Код загадки в художньому тексті – своєрідна гра утаємниченими духовно-душевними смислами. Смислами, які одним кінцем занурені в містичне начало, другим – у раціонально-ірраціональне. Тому діагностувати такий текст варто в амбівалентному ключі, черпаючи з обох глибин. У випадку з «Чорним яблуком» (роман про Архипа Тесленка) Степана Процюка герменевтичні кінці виводяться з романтичної містики та психоаналізу.

* * *

Почнемо з останнього.

Відчуття меншовартості й комплекс провини супроводжували Архипа Тесленка з раннього дитинства. Перший свідомо чи несвідомо прищеплював батько Юхим, акцентуючи своїми вчинками на тому, що хлопчик не заслуговує на добре ставлення до себе: «Я жив без книжечок та й не здох! «Книжечки» йому, бачте! А дулі з маком не хочете?». Згодом ця тактика набирає більших обертів у ставленні до вже дорослого сина, трансформуючись у стимулювання комплексу провини: «Отак і жить! А ти думав буде лучче? Лучче? Тепер вкуси! Тепер радій! Вже нема мами... Журилася ото через тебе... та й померла». Батькова негативна екстраполяція у площину Архипової персони відбувається завдяки підсвідомому розумінню власної провини, що й (усупереч традиційному покірному мовчазному – але бунті) озвучує син: «Архип був доволі терплячим, але це неможливо витримувати. – Та це наче не ви заганяли її в могилу багато літ? Вашим пияцтвом, вашою черствістю!». Омовлення власних недосконалостей-прогріхів спричинює відчуття жалю з усвідомленням невідбутості життя як і в батька, так і в сина: «Старий плакав: – Ти мені... оце так?.. за що?.. що я... я... Архип вийшов надвір. У хаті плакав немічний батько. Надворі – син. Цих сліз ніхто не бачив». Корені батькової агресивності родом з важкого дитинства, коли його батько, дід Архипа, не давав учитися «приказуючи, що од книжок усе зло». Відтак образа за втрачені та проігноровані бажання Юхима трансформується в садистичні імпульси до сина й дружини: «А він як штовхне тебе – ти через лутку – та й розбив голову. Кров тебе заливає, мати кричить нелюдським криком. Батько вдарив її і вийшов смалити самокрутку. Той знак на голові залишився до кінця твоїх недовгих днів...»

Стан душевного балансу підтримувала матір, уселяючи добрим ставленням до дитини, віру в себе, що культивувало бажання бути любленим.

Як наслідок батькових відторгнень та агресій, у Тесленкові розвинулося й почало жити прагнення до визнання й абсолютної любові, що активно поширилося з домашнього простору на суспільний; виникла тотальна онтологічна потреба боротися проти несправедливості, яка переслідувала його спочатку у подобі батьківського об’єкта, потім учительського, згодом – суспільного. Відтак життя запрограмувало Тесленка як меланхолійного невротика – графолога зламаних у боротьбі з несправедливістю, – у якому оприсутнена мазохістична формула-виправдання: «заслуговування кари».

Можливо тому Архип відкидає прохання-пропозицію Грінченка вберегтися від переслідувань, перебравшись на проживання в лісничу хатину, чим свідомо приймає арештанський шлях (?), тому уникає клопотань навколо видання власних творів (?), тому воліє ночувати на холодному бетоні (!), аніж відкрито попросити про допомогу в чекаленків-грінченків (?), тому ціле життя промовчує найніжніші почуття до Оленки, прирікаючи себе – і її! – на найпотужнішу онтологічну невідбутість (!?): «...Немає щастя, дорогий письменнику! Немає долі! Хоч виплюй свої легені на бруківку, хоч задушися плевритно-туберкульозними виділеннями, однаково буде світити сонце, однаково пьотри ніколаєвічі будуть брати дрібні хабарі, сподіваючись на власну нетлінність і безкарність. Нікого не змінили твої твори. Їх читали хіба ті, що самі є чутливими, – і ті твори воскрешали в них ще більший жаль серця...»

