З якого б це переляку нашому магнатові запрошувати поета на освячення свого приміського замку? Хіба що тут, як кажуть французи, «шерше ля фам» – шукати жінку. Та це лише зав’язка. Важливіше, що класична гамлетівська дилема «бути чи не бути» отримує тут сильну корекцію з поправкою на теперішні реалії: «мати чи бути?». А хіба не можна це жорстке «чи» між дієсловами замінити чимось терпимішим, щоб Мати й Бути в той же час? Йдеться про книгу відомого київського поета Станіслава Бондаренка «Пікнік із мільярдером» («Ярославів Вал», 2013). Власне, для самого мільярдера, який повертається до Києва зі свого острова, такої дилеми спочатку зовсім не існує – він навряд чи й чув про видатного психолога Еріха Фромма з його працею «Мати чи бути», яка дасть доволі болісно про себе знати у фіналі...

До книги увійшли, окрім властивої поетові міської лірики, філософська поема-кліп «Нічна розмова з Європою» (за якийсь рік вже перекладена п’ятьма європейськими мовами) та зовсім нова психологічна поема-кліп «Пікнік із мільярдером», яка й дала назву книзі. Якщо «Нічна розмова» – це запрошення до інтелектуально-чуттєвого осмислення спільних історичних «сутінків» і пошуку твердих купин на заболоченому шляху до взаємопорозуміння з Європою, то «Пікнік» – перша в нашій літературі спроба проникнути в темні лабіринти життя й психології новітнього прошарку олігархів – з грунтовним підтекстовим долученнням видатних психологів Фромма та його старшого соратника-друга Фройда.

Коли магнат, повернувшись до рідного Києва, запрошує на освячення свого замку поета «з княжим іменем» Ярослав, той не здогадується ні про істинні причини цього, ні про те, ким був втаємничений багатій у радянські часи, і хто його дружина. При першій зустрічі в Тарасовім парку, де поетову «юність і студентство катком закатано в асфальти» й де «час, буває, робить сальто, вертає – бігуном з фальстарту», Ярослав наївно розповідає магнатові про університетські роки й однокурсницю-соратницю, долучену тоді до творення самвидавського журналу, яка після розгорому студентської вольниці і перших бесід-допитів стала в бреєжннєвські часи «може, Юда в платті, а може, й ні», бо наївно довірилася офіцерам органів, попавши в їхні тенета. Поет не знає, що та сама однокурсниця-соратниця – давно стала дружиною олігарха, колишнього офіцера з Володимирської, і саме вона, вже невиліковно хвора, є ініцатором запрошення Ярослава – з надією заслужити в кінці якщо не прощення, то хоча б розуміння. Ярослав спершу помічає іншу несподіванку в оточенні магната:

                                ...Не хотів казати слова гучні

                                про дива у нашій сторонці:

                                той, що мене «викрив», майор гебні

                                виріс в шефа ваших от... охоронців!

                                Жаль, що бізнес в цій стороні

                                то ментівський, а то гебістський.

                                Із яких ви саме – із тих, чи ні –

                                нині байдуже, тож не бійтесь...             

Отже йдеться не лише про те, «як серед людства аж із семи мільярдів// двоє попались в грі на тій самій карті.// Двоє вхопили з різних боків наживку. // Треба ж: поет, майбутній магнат і... жінка». Вже в замку Ярослав дізнається, що та сама дівчинка, яка колись мріяла про «свій острів» та «пейзаж ґоґена», все те має, більше того, на острові, як самовдоволено зізнається магнат: «Там вона писала й ваші портрети. // Визнайте, сприяв я здійсненню мрій: ви от стали гарним тепер поетом, а я маю Жінку і бізнес мій...». До того ж пропонує поетові визнати, «що кожен з нас не програв». Ошелешений Ярослав навряд чи з цим може погодитися, адже хіба не через неї «звивалась життєва фабула у змію чи страшну пружину», хоч дійсно «не випало те, що Стусу»?  Поетові, мабуть, легше повірити, що магнат-ревнивець заманив його в пастку  для розправи-інквізиції. Але ні – після швидкої смерті дружини магнат сам шукає контакту з поетом, хоча й чує жорстке: «МАТИ – то ви маєте, але от щоб... БУТИ, // то, за Фроммом – досі вас не було. // Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти, // кажете «адью» й тактовне «алло», – // «В порівнянні з тою березою // ви ще навіть і не трава, // скоріш коліща бульдозера нетверезого, // що наїхав на природні права»...

