Re: цензії

Напевно, віднайдеться хтось, хто неодмінно закине авторці, мовляв, у її тексті, що представляє собою белетризовану біографію Михайла Коцюбинського, майже немає літератури, бракує мук творчости та іншого звичного письменницького мазохізму. Зрештою, так приблизно і є. Але роман Барбари Редінґ «Безумці» - зовсім не текст про письменника Коцюбинського та його тернистий (без жодної іронії) шлях від мало притомного наслідувача млявих хуторянських оповідок до мистця-модерніста (власне, експресіоніста, якщо по-дорослому занурюватись у зрілий період творчости), що став правдивим клясиком національної літератури. Це роман, як видно з його назви, - про двох, як мінімум (а можливо, - про чотирьох), людей. Уже на початку твору читач розуміє, що авторці ходить передовсім про глибоко нещасливого у своєму приватному інтимному житті М.Коцюбинського та його, можливо, ще більш нещасливу подругу, Олександру Аплаксіну: «Мені доводиться змушувати себе не бачити у тобі порожнечі. Утім, я її бачу - темну, аж діймає. При цьому зичу тобі щастя поза мною. Ти хочеш обійняти, мовляв, ніякого щастя поза тобою. Але обійми наразі не доступні, відтак - апатія і тупий біль, що посилюється, коли думаєш про мене. Твоє існування - суцільна рана, і ти цього не приховуєш: не говориш, не пишеш, не живеш. Принаймні, саме це повідомляєш чи не щоденно. Мене діймають твої хвилювання, твоя невигойна спрага у мені: якщо я тобі необхідна - я буду, і я не висловлюватиму жодних жалів». Насамперед, роман про цих двох. Усі інші, - дружина й діти Коцюбинського, батьки та інші його родичі, так само як і рідня Аплаксіної, - на текстових марґінесах. Утім, усі ці інші ґрунтовно та надійно завадили людському щастю цих двох: «Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина говорила з моїми матір´ю і сестрою (моєю хворою матір´ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони були переконані, що вплинуть так само. Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь. Ти почуваєшся винним увесь час і нестерпно (втомлений, хворий, розбитий). Я почуваюсь не ліпше й мовчу (втомлена, хвора, розбита). У тебе - конфлікт між обов´язком і почуттями. У мене - ...а хіба в мене є якісь конфлікти? Я молодша за тебе на шістнадцять років і не заміжня. Я доглядаю за шістьма молодшими дітьми й вимученою злиденним життям матір´ю. Я, врешті-решт, жінка, яку ненавидить уся твоя рідня. Так, а хіба в мене є якісь конфлікти...».

І що, врешті-решт, є вагомішим, - творчість великого майстра, що стала яскравим набутком нації, чи його індивідуальна несвобода, незахищеність і неспроможність зазнати простого людського щастя? Питання (не говорячи вже про можливу відповідь) позначене прикрою амбівалентністю; втім, надмірний максималізм у його трактуванні виглядав би іще страшнішим. Цей шлях ще задовго до Коцюбинського перейшли чимало чоловіків. І не всі з них були письменниками. Цим шляхом деякі чоловіки йтимуть завше. І це зовсім не значить, що йдеться про усвідомлений вибір. Можливо, це просто дивний атрактор любови, - несподівана прірва, яка поглинає і не відпускає. Й немає, можливо, про що говорити; погода не зміниться, якось інакше уже не буде. Підозрюю, зрештою, що якось інакше їм і не треба. Про більшість цих непомітних драм ми ніколи уже не дізнаємось. Можна лише уявити, як їм усім велося, як почувалися їх дружини (чи їм було все одно?); як тяжко ними відхворіли їх інші жінки. Упевнений, що у такому простому понятті, як інші, - завше присутня трансґресивна складова. Якби я працював у пожежній команді й запрагнув розповісти цю історію своїм колеґам, то я їм сказав би, що це щось на кшталт трансґресивної естетики Оскара Вайльда. І вони б зрозуміли мене без зайвих пояснень. Це щось на кшталт останнього погляду суїцидника, який, на щастя, немає кому фіксувати. Говорю, на щастя, бо не треба його фіксувати; достатньо й того, що все це присутнить у благословенному світі, - світі безмежних людських ілюзій, несподіваних осяянь-пристрастей і неймовірно болючих оскаржень. Світ - нескінченний театр, і грають на сцені саме такі от безумці. Всі інші, здорові й моральні люди, зловтішно спостерігають: усе це направду цікаво, але як же добре, що все це сталося не з нами.

Опція, яку обирає донецька письменниця, виразно засвідчує, що йдеться про втрачений погляд. Про якісно інший погляд на речі, з яким сучасна людина ґрунтовно уже розминулась. Мені наразі ходить, як мінімум, про декілька речей одночасно. В романі я побачив інваріянт кохання, яке сьогодні практично уже не існує, принаймні зустрічається зрідка. Коханців і, власне, кохання паралельно зі шлюбним родинним життям, - вистачає в світі й сьогодні, вистачатиме завше, - аж допоки існуватиме світ, і не справдяться найгірші проґнози такого оптиміста та життєлюба, як от Мішель Уельбек. Ідеться про кохання, яке апріорі приречене на поразку або й забуття; мова про направду безумні стосунки двох людей, яким ніколи не бути разом по-справжньому, - ані в ліжку, ані в нудотно-солодкому побуті. Тим часом, підозрюю, вони б залюбки побули в такому от прикрому побуті хоча б і з десяток щасливих комфортних років. Але не судилося. Точніше, це той випадок, коли ще на початку стосунків людям уже зрозуміло: треба ставити крапку, нічого реально не розпочавши. Але ірраціональність людських почуттів воістину не відає про примарність моралі, закону, традиції тощо. Кохати, розуміючи всю примарність таємних стосунків, спроможні лише одиниці. Або хтось цілком уже неповноцінний, - це, якщо про нашу щасливу добу споживання. Звісно, йдеться про драму двох: «Ми удвох. Ти зрідка, як нині, у моєму ліжку. Хоча це аж занадто зрідка: у нас майже немає можливості на інтимну самоту. Єдине - нетривалі сходини, приміром, на Болдиній горі або на цвинтарі у Березках. Чекаю я, часом - ти чекаєш. І так роками». Але втрачений погляд, до якого я апелюю, говорить передовсім про драму жінки. Це погляд саме її («Ці кілька годин, що у мене нині, намагаюся (щоразу) подовжити у нескінченність. Але я знаю, що нескінченність - це смерть. А тобі я бажаю життя. Життя ти і сам собі бажаєш. Тому подовжую нескінченність лише безперестанними пестощами, які ти, не приховуючи, від мене чекаєш. За ці чекання, відтак, отримуєш по вінця - мого оксамитового болю, який ти сприймаєш за тепло»), і вже потім, можливо, його, - чоловіка.

Тож дуже добре, що цей роман написаний жінкою та від імени жінки. Власне, він написаний від другої особи, але ми чуємо виключно голос жінки. Цей текст направду не варто було би писати чоловікові. Бо яку опцію він зміг би запропонувати? Які страждання він був би спроможний переповісти, нічого про них не знаючи? Або майже нічого. Так, безумців у нашому випадку двоє. Але безумною беззастережно є тільки одна із двох, її ім´я, поза сумнівом, - Олександра. Бо в нього була родина, діти й улюблене гобі, - література, яка ще за життя підіймала його в повітря. І це навіть попри слабке здоров´я та неможливість бути поряд із коханою жінкою. Доля цілком компенсувала сьому чоловікові втрачене або ж не вибране до кінця кохання до жінки художньою творчістю, світом мистецтва. А мистецтво у ті часи, допоки не було чути про ліберальну економіку, було визначальним для становлення і функціонування людини. Принаймні, людини культурної, людини-яка-розуміє-для-чого-вона-живе. Тож у нього із заповненням власної екзистенції все складалося більш-менш прийнятно. Попри те, що мистцеві, можливо, завше хочеться більшого. Звісно, М.Коцюбинський не встиг реалізувати себе уповні (на заваді встала хвороба й зарання смерть), залишивши національній культурі лише кілька віртуозних новель і дві, вражаючі за своїм актуальним мистецьким чуттям і етичним потенціялом, повісті. Він міг би зробити більше. Але хто би з нас не міг? - запитаю. Якби не численні життєві обставини та, у підсумку, надто зарання смерть. Коли Василь Стус писав про те, що нам усім судилась смерть зарання, то мав на увазі не стільки дисидентів і себе серед них, а вільних і завше опозиційних мистців, - і себе, безперечно, у їх огромі, - легко долаючи вузькі українські межі.

Інший аспект утраченого погляду, про який я намагаюся тут говорити, полягає в наступному й - дуже вагомому. Коли немає можливости бачити, - залишається тільки чути, - чути себе, чути того, кого ти не можеш бачити поряд кожної миті свого скорботного існування. Але це ще не все, не варто зітхати з полегшенням. Коли немає можливости говорити, - залишається хіба що кричати, - безгучно і страшно; лякаючи самого Диявола, який усе це успішно спроєктував-передбачив, підсунувши нам у тутешнє життя. Кричати від ранку, вдень і вночі: «Неодноразово повторюєш, що живеш мною, а не собою. Життя внутрішнє, аскета. Неможливість писати не менше аргументована неможливістю часто бачити мене. Лишаються на ранок щоденні листи, а під вечір - попіл від них (палиш - такі твої засоби безпеки). Коли сум такий, що готовий лізти на стінку, ідеш до мого будинку, аби побачити лише на мить м´яке світло лампи з-під блакитного абажура у моїй кімнаті, і переконатися, як у мене мирно, тепло і затишно. Ти хотів би опинитися у моїх обіймах, головою на моїх колінах, але тобі не можна туди, не можна до мене. Це одна з причин твоєї затяжної хвороби. Незмога часто бачити мене, невільна розлука, незадоволеність від такого роздвоєного життя, яким нині живеш, - все страшно вимучує. Ти заздриш моєму спокою і вмінню чекати. Ти чекати не можеш. (Аякже, моє вміння бути спокійною і чекати, недарма - північна квітка). Душевне нездоров´я переростає у фізичне. Лежиш у ліжку: інфлюенца. У робочій кімнаті твоє місце порожнє. Постійно тягне туди. Серце не витримує. Усі думки десь побіля мене. Чи відчуваю я твою відсутність? Я відчуваю твою відсутність. Лежу у ліжку: інфлюенца. Про те, що ми хворіли одночасно, ти дізнаєшся від сестри Зіни, коли спотворишся хвилюваннями. Хотітимеш бути у мого ліжка. Заспокоювати, цілувати».