За Карен Хорні, невротики не вміють по-справжньому любити, що підкреслює й автор «Чорного яблука». Романний Тесленко здатен до фіксацій на фемінних об’єктах (матері, Оленці, домівці), їхньої ідеалізації, яка гіпертрофується у витворення п’єдесталу жінці, однак не до активного вітального чуття. Репрезентантами цього факту є герої його текстів, яких – як і себе – автор прирікає на екзистенційно-онтологічне безвихіддя. Одна з інтерпретацій Степана Процюка полягає в тому, що мотивацією Архипової неспромоги вітальності було «колінкування перед ілюзіями й фантомами» , ніж перед реальними суб’єктами: «Ти не міг любити реальних людей, натомість колінкував перед ілюзіями й фантомами! Так тобі й треба тепер!» (Аможенетреба? .. Може, якби доля уділила трохи більше милосердя...).

Ставлення Тесленка до Оленки, дівчини, яку кохав (і яка ніколи не була його) прямо пропорційне ставлення до матері. Ці дві жінки на якомусь етапі осмислення злилися в один ідеальний фемінний образ – одне метафізичне тіло, яке вже не можна було розділити. Таке явище символічно оприявлюється у візіях романного Архипа, коли мати одобрює і благословляє союз сина з Оленкою.

Однак надмірна прив’язаність до матері сприяє зверненню Тесленка до материнського коду, що провокує втрату екзистенційної мужності, за Нілою Зборовською, і породжує ряд суїцидентних сублімацій у творчості, за Максимом Нестелєєвим. У романі Степан Процюк описує цей факт численними уявними (й неуявними) діалогами Архипа з матір’ю: «Мамо! Тепер би мені твоя ласка, твоя любов...» , «А босяків, мамо, а злодюжок всіляких!», «...нема справедливості, ні в нас, ні між київцями, город великий, а такі всі байдужі, мамо...»

Материнська любов у романі є різновидом покровительської святості: «А мама все його грудьми закриває, голубкою над ним літає, молиться за свого дорогого сина» , жертовності та відданості: «...називала Хипчиком, трусилася, не їла сама, щоб одкласти йому грошей для второкласної, усе батька вмовляла, нехай потерпимо ще, хай вчиться дитина, коли хоче учитися...», «Мама Євдокія утримувала й витримувала все».

Саме мати вперше відкриває в Архипові інакшість і розуміє, що на неї покладена місія оберігати сина: «Якийсь він незвичайний росте, наче нетутешній... Боже, дай йому доброї долі... бо світ може зламати такого хлопця,» – інколи, у певний час і певному місці, матері дивляться на дітей пророчими очима...

Смерть матері для Тесленка стає першим власним вмиранням себе – репетицією відходу «я» потойбіч: «Ні світлини, ні записки, ні голосу. Світ перевертався Архипові перед очима і летів у прірву».

Увага Євдокії до сина Хипчика компенсувалася недоувагою до сина Яреми. Часткове ігнорування поривів молодшої дитини до материнської любові спричинило в останнього амбівалентне ставлення до старшого брата: з одного боку ревнощі та образу, а відтак злобу, з іншого – тягу до нього як до еталона власного «я».

Через детальні спостереження Яреми ретранслюється інакшість Архипа. У романі цей образ є механізмом для віддзеркалення метафізичного аналізу, стилістичною фігурою-ключем до містичного виміру: «На мене часто не звертав уваги <...> Бувало, щось запитую в нього чи просто хочу погратися – гляне на мене, немов рубля віддав, і далі поринає у свої розмисли», «Я, їй-Богу, не розумів, що він говорить. Мені здавалося, що це шепоче собі під вухом якийсь подорожній дідок-мандрівець», «... тобі недоступне те, що є у твого брата». Звідси починається братоборство за місце під сонцем материнської любові, уваги – і взагалі, за домінування у всьому: «Архип не витримав і, не сподіваючись такого від себе, з усього маху зацідив кулаком Яремі в лице. Той кинувся на нього. Брати покотилися по землі, зчепившись клубком спонтанної ненависті... Архип не витримав і, не сподіваючись такого від себе, з усього маху зацідив кулаком Яремі в лице. Той кинувся на нього. Брати покотилися по землі, зчепившись клубком спонтанної ненависті... На мирну сільську травицю вперше скапувