Re: цензії

Хто його знає, що в них там з літературою, в тій Вірменії. Маленька країна з тримільйонним населенням (дві третини вірмен живуть за межами Вірменії), мова якої в системі індоєвропейської сім’ї складає особливу групу і з якої дуже мало хто в Україні (та й не тільки в Україні) перекладає. Інакша ментальність, інакша культура. Чим може нас здивувати такий собі Левон Хечоян, про котрого Ґуґл слов’янськими мовами наразі може сказати зовсім небагато: народився 1955 року в Грузії, на території, де живуть переважно вірмени; служив в армії; за освітою філолог; воював у Карабаху; працював журналістом; з 1987 року мешкає у Вірменії в містечку Граздан; написав кілька книжок прози; лауреат найвищої вірменської літературної премії «Золотий стилос» за роман «Чорна книга, важкий жук»?

Книжка «Ладанові дерева», що побачила світ наприкінці 2012 року, значиться серед Лідерів літа за версією Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року 2013». Про неї вже опубліковано низку захопливих рецензій (в тому числі і на «Буквоїді»). Але, виглядає, ще не вечір – розмова про неї не вичерпана. Це книжка, яка вражає, і до якої хочеться повертатися.

Видання складається з однойменної повісті та чотирнадцяти оповідань. Більшість текстів між собою так чи інакше пов’язані: або територіально (події відбуваються в селі поблизу Ахалкалаку, звідки родом автор), або іменами дійових осіб, або образом оповідача, або певними мотивами. Як стало відомо на обговоренні цього видання та книжки Петра Яценка «Січкарня…» у львівській книгарні «Є», усі твори є осколками первинної версії «Ладанових дерев», яку Хечоян колись був спалив. (Про це розповів перекладач Анушаван Месропян.) Попри те, що книжка за обсягом невелика і цілісна, не варто намагатися проковтнути її за день-два. Хечоян не з тих авторів, що мають добре підвішений язик і твори яких читаються легко і швидко, по діагоналі, пропускаючи абзаци або навіть цілі розділи.

Без перебільшення, проза Хечояна – це зразок сконцентрованого письма, література, з якої важко викинути не те що речення, а навіть якусь вставну фразу. З неї вже викинуто все, що можна було. Там немає вступних епізодів, портретів і пейзажів, внутрішніх монологів, немає авторських оцінок, інколи навіть підмет пропущено… Рукописи таких творів мені здаються страшенно покресленими і навряд чи котресь з тих оповідань було написано за день. А оповідання, до речі, короткі і, коли б не містичні продушини у низці з них, можна було б назвати їх реалістичними. Проте насиченість тексту така, що переказувати їх не легше, ніж переказувати Стефаника. Як і Стефаник, Хечоян часто описує трагічні сторінки життя: смерть, суїцид, божевілля, природні катаклізми, кримінал. А якщо не трагічні, то напружені, як-от армійські “порядки”, конфлікти в родині... Проте, на відміну від Стефаника, робить він це цілком безпристрасно. Що відчуває підсудний дідо, слухаючи, як онук в суді свідчить проти нього? Що відчувають ув’язнені чоловіки та жінки, тисячі котрих раптом вирвалися зі своїх вагонів на волю, попарувалися між собою і стали кохатися, тим часом як коменданти і солдати розганяють їх за допомогою лопат і приклáдів АК? Якою є безпорадність молодої учительки, що опинилася серед повені, перед тим, як зникнути під водою? Що відчуває хлопчик, якого третю добу не можуть витягнути з-під завалів землетрусу? Що відчуває батько, який щойно чув по телефону голос свого сина-полоненого, а тепер відкриває труну з ним? Багато українських прозаїків нашого часу, від Оксани Забужко до Степана Процюка, описуючи такі ситуації, навряд чи відмовили б собі в задоволенні: а) розмалювати психологічний портрет персонажа, що перебуває в цих екстремальних обставинах; б) подати читачеві власні міркування. З чотирьох Хечоянових сторінок того чи іншого оповідання вийшло б десять, а з багатьох абзаців повісті «Ладанові дерева» вийшли б розділи роману. Вірменський письменник залишає своє ставлення до подій та персонажів при собі, даючи можливість читачеві сам-на-сам розбиратися з описаними історіями.

