Думаю, уважний читач погодиться, що стиль письма львів´янина завжди відрізняється від стилю інших письменників. Львів´янина можна легко пізнати за безліччю специфічних неологізмів, багатою синонімікою. Їх видають слова. Наприклад, Лічозір, Літавиця... А західноукраїнське ім´я Зоряна... А де б ви ще прочитали стільки про Львів, про кожну його вуличку, як не в книзі, яку написав його мешканець? В даному випадку мешканка, Дара Корній.

Львів поєднує серця. Поєднав він і серця Сергія та Зоряни. Однак цьому передуватимуть важкі життєві обставини обох, на які закохані закриють очі, хоч не кожен на їх місці зробив би те саме.

Читач може спитати себе: чи зміг би я покохати дівчину, яка до мене спала з десятками інших чоловіків за гроші? Чи міг би я взяти за дружину повію? Чи зміг би забути про її минуле, не зважати на громадський осуд і будувати з нею спільне майбутнє?

Читачка може спитати себе: чи змогла б я бути з людиною, в якої за душею — ні копійки, яка не має ні житла, ні машини, а має лише добре серце й розумну голову? У нашому світі розважливих людей не кожна дівчина погодиться починати стосунки з чоловіком, який ріс у дитбудинку і не має ні заможних батьків, ні зв´язків. Світ змінився, і тепер, хто ти є, визначає соціальний статус.

Сергію було байдуже, ким була Зоряна до нього. Він бачив її душу, яку видавали очі та писані нею вірші.

“Невже ми обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж прекрасні!”, - обурився хлопець, коли Зоряні відмовилися аплодувати інші поети в залі лише тому, що вона — повія.

Дівчина стала тією половиною, яку він шукав. Сергій не пристосовувався так, як Арсен, який ходив на поетичні вечори лише для того, аби сподобатися Олесі. Сергій пішов туди за покликом серця, і довго вмовляти його не довелося. Хлопець навіть здогадуватися не міг, що там буде дівчина, яка йому сподобалася, однак пішов, бо його повела туди Доля. Просто Сергій і Зоряна були на одній хвилі, тому знайти одне одного їм було не важко.

Зоряна була першою дівчиною, яку полюбив Сергій. У дитбудинку дівчата приходили і пропонували своє тіло просто так, тому що спати з кимось було неписаною обов´язковістю, однак усе це робилося без почуттів. Усе це нагадувало тваринні злягання. Про любов Сергій не думав, поки не зустрів Зоряну.

У романі — багато огидного і непорядного. Непереборне бажання заволодіти чужою дружиною, в результаті якого маємо вбитого чоловіка, самогубство жінки й осиротілого сина. Зґвалтування 17-річної юнки, яку перед тим було “в хлам” напоєно алкоголем. Егоїзм і нічого крім нього.

Дара Корній правдиво описала життя сиріт у дитбудинку. Вкрасти — значить, вижити. Скиглити — піддатися кепкуванням. Закласти когось — стати ворогом. Добре навчатися — сором. Зробити аборт — звичайна справа. Колективна мораль, придумана самими дітьми, бо дорослим до них байдуже. Після дитбудинку стати ніким, опинитися на маргінесі суспільства, не пристосованим до життя моральним калікою — простіше простого. Так було з більшістю. Але не з Сергієм. Він жив серед цього, але зумів вирости іншим. Йому допомогли.

Важко було й Зоряні, яка ще школяркою втратила матір через те, що батько був алкоголіком. Піддаючись впливу подруги Лєрки, Зоряна стала на той шлях, з якого часто вже не звертають. Але вона зуміла піднятися і зійти з нього. І тато зумів, бо для нього, як і для його доньки, знайшлася своя зірка.

“Людина мусить бути комусь потрібна, щоб жити”, - стверджує авторка устами своєї героїні.

Тільки любов тримає нас на світі, тільки вона може творити дива. Щире кохання підняло кожного з персонажів роману над собою, і тільки Василя Григоровича з його несправжнім коханням — не підняло. Він так і лишився самотнім. Що ж, самотність — то теж спокута.

Є у творі щось містичного, така собі родзинка роману. Сни, які були уламками спогадів півторарічної дитини. Трьохсотлітній крук, який став другом чоловікові. Загиблі душі, які говорили з тим, хто цілий рік перебував на межі життя та смерті, у комі. Душа, яка жила своїм життям, доки її тіло лежало в лікарні, оповите дротиками й оточене приладами. Авторка пояснює ефект “дежавю” - “десь я усе це бачив”: поки наша свідомість відключена, дух подорожує світами і все спостерігає, а коли знов потрапляє в тіло, то людина усе забуває. Однак наш герой не забув. Йому судилося побачити те все, зрозуміти й прийняти, і стати щасливим.

Кожен може бути щасливим, коли його веде своя зірка. Зірка ніколи не покидає: на землі вона турбується про тебе у людській подобі, а помираючи, знов стає небесним світилом, щоб вести тебе далі по життю або ж світити з неба іншим таким, як ти. Бо ж насправді у світі дуже багато заблукалих і зневірених, тих, хто не може піднятися, тих, кому бракує турботи.