Богдан Радиш  насамперед відомий як поет, у творчости якого виразно прочитується колорит і краса Гуцульщини. Він себе вільно почуває у різних формах поетичного: сонетах, рубаях, лапідаріях, жартівливих коломийках etc.

Сьогодні Богдан Радиш - старійшина письменницького цеху Прикарпаття, шанований і знаний письменник.

            Можливо, відчуття прожитого і пережитого змусили автора звернутися до жанру автобіографічної повісті у новелах, яка повертає нас у непрості 30-40-і роки минулого століття. У світ чарівного, драматичного, трагічного дитинства письменника.

Богдан Радиш назвав книгу за назвою останньої новели книги (усіх 32), акцентуючи на драматичному визвольному контексті Прикарпаття, пропущеного крізь призму особистісного сприйняття та родинного заангажування у тому визвольно-трагічному вирі (рідний стрий письменника вуйко Штефан, псевдо Сизий, загинув у 1946 році, потрапивши у енкеведистську пастку через зраду).

            Ця книга, попри певну прозорість форми - новелістичну, і звичний для української літератури тематичний пласт - дитинство  (насамперед згадується Олександр Довженко, а також сучасні прозаїки Григорій Гусейнов, Роман Дідула), розкриває драматичну сторінку життя декілької поколінь гуцулів, що перебували під декількома гнітами: панської Польщі, перших „совітів" і других „совітів". І хоча сьогодні ми маємо повзучий агресивний наступ третіх „совітів", повна картина правди минулого не виявлена, і боюся, при сьогоднішньому інформаційно-економічному тискові  „старшого брата-гермофродита" Росії, що не може позбутися імперського вірусу, оскільки завдяки йому і може існувати як вічний монстр-страшилище (Росія - се Боже покарання Европи за ситий цинізм і пристосуванство), - всієї правди/пригадування ми не дізнаємося.

            Я не беруся переповідати зміст сих новел-споминів. Вони ріжні у своєму життєвому перепаді/переливі: тут маємо жартівливо-світлі  історії дитинства (Зʼява; Світ огороджений місяцем; Штани; Кочерга й мітла; Живий сніп; Ходячі купи), драматично-трагічні (Перші совіти; Повна яма крові; Дпугі совіти; Забрали; Коротка дорога до сльози; Тоді, коли сороки скреготали), але домінує настрій елегійного жалю. Не так за роками, як за „тінями" рідних і близьких: діда й баби; тата й мами; тети Катерини; вуйків Штефана і Василя; братів Василя і Данила...

            Богданові Радишу вдалося втриматися на межі житєпису і художнього твору, про що зауважує і автор переднього слова, дослідниця і популяризатор творчости Марка Черемшини, пані Марія Равшер. Бо перед нами не тільки спомини, але й яскраві картини-пейзажі; картини-події; картини-характери. А ще делікатне відчуття дитячої психології. Тільки в декількох епізодах проривається у сих історіях деякий „збій" вікової психологічної аргументації, коли герой книги, власне сам автор,  у свої міркування дитини вкладає не характерні для його віку і часу, в якому жив, думки та узагальнення. Так само хотілося, аби доля ще одного родича, вуйка Василя, який пішов у партизанку, як у тітки Катерини, були розкриті повніше.

            Кожен із письменників у якийсь із моментів свого творчого життя стає перед найголовнішою проблемою - розповісти про власний шлях вростання у світ, який тебе не чекає і не звертає жодної уваги на твої спроби індивідуального голосу/крику. Хтось се робить у художній формі, відтворюючи власний досвід через художню вигадку, відсторонюючись від образу головного героя; хтось повертається до жанру автобіографічної повісті чи роману; а ще хтось пише спогади чи веде щоденник.

            Богдан Радиш запропонував варіянт, апробований в українській літературі, додавши власного колориту, власної крови і власного болю споминів. У результаті маємо елегійно-драматичну розповідь життя/боротьби українства за право бути. Тут і зараз. На землі, з якої нема куди діватися і куди втікати, бо вона насичена навіть не прахом минулих поколінь, а кровʼю, генетичною кровʼю українського родового дерева. Гілку свого роду Богдан Радиш вписав у художню матрицю великої Книги Буття українців. За що йому честь і шана.