В поемі зокрема звучить парадоксально-велична ідея створення у «найкам’янішому совєцькому замку» на столичній Володимирській «Музею жертв геноциду і моральних авторитетів або ж Апостолів духу» – на зразок того, що є у литовському Вільнюсі. Ярослав «заради амністії душі» пропонує магнатові фінансово долучитися разом з братанами й до створення на дніпрових кручах «Пантеону звитяжців, який почався б, мабуть, зі Стуса» – і тоді енергія капіталу, поєднавшись з енергіями душ, запрацює в державі. Цей самий мільярдер і колишній офіцер з Володимирської вже нібито готовий долучитися, принаймні, на словах, бо відчуває, що з втратою жінки перестає «бути» і, можливо, це самопозбавлення бодай частки маєтностей та грошей ще поверне йому шанс буття. В ході болючих дискусій перед ним, схоже, визріває можливість: віддавши те, що «Має», набути таке, щоб «Бути»...

Станіслав Бондаренко дуже київський, міський поет, як відзначає в передмові до книги Микола Жулинський, що засвідчують і його попередня збірка «Кирилиця київських вулиць», і філософська поема-кліп «Нічна розмова з Європою» (про яку академік раніш писав у статті «Розвиднення слова в сутінках Європи», і доданий у книзі до поем-кліпів розділ лірики під назвою «Вощини з вулика вулиць». Закорінене вміння заходити «на десять віків углиб» київської історії й осмислення того, що Київ – не просто місто, а цілий космос, «новий Єрусалим», теж дає серйозну моральну перевагу над «транзитним» опонентом-мільярдером чи ще жорсткіше – над одним «із тих приблуд, що вже пани тепер над панами», як називає магната колишній офіцер-«афганець» Борода, тепер інвалід-бомж, який втратив руку й ногу, працюючи на одному із заводів олігарха. В «Пікнікові» справді йдеться не лише про питомо київську топоніміку, а про дух Міста, що наповнює поетику:

                           Коли вже Київ той вечорів,

                             ми чули пращурів – не щурів...

                               Вертались ранком від княжих трав

                                 до трав Тараса – повз цей анклав –

                                 квадратний замок на Володимирській,

                               найкам ’ яніший совєцький замок,

                             в якім щезали тоді роди людські...

                          І ніби вчувши замáх і зáмах, –

                          йшли протилежним, Софійським боком          

                            і притискались до цих домів,

                              де Васнецов жив, і Гашек смів

                                придумать Швейка тут ненароком.

                                Так, ніби Гашек з кумедним Швейком

                               чи Васнецов з його „Богоматір ’ ю”

                             могли прикрить нас, щоб вільно швендять,

                          так, ніби разом нас рятуватимуть...

«Як і раніше, справа порятунку залежить від самих тих, хто його потребує й усвідомлює», зазначає академік. Тож попри будь-яку можливу чергову з’яву «приблудних мерів», «архітекторів-архіварварів» і нових недолугих «окупантів із білб ординців» є шанс вибирати між «музеєм Совісті» і «музеєм магнатства», між «Мати чи Бути». Та чи можуть насправді наші олігархи «роздягтися» фінансово й «роззброїтися» фізично й морально, щоб «перетворити на друга ворога» й віддати частину того, що мають, заради того, щоб Бути? Звичайно, важко уявити, що з їхньою допомогою у лігві-замку КДБ будуть відтворені колишні камери Стуса, Світличного, Марченка та інших звитяжців духу. І що наші Рінат, Петро чи «ще якийсь Шпинат» із олігаргів дозріють, навіть заради власної «вічної пам’яті», до пожертви частини набутого. Але прецеденти всього цього, виявляється , вже є: колишні литовські політв’язні проводять екскурсії, показуючи людям й власні камери та позбавляючи народ амнезії. А з іншого боку є вже й багатії, які добровільно позубулися бізнесу й прийшли до втілення ідеї «деМАГНАТизації» – Герман Стерлігов у Росії чи уродженець Донбасу Владислав Кириченко, який теж позбавився бізнесу й допомагає нашій культурі...

Загальний контекст книги грунтує думку: «Рим – теза, Візантія – антитеза, Київ – синтеза», адже ще Іван Павло ІІ говорив, що «збагачена генієм української культури церква дихає тут двома легенями східної і західної традиції». Та наскільки готові ми стати не лише географічним, а й духовним центром об’єднаної Європи – покаже час.

Автор, напевне, свідомий того, що далеко не сто відсотків читачів одразу відчують всі психологічні нюанси тексту й підтексту, але в будь-якому разі, на відмніну від масовиків постмодернізму, він не «опускає» сучасних читачів, а підіймає їх, збагачує – як творчим відзеркаленням ідей Фромма та Фройда чи великих киян Бердяєва й Шестова (якщо згадати «Нічну розмову»), так і точним відтворенням задзеркалля сучасного існування.