З романом Ігоря Сіліври «Цепелін до Києва» я познайомилася під час суддівства на конкурсі Першої Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль).Фрагмент, поданий на конкурс, мене зацікавив: Київ іншого світу (у стилі Хаяо Міядзакі – саме таким я його побачила) та натяки на неабияку інтригу і складний сюжет. Про це я написала у огляді, і вирішила, що обов’язково прочитаю роман повністю. І вже читаючи перші розділи, зрозуміла, що масштаб інтриг і подій, натяки на які я вловила у фрагменті, не те, що набагато більший – просто неймовірний.

Цей твір, серед інших позитивних якостей, має і такий великий плюс: причитавши початок, мабуть, один-два розділи, можна одразу зрозуміти, цікаво тобі буде читати далі, чи ні. Тобто безпомилково визначається читацька аудиторія, наскільки можу судити, доволі широка. Трапляється, що деякі твори, захопивши вдалим початком, розчаровують, але це не той випадок.

«Цепелін до Києва» – тверда науково-соціальна фантастика. Тут є все: наука, техніка, винаходи, детективні історії, людські стосунки і, звісно, кохання. Але саме кохання тут не є головною темою – це просто частина життя героїв, невід’ємна і важлива, яку автор змальовує дуже обережно та витончено. І надзвичайно природно, без притаманних «дівчачим» романам «рожевих бантиків» й інших прикрашань, та водночас без засилля пишногрудих кралечок, які б постійно вішались на головного героя (що так часто трапляється в романах «чоловічих»).

Науково-технічна складова відпрацьована-відшліфована настільки, що в жодному місці, де розповідається про формули, різні фізичні процеси або обчислення не виникає відчуття навантаження розумних слів. Та й взагалі, здається, при рівні освіти «школа + технікум» або «школа + перший курс ВУЗа» читач не зустріне незнайомих слів (хоча щоб так написати, рівень освіти та обізнаності у питаннях має бути значно вищим, я вже не кажу про рівень письменницької майстерності). Складні речі, навіть із застосуванням спецтермінів, пояснюються так, щоб читач не відчував себе йолопом і не розгублювався, постійно тримаючи увагу. Про інтеграли та матриці читати виявляється не менш цікаво, аніж про детективні розслідування і таємничі прилади, в яких ми, вже трохи розуміючи, що до чого, намагаємося вгадати щось знайоме.

Герої.

Їх більшає і більшає, навіть незадовго до фіналу з’являються нові персонажі (хоча це насправді не зовсім фінал, бо роман «Цепелін до Києва» – перша книга дилогії). Але це не заважає кожному з них одразу перетворюватися із записаного автором імені на живу людину, в якої свій характер, своє життя і своя, часто дуже несподівана, історія. Чоловічі персонажі видаються «головнішими», а жіночі, хоча теж прописані не тільки в рамках «кохана героя такого-то», ніби є «доданими» до чоловіків. Але я б не сказала, що це – вада. Так є, і в такому вигляді все виглядає дуже добре. Навіть інше: ми бачимо героїв (інколи навіть героїв – у прямому сенсі) в ситуаціях дуже життєвих (як приклад: побоювання перед сватанням). А ще, незважаючи на кількість героїв, читач пам’ятає їх усіх, і не тільки за ім’ям чи прикметою-професією, але і всі їх життєві історії, які розповідає автор, легко тримаються в пам’яті.

Інтрига.

Автор – майстер інтриги. Від самого початку напруга стрімко зростає, приводячи до такого фіналу, що, починаючи з того розділу, де один з детективів їде на тракторний завод, не хочеться відволікатися ні на що взагалі. До речі, я дуже переймаюся долею цього детектива, але чомусь думаю, що з ним все має бути добре. А чому?

Тому що книга «Цепелін до Києва», на додачу до всіх своїх плюсів, ще й дуже-дуже добра.

Навіть не тому, що герої не гинуть один за одним. Ні. Ця доброта відчувається у кожному образі, просто у тексті. А я дуже люблю добрі книги.

Щоправда, у приватному спілкуванні автор натякнув мені, що в героя, за якого я хвилююся, шансів вижити майже нема, але... це той випадок, коли читач не повірить у смерть героя доти, доки не «побачить» її на сторінках книги. Натяків тут не вистачить! Плюс це чи мінус – я не знаю, але така манера написання дозволяє до останнього сподіватися на щасливе закінчення історії і все, що автор не написав або не дописав, трактувати саме з цієї точки зору.

Роман «Цепелін до Києва» – річ добротна і завершена, як перша книга. Фінал водночас і «заокруглює» події і виводить на новий рівень, ніби пропонуючи відсунути завісу та, трохи перепочивши від вражень і розібравшись із думками, йти з героями далі, у нову книгу, до нових горизонтів.

Про відпочинок я сказала, до речі, не для «красного слівця», бо твір викликає багато думок. Враховуючи висновки, які герої роблять стосовно нашого з вами світу, – хто його знає, як воно насправді? Можливо, фантастики у «Цепеліні» значно менше, ніж нам здається?

Із зауважень в мене лише одне: варто краще вичитати текст.

Чого очікую від другої книги?

Я – довірливий читач, а автор – майстер, якому, здається, дійсно можна довіряти. Тому не очікую, а просто чекаю.

Побажання автору?

Хм...

Хочу ці книги в твердій обкладинці з цепелінами та монорейками собі на полицю.

Малюнок: Сніжани Тимченко