Центральний твір у книжці – написана ще 1980 року повість, що дала назву виданню. Історія вірменського роду в Грузії у радянський період. Твір просякнутий міфічними елементами, через що відчувається деяка спорідненість з прозою магічного реалізму. В процесі читання у мене інколи закрадалася думка, ніби ці міфічні елементи трохи розбавляють серйозність драматичних подій, що випали на долю персонажів.

В інтерв’ю письменник каже, що написанню «Ладанових дерев» передувала смерть його батька та стрийків (батькових братів). З якихось причин фігура тата у повісті виписана дуже пунктирно, а фігури матері й самого хлопця-оповідача присутні, фактично, лише формально. Натомість дальші оповідачеві родичі – дідо Онан, бабця Гайкуш, дідові брати Ґігол, Маркар, Таріел, татові брати Тіран, Ґеворг і Серо, двоюрідні брати Сероб та Хелар Онан – виписані дуже колоритно. Окрім них, у повісті діють також священик, голова сільської ради, міліціонер та юрист. Жіночі образи, окрім бабці та ще хіба Нізар, – епізодичні й не такі рельєфні. Важко сказати щось про ставлення оповідача до того чи того персонажа. Найбільше уваги, схоже, присвячено дідові – він є центральною постаттю в зображений період історії роду. Дідо збудував церкву (центр духовного життя села), дідо має млин (основа матеріального забезпечення), авторитет діда непохитний, йому підпорядковуються брати (вони за нього молодші) й інші члени родини. Проте не можна сказати, що цей характер зображено з пієтетом, дідо теж має свої слабкі сторони: схильність до гніву, впертість. Коли згадати про те, як дідо “старанно палив зошити з віршами” свого наймолодшого брата Таріела, що пропав безвісти після того, як його було запідозрено в антирадянській пропаганді, то можна йому ще дещо “інкримінувати”. (До речі, стосовно Таріела: згодом з райцентру надійшла вказівка повісити на стіні новозбудованого клубу його портрет – як одного з “перших революціонерів району”, хто “наш прапор і революційну совість гідно тримав на висоті” (с. 119).)

Не буду зупинятися на інших характерах «Ладанових дерев», тільки не можна не звернути уваги на образ самого оповідача. Постійно слухаючи його голос, читач зрештою майже нічого про нього самого так і не довідується. Ми тільки й знаємо, що він бавився в дитинстві з двоюрідним братом Серобом, разом з яким вони били іншого двоюрідного брата Гунана (Хелара Онана), і що перший сексуальний досвід він мав з братовою. Фактично, з ним нічого не відбувається (те саме можна сказати і про його батьків). Сероб та Хелар Онан стали дорослими, перший дістав десятирічний термін ув’язнення й загинув, а безіменний оповідач залишається вічним підлітком. Мабуть, це прояв авторської самоіронії, його відчуття власної нереалізованості на тлі інших чоловічих персонажів (на час написання «Ладанових дерев» Левонові Хечояну було не більше двадцяти п’яти). Але, може, це й авторське розуміння оповідача як такого: щоб бути об’єктивним, він повинен залишатися в тіні, бути, як казав колись Флобер, всюди і ніде – як Бог у світобудові.

У частині оповідань голос оповідача нагадує голос оповідача у повісті. Приблизно в кожному другому оповіданні наратором виступає підліток, а в таких творах, як «Чекання» та «Мій батько», образ оповідача подано в іронічному ракурсі. Більше того, в останньому зі згаданих творів оповідач виявляється Онановим внуком, що дає підстави припускати тотожність цього наратора з наратором повісті. Трапляються збіжності між повістю й деякими оповіданнями і в характеристиках персонажів та в ситуаціях. Скажімо, в оповіданні «Студений вітер» теж натрапляємо на образ сліпої бабці, що ходить з дому маршрутом, визначеним довжелезною мотузкою, один кінець котрої прикріплений до хати (с. 28-29 / с. 132); в оповіданні «Два постріли», як і в «Ладанових деревах», оповідачевого батька не пускають до хати його батьки (с. 36 / с. 99).

