доля, як у романі С.Талан, могла спіткати й доньку чи онуку Самчукової Марії). Дія роману «Не вурдалаки» відбувається на Поліссі (яке є малою батьківщиною письменниці, на жаль, на мовній стихії твору це ніяк не позначається – так само могли би розмовляти мешканці півдня чи сходу України).

Починається роман із традиційної для письменників-реалістів пейзажної картинки, що моделює топос «мальовничого українського села». Внутрішнім зором читач фіксує окремі деталі: стару поважну хату, що навесні «тоне» серед буйного цвіту вишень, слив, яблунь та бузку; квіти під тином; стежку з м’якого споришу, город, тиху річечку… Цей опис надає розповіді своєрідного емоційного забарвлення – суміші ліричності, ностальгії щемкого спомину про дитячі роки. Разючим контрастом до краси природи стають у творі картини сільського життя, розповідь про яке С.Талан випереджає риторичним вигуком: «Якби ж то дитинство було таке прекрасне, як барвистий та сонячний світ навколо!»

Марія народилася 1936 року у звичайній колгоспній сім’ї. Відчувається, що в описах сільського повсякдення й історичних реалій 1940 – 1950-их авторка орієнтується на вікову аудиторію, якій усе це добре знайоме (відоме). Інші річ: як це пояснити молоді? Наприклад, чому дорослі люди погоджувалися працювати за 50-100 грамів зерна за трудодень? Чому селяни, які поруч із робітниками вважалися господарями країни, щороку мали віддавати державі 40 кг м’яса, 270 літрів молока, 90 яєць (не залежно від того, чи самі вони мали ці продукти на своєму столі і в коморі)... Чому потрібно було обов’язково купувати облігації (і ніхто не зважав на те, чи ти цього хочеш, чи маєш зайві кошти)... Чому селяни вирубували фруктові дерева, аби лише не платити державі податки, а потім заздрили сусідам, у яких дивом зберігся кущ смородини або аґрусу… Чи зрозуміють вони, навіщо бідна вдова клала дітей спати у піч… За що об’їждчик бив людей, які прийшли на поле збирати колоски... Чому селянам, які жили на найблагодатніших у Європі землях, аби вижити, доводилися їхати на шахти Донбасу… Як їм пояснити те, що з погляду буденної нормальної логіки видається абсурдним? Закінчується перша частина емоційним підсумком: «Нас називають дітьми війни. Якось це неправильно. Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває людською кров’ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнувши наше дитинство. Війна не може мати дітей, але нас чомусь називають дітьми війни…» [с.65-66] (не зважаючи на обсяг, наводимо цей уступ повністю, адже він переконливо демонструє мовностилістичні особливості роману).

Друга частина твору містить щоденникові записи Марії. Ці фрагменти (як і має бути в щоденнику) ретельно датуються, щоправда формат часу виявляється специфічним (наприклад, «… серпня 1954 року»). Відповідь на питання, чому авторка не вказує точнішу дату (напр.., 10 чи 25 серпня), так і залишається невідомою. Перший щоденниковий запис актуалізує роздуми головної героїні, яка стоїть на порозі нового життя. Дівчина закінчила школу й збирається вступати до педагогічного вузу, адже з дитинства мріяла стати вчителькою. Нині, коли ця професія дедалі більше втрачає престиж, подібні мотивації не викликають у читачів будь-якого ентузіазму, як і соцреалістичний пафос окремих реплік, на кшталт: «Нам, молодому поколінню, доведеться зробити багато справ, щоб наша держава стала кращою. І я буд працювати на благо країни там, де буде потрібно» [с.69]; або «Не зарплата буде головним у нашому житті. Що гроші? Головне – це робота на користь Батьківщини (…) Треба нести світло науки в кожне село, в кожний хутір! Населення повинно бути грамотним, освіченим» [с.90].

Назагал в історії Марії можна чітко простежити основні етапи формування соціокультурного типажу «homo soveticus». Не впевнена, чи авторка свідомо це спланувала, чи це лише один із можливих варіантів прочитання тексту. Її героїня – надто правильна, ідеалістична, одновимірна (як і більшість персонажів соцреалістичних драм та романів). Не зважаючи ні на що, вона прагне працювати на благо країни, яка в дитинстві змушувала її голодувати, збирати щавель по кладовищах, стягувала величезні податки. Як типова «радянська жінка», вона мріє будувати світле майбутнє. Утім, якщо вірити тезі класика «марксизму-ленінізму» про те, що «буття визначає свідомість», то залишається хіба сконстатувати, що Марія навряд чи могла вирости іншою. Тим несподіванішою (неприродною) видається її наступна еволюція.

