Ця книга – не пам’ятник Михайлині Коцюбинській, ці тексти дуже живі, оскільки сама пам’ять людей, які написали про видатну шістдесятницю, літературознавицю і громадську діячку, ще не перетворилася на спогади – занадто мало минуло часу від 2011-го року, коли цієї жінки не стало. Мабуть, тому в книзі емоцій та ліризму трохи більше, ніж ми звикли читати у спогадах.

Книга «”У мерехнінні найдорожчих лиць”: Згадуючи Михайлину Коцюбинську» містить матеріали, які могли би послужити основою до хорошої біографії про сильну жінку покоління шістдесятників. Такий цікавий жанр літератури нон-фікшн, як біографія, на жаль, призабутий українськими авторами, тож нині шанувальники невигаданих історій читають переважно перекладні біографії про закордонних видатних осіб.

Збірка спогадів про Михайлину Коцюбинську та деяких її листів може як пазл скластися в таку цікавезну та правдиву історію. Тільки вдумайтеся: племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського, батьки якої дивом врятувалися від репресій 30-х років, захищає кандидатську дисертацію та працює в Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. І все ніби йде непогано, якби не славетний протест проти арештів української інтелігенції після перегляду фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків», у якому вона бере участь 1965 року. Звісно, її виключають з лав КПРС, переводять у інший відділ Інституту, а монографію про Т.Шевченка не видають, забороняють публікуватися (як це виглядало очима спостерігача  – у спогадах Осипа Зінкевича) і зрештою звільняють з роботи. Потім Михайлину викликають на регулярні допити у справі Василя Стуса та інших дисидентів, проводять обшуки в її оселі. На перший вигляд – звичайна на тоді схема, за якою діяло КҐБ. І що ж тут нового? – скажете ви. Але у цій історії є не тільки соціальна-політична лінія, а й приватна. Пані Михайлині погрожують позбавленням прав на прийомну доньку Тетяну, а пізніше – не дозволяють одружитися з літнім класиком Борисом Антоненком-Давидовичем, якого визнають божевільним. Вистояти в такій ситуації могла тільки мужня людина.

У книжці ви знайдете спогади літературознавиці Богуміли Бердиховської, письменниці Віри Вовк, відомої поетеси-шістдесятниці Ірини Жиленко, яка зовсім недавно відійшла, літературознавця і видавця Осипа Зінкевича, мовознавця Лариси Масенко, літературознавця Володимира Панченка, поетеси, вдови В´ячеслава Чорновола Атени Пашко, правозахисника Леоніда Плюща, письменника Євгена Сверстюка, літературознавиці Елеонори Соловей, режисера Леся Танюка. Ці імена самі по собі багато значать для України. Загалом 46 авторів написали про «свою» особливу Михайлину Коцюбинську. Усі вони про неї згадують як про шістдесятницю в контексті руху опору радянській владі, це по-перше. По-друге, як про гарного науковця, авторку літературознавчих розвідок та викладачку. І третя іпостась – пані Михайлина як приватна особа. Але не завжди ці три аспекти відокремлені один від одного, бо ідеться ж про цілісну особистість.

Не випадково Оля Гнатюк підкреслює, що «Михайлина Коцюбинська була своєрідною аркою: близько знайома завдяки своєму походженню з поколінням «Розстріляного відродження», вона поєднувала роз’єднані фізичним знищенням та репресіями два покоління». Це були найближчі їй Борис Антоненко-Давидович, Григорій Кочур, а також – Тичина, Рильський, Бажан та Надія Суровцева. Для авторки спогадів Алли Диби Коцюбинська – «старша посестра», для Люби Маринович – «духовна мама» (це один з найцікавіших текстів, дуже насичений цікавими фактами). Звісно, що в кожного з авторів спогадів свій образ Михайлини Хомівни, але завжди він дає відчуття теплоти, приязні.

Окрім спогадів, у виданні «У мерехтінні найдорожчих лиць...» містяться деякі листи Михайлини Коцюбинської, публікації, вражаюче інтерв’ю з нею, записане Євгеном Захаровим, а також з любов’ю зібрані фотоілюстрації, на одній з яких, наприклад, просте кухонне вікно з вазонами  в помешканні цієї видатної жінки.