В оповіданнях немає такого міфологізму, як в повісті. Проте є містика або просто невідомість. В оповіданні, що відкриває книжку – «Чекання», – містики нема, але є помітні зони недомовлення. Неясно, в чому звинувачують підсудного діда: чи в тому, що він не порятував турка і пограбував його, чи в тому, що подав суперечливу інформацію стосовно ампутації своєї ноги (негуманне ставлення вірменина до турка може мати історичне виправдання: у 1915 році турки влаштували вірменам геноцид, який забрав життя третини вірменського населення)? Інша неясність стосується рефреном повторюваних слів оповідача про те, ніби вони з дідом дуже хотіли, щоб в залу суду прийшов батько: що стоїть за цим бажанням? невже таке бажання було не тільки у хлопця, а й у діда, в котрого стосунки з сином були не найкращими?

В оповіданні «Мій батько» відкритим залишається питання, чи є присутній у творі батько оповідача його природнім батьком. Читач може бути навіть розчарованим такою невизначеністю, проте уважне читання твору переконує, що основний посил оповідання не в тому, хто батько. Незважаючи на винесену в заголовок фігуру батька, образ матері, на мій погляд, тут важливіший. Те, що вона не дає синові відповіді на його запитання “Хто мій батько?”, треба розглядати в контексті її попередніх фраз, що стосуються батьківства-материнства. І якщо те, що вона прищепила синові віру в його народження з граната, можна списати на синову інфантильність, то вже її розмова з лікарем-психіатром засвідчує її тверду віру в непорочне зачаття. З точки зору лікаря (який репрезентує тут загальну позицію “здорового глузду”) мати цим видає свою психічну девіантність. Цей момент конфлікту між конвенційним “здоровим глуздом” та релігійним світоглядом Хечоян ніби і не підкреслює – він взагалі уникає в своїй прозі висновків, рефлексій, – але, мені здається, це важливо.

Хоча Хечоянові оповідання по коліна вгрузають в землю, та водночас більшість з них є містичними. Якась невидима присутність так чи інакше фіксується в оповіданнях «Спекотний день», «Дзвін», «Студений вітер», «Притулок», «Два постріли». Наприклад, в останньому з них фактором, що впливає на поведінку оповідачевого батька, є повітряне вогнище, що йому являється, – спершу воно спонукує його переспати з чужою дружиною, а потім призводить до його загибелі. Наприкінці цього твору виявляється, що маленький син оповідача періодично бачить у снах обставини дідової загибелі, хоча не може ідентифікувати свого діда, котрого йому не довелося бачити й історію загибелі котрого йому ніхто не розповідав.

У деяких творах поява містичних образів має періодичний характер. В оповіданні «Притулок» то там, то там в місті бачать чорну тінь. В «Студеному вітрі» сліпа бабця час від часу чує появу в хаті когось невідомого, кого вона зрештою вважає матір’ю моджахеда, якого вбив онук бабці – офіцер радянської армії.

Мало який твір Хечояна у цій книжці обходиться без рефренів. Я вже згадував про деякі повтори в оповіданнях «Чекання», «Помаранча», «Притулок» (в останньому таких рефренів відразу кілька). У повісті «Ладанові дерева» щоразу, коли трапляється якесь лихо, відбувається ритуал: дідо зупиняє млин і вішає підкову. В оповіданнях «Дзвін» та «Мій батько» рефренність поєднується з прийомом контрасту. Кожен з нас був впевнений, що красуню-вчительку вдасться врятувати, – повторює оповідач у «Дзвоні», – та все ж настає момент, коли “вже ніхто не вірив” у її порятунок. В оповіданні «Мій батько» навпаки – спершу теза, а тоді повторювана антитеза. “Я страшенно хотів додому” (с. 24), – каже хлопчик, перебуваючи у психіатричній лікарні, та по дорозі додому він принаймні двічі здає собі справу, що додому йому зовсім вже не хотілося.