Чи можливо в контексті сучасної української прози говорити про кохання? Чи можлива така розмова в художній прозі без таких уже звичних артефактів, як мереживо панчохи, еротична білизна, ключі від помешкання друзів? Виявляється, можна відтворити найглибшу безодню драми двох безумно та безперспективно закоханих, уникаючи широко розповсюджених вербальних брязкалець-штампів. Адже авторці ходить не про наглий курортний секс, а про кохання-пристрасть, кохання-хворобу й, нарешті, кохання-обов´язок. Барбара Редінґ говорить і робить це вельми успішно. Можливо, вона особисто знайома з предметом розмови; можливо, їй щось про таке вже відомо. Швидше за все, так і є. Надто глибоко вона пірнає в ці безкінечно-безумні хвилі жіночого болю («Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі. Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є»). Надто вона переконлива, хоча чіпко та принципово тримається реальної канви життя своїх персонажів, користуючись виключно документами, нічого натомість не вигадавши: «І в цей момент я остаточно розумію, що з моїм можливим (майбутнім) заміжжям ніколи не складеться, бо ж несамовито чекаю на тебе, навіть якщо без можливого (майбутнього) заміжжя». Можливо, історіям кохання всього-на-всього притаманна прикра властивість повторюватись, кидаючи свою остаточно згубну болючу тінь на безкінечну кількість людських життів? Підозрюю, десь так і є, адже типів людського болю в природі не так і багато: «Тобі здається, що я народилася, аби наші душі зустрілися на нашому земному шляху і могли злитися у великому почутті, найпрекраснішому і найсвітлішому - в коханні, сильніше за яке нічого немає у світі. Тобі здається, що ми не можемо сумніватися одне в одному - аж так міцно зв´язані наші серця, аж настільки ми є близькими». Як на мене, М.Коцюбинський аж надто легко відбувся, вислизнувши із власної юдолі страждань, відійшовши з нашого світу попереду своєї жінки. Як їй велося на самоті зі своєю хворобою? Про це ми ніколи насправді уже не дізнаємось. Зрештою, це справедливо. Право на мінімальну інтимність приватного пекла нам ґарантує сама природа, - бодай у чомусь нам пощастило. Письменнику ж вільно про все це говорити вголос, використовуючи власні бездонні ресурси болю: «Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратив зір, - колись від тебе мені. Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратила зір, - наразі від мене тобі».

І, врешті-решт: чому потуплено і невимовно? А це, читачу, лише чіпко тримаючись тексту. Хтозна, як щось подібне переживає і відчуває жінка. Втім, навряд чи існують у природі дві остаточно однакові жінки. Хоча, деякий спільний знаменник, напевно-таки, існує. Відтак, із такого субстрату зростають тужливі народні пісні, які зачіпають мільйони. У даному разі так відчуває Олександра Аплаксіна у романі Барбари Редінґ. Як відчувала насправді Аплаксіна, - не може знати навіть авторка цього, все ще таємного, але вже белетризованого кохання. Цікаво також, але це уже для майбутніх дослідників літератури, - де закінчуються почування О.Аплаксіної і починаються емоції самої Барбари Редінґ. Знаючи, що перша книга авторки («Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот», 2008) містила чимало автобіографічних міток, можна припустити, що і теперішній роман не позбавлений деякого автобіографізму. Справді, це дуже добре, коли про драму жінки береться писати жінка, - є у цьому якась особливо пронизлива екзистенційна правда й «ґендерна» адекватність. Тому і потуплено, тому й невимовно. Про найголовніше завше доводиться говорити поміж рядків, не маючи при цьому жодної впевнености щодо читацької притомности: «Наді мною побілена стеля - цей обмежений (скінченний) простір. Я малюю на стелі твій силует, хоча який із мене художник. Намальований мною ти дихаєш до нестями прозоро, так, як маєш. Намальований мною ти цілуєш мене до безпам´ятства. Намальований мною ти безумно кохаєш дитинку. Я потуплена в білу стелю. І в очах у мене - потуплено». Зрештою, у романі є все, що повинно у ньому бути. Тішить також оперативність у поступі твору до читача, - не минуло й півроку після завершення авторкою роману, а читачі вже отримали книгу. Редакторський волюнтаризм у цьому випадку був поміркований, заміняючи, для прикладу, словосполуку «сексуальна самота» більш цнотливим «інтимна самота». Втрати для тексту, відтак, незначні, з ними можна миритись. І тільки літературно-критичний вакуум, що вдруге поспіль виникає довкола книжок цієї авторки, підштовхує до невтішних, соціологічно беручи, думок. Приміром, таких: а чи направду українцям потрібна своя художня література? Чи цій літературі ще потрібні притомні автори? Чесно кажучи, на такі прості питання я не маю сьогодні відповідей, занадто вони очевидні, - до непристойности.