Навчання Марії в інституті на сторінках роману представлене дуже лаконічно. Трійка на першій сесії й оплакування втраченої стипендії – чи не єдиний виразніший натяк на навчальний процес. Загалом увага оповідачки більше концентрується на подіях особистого життя – дружбі з Валею, стосунках із Петрусем, Романом, Дмитром та ін. Подібний стиль викладу можна умовно назвати «телеграфним» (короткі записи Марії про найсуттєвіше часто нагадують скупі рядки поштового відправлення). Але те, що є природним у справжньому щоденнику, не завжди доречне в його літературній імітації. Час до часу читачеві хочеться докладніше дізнатися про той чи той факт із життя дівчини, про її почуття й переживання, але авторка такої нагоди йому не дає, одразу ж переносячись на кілька місяців далі.

Традиційним рушієм сюжету в художньому творі є протистояння, боротьба (героїв, героя й середовища, різних сил у душі людини). Шукати в романі «Не вурдалаки» якийсь глобальніший центральний конфлікт – справа марна. Наприклад, у першій частині, змальовуючи згорьоване дитинство Марії, авторка не шукає винних і не накреслює можливий конфлікт селян із владою. Саме він, як здається, мав усі шанси стати наскрізним у романі про «дітей війни» (наприклад, у вигляді протистояння героя й тоталітарної влади, яка обмежує його життєтворчу ініціативу). Однак Світлана Талан мала інший задум. Її героїня – не дисидентка, а звичайна дівчина/жінка/матір, вихована в «кращих традиціях»  радянської системи. Рушіями сюжету в романі стають численні локальні конфлікти, як, наприклад, в епізоді знайомства Марії з Романом. Закохавшись у хлопця з першого погляду, дівчина була змушена критися зі своїми почуттями, адже Роман почав зустрічатися з її найкращою подругою Валею. Так окреслюється внутрішній конфлікт «кохання й обов’язку». Його розв’язка свідчить не на користь головної позитивної героїні – Марія дурить Романа, заявляючи, що Валя зустрічається з Петрусем. Потім вона все життя карається почуттям провини, але так і не наважується зізнатися подрузі у скоєному. Утім, Валя не особливо переймається зрадою Романа й за якийсь час одружується з Василем.

Загалом у романі «Не вурдалаки» фіксуємо низку аспектів, що, як здається, потребують більш ретельного опрацювання. Найбільше це виявляється у царині характеротворення. Наприклад, образ Романа – невиразний, схематичний, плаский. Його листи з армії занадто поетичні як для звичайного електрика. Але найбільше нарікань у читачів може викликати епізод, коли, дізнавшись, що Марія вагітна третьою дитиною, коханий чоловік пропонує їй зробити аборт (мотивуючи, що зайвий рот у сім’ї знову відтягне довгоочікуване будівництво власного дому). Аморально? Так. Але з погляду життєвої логіки – зрозуміло й передбачувано. Однак у наступному розділі (через два місяці після фактичного вбивства власної ще не народженої дитини) той таки Роман просить Марію усиновити хлопчика з сиротинця – Мишка. А трохи згодом – абсолютно несподівано для читача, щиро переконаного, що Роман вірно кохає Марію – приводить у сім’ю позашлюбну доньку Ірину.

Ще більш неоднозначно виглядає характеристика Марії. Окремі її щоденникові записи занадто «поетичні», невідповідні до ситуації. Наприклад, «біль стискає груди у кілька сотень атмосфер. Стискає так, що здається, серце не витримає, бо пече від нестерпного болю. Лише зараз, коли померла мама, я замислилася над питанням життя і смерті. Що таке життя? Це відлік часу у Всесвіті, відрізок між життям та смертю. Коли народжується нове життя, смерть уже починає свій жахливий відлік. Немає життя – немає смерті. І навпаки: немає смерті – немає життя. Вони злились воєдино, як добре вино з водою – не відокремиш. Той, хто народжує, помирає, народивши іншого смертного. Десь я читала, що смерть – це не просто лінія, що підводить підсумки життя, свого роду міра, а й засіб закінчити те, що не встигло життя. люди йдуть по відрізку, який називається життям, гаючи дорогоцінний час, забуваючи говорити теплі слова, сваряться, байдикують, їдять та сплять, не задумуючись, що за всіма спостерігає смерть…» [с.182-183]. Не дуже віриться, що жінка, яка щойно втратила матір, писатиме до щоденника подібні пафосно-банальні рядки.

На жаль, авторка на цьому не зупиняється. І в наступному розділі (дія якого розгортається через місяць після смерті матері) наводить не менш характерні  екзистенційні рефлексії героїні: «Як ніколи, зараз хочеться вірити. Що працює закон фізики, і фізична форма тіл не зникає, а переходить в іншу форму, що енергія не може зникнути. Вона зберігається і з’являється до нас в іншому вигляді. Енергія нашої свідомості – це душа, яка буде продовжувати існування в іншій формі. Вона може вселитися в нове тіло. Поруч із фізичним тілом існує енергія мозку, яка після смерті не може нікуди зникнути. Повинен повторитися природний цикл, як явище дощу: хмаринка – краплі – дощ – краплі – хмаринка. Людина перестає існувати, але від неї йде якийсь невидимий сигнал, який переміщується у просторі, потім ловиться невідомою нам антеною в іншому місці, що увійти у новий світ, у нове життя» [с.183]. Оминаючи питання про очевидну неоригінальність подібних розмислів, хочу акцентувати інше. Можливо, це лише питання смаку (а про смаки, як відомо, не сперечаються), однак, коли я читаю ці рядки – у свідомості нав’язливо крутиться: «Не вірю!» Ну не вірю я в те, що вагітна жінка, чиє мовлення в тексті рясніє зменшено-пестливою лексикою, через місяць після смерті матері може так сухо, без особливих емоцій міркувати про екзистенцію, енергію, антени…

Не надто переконливо, як на мене, виглядають зміни у ставленні Марії до радянських ідеологем і церкви. На початку роману авторка не раз акцентує, що її героїня – типова радянська дівчина, наснажена ідеалістичними прагненнями будувати світле майбутнє. Працюючи у школі, вона активно провадить атеїстичну пропаганду й живе як звичайна «жінка соціалістичного суспільства».  Аж раптом – несподівано для читача – починає ходити до церкви, заявляючи коханому чоловікові: «Твій ідол – Володимир Ілліч. Його портрет висить на почесному місці у нашій кімнаті – над шафою з книжками. А мій, як ти назвав, ідол, – я дістала з сумочки «Молитвослов» та ікону, – буде стояти під ним,у закритій шафі біля книжок»  [с.190]. Не дивно, що Роман виявляється ошелешеним (настільки, що пропонує дружині… відвідати психіатра).

Мовлення автора й персонажів роману рясніє мовними штампами, канцеляризмами, подекуди виглядає штучно, як-от: «Я поїхала до райцентру. Метою моєї поїздки було вітання з днем народження…», «мені конче потрібно поспілкуватися зі священиком», «дякую вам, ви підняли завісу та відкрили мені очі», «це моє рішення, і яким би воно не було, ти не повинен пригнічувати мою особистість» (навряд чи звичайна людина у звичайній житейській ситуації так формулює думки). Як на мене, у романі (маю на увазі другу частину) забагато повчань і неприхованого моралізаторства. Розмірковуючи про життя, у черговому щоденниковому записі Марія нотує: «Душа людини – посудина. Всевишній надав людині право вибору: чим її наповнювати. Недобрі люди накопичують у ній жовч злості, жадібні – думки про гроші, добрі – любов. Головне, потрібно зрозуміти та визначитися, чим ми хочемо наповнити душу-посудину. Звичайно, що біль, страждання, втрати назавжди залишаться в душі, але можна поповнити її світлими почуттями, радістю, коханням. І не лише поповнити, а заповнити посудину вщент. Для цього потрібно бачити сенс життя, насолоджуватися кожним прожитим днем так, ніби в гарячій пустелі нам простягли глечик з холодною джерельною водою» [с.242-243]. Цей уступ мимоволі нагадав мені «Вічника». Але життя карпатського старця надто цікаве, а його особистість настільки неординарна, що повчання у Мирослава Дочинця виглядають органічно, їм віриш, проектуєш пропаговані довгожителем принципи на власне життя. А головна героїня роману «Не вурдалаки» – звичайна, пересічна жінка – «така, як усі». Тож в її устах мудрі сентенції про життя частіше викликають не зацікавлення, а роздратування.

Емоційно найсильнішою є третя частина роману – «Життя після щоденника». Буття двох старих людей показане в ній у всій своїй безпросвітності (хвороби, мізерні пенсії, примара злиднів, відчуття власної непотрібності в суспільстві), однак авторка не схильна до песимізму. Вона й тут знаходить світлі нотки, констатуючи, що Романові й Марії після усього пережитого вдалося зберегти себе і свої почуття. Вони й надалі залишаються найближчими людьми, підтримують і дбають одне про одного. У цій частині оприявнена головна думка роману, що мотивує його назву. Світлана Талан прямо висловлює те, що читачі вже й так інтуїтивно осягнули: Марія, Роман, Валя, Василь, Дмитро, загалом «діти війни  – НЕ ВУРДАЛАКИ. Це наші з вами рідні й близькі люди, що потребують турботи й розуміння.