Загалом прийом контрасту досить активно вживається у цій книжці. Звичайно, що Хечоян уникає зображення персонажів-антиподів, уникає моральної ієрархії. Здається, що усі, про кого йдеться у книжці, дорогі для автора люди, хоча ніхто з них не досконалий. Отже, йдеться не про протилежності в системі персонажів, а про поєднання протилежностей в образному мисленні письменника чи в зображеній ним реальності – коли поєднується краса і трагедія («Дзвін»), землетрус і казка («Помаранча»), жарти і вбивства («Обмін»), дитяча безпосередність і кримінальна відповідальність («Чекання»), пристрасть і закон («Спекотний день»), затишок і неспокій («Притулок») тощо. Найбільше вражають ті випадки контрасту, які виходять за межі раціонального сприйняття, як, наприклад, ця фраза: “У повітрі затишно гойдався готель, всі закриті речі відкривалися, а відкриті – закривалися” (с. 57).

Здається, настав час ризикнути і висловити головну тезу мого опусу. Так от: я помилявся, коли казав, що проза Хечояна реалістична. Не реалістична вона, та й взагалі я вже починаю сумніватися, чи це проза. Недомовленість… рефрени… міфологізм… релігійні образи… контраст… Є в цій жорсткій Хечояновій прозі якась глибока поезія. Кажу “глибока” не для красного слівця, а як антонім до декоративних поетизмів, за якими нам не треба ходити до вірмен, бо в себе маємо їх, як співали Гадюкіни, “по два відра на трояк”. Суто поетичні образи в Хечояна трапляються дуже рідко, але то найвищий ґатунок. “…У синьому небі, ніби іграшки в тирі, висіли жайворонки” (с. 49). Порівняти небо з тиром може тільки справді поетична душа. В оповіданні «Чекання» дідо з онуком чекають, коли жаба, що сидить на камені, стрибне у воду – до того часу турок, сподівано, помре і можна буде забрати його гроші. Текст ніби реалістичний, але чи не є ця історія з жабою певною метафорою? Людське життя – перебування на камені, один стрибок – і нема людини. Або візьмім оповідання «Помаранча» – теж ніби цілком реалістичне зображення, прописано деталі, подано пряму мову, та все ж нелегко уявити батька, котрий, третю добу намагаючись витягнути сина з-під завалів землетрусу, не втомлюється говорити малому про смерть зашифрованою, піднесеною мовою християнських символів. “… Зараз наше місто – рай. <…> Бог з ангелами зійшли на землю, танцюють весело, стрибають. Людям уже не потрібні будинки, ми будемо жити в небі й на землі. Біля нас порскають кольорові фонтани. Шкода, що того дня ти не пішов до школи і залишився вдома. Ангелам дуже сумно без тебе. І знаєш, що найприємніше? У людей почали виростати за спинами крила” (с. 41). І так аж до останнього абзацу, в якому реальність смерті таки гасить блідий промінчик надії на життя. Хіба це не поезія?

P.S. Стоп-стоп. Це я сказав – “поетична душа”? Ні, це надто пафосно і не по-хечоянівськи. Якщо колись він приїде до Львова, то можу дістати копняка. В оповіданні «Обмін» є таке речення: “«Пророцтво», «підбадьорити», «розмовляти з небом» – він весь час вживав такі високі слова, аж будив у мене охоту копнути його в задницю” (с. 68). І не варто нагадувати мені прописну істину, що мову персонажів не слід ототожнювати з позицією автора твору, бо я впевнений, що у випадку з цим реченням – можна. Це – його позиція. До речі, єдиний випадок у книжці, коли Хечоян (хоча й через персонажа) висловлюється щодо стилістики мовлення прозаїка (іншого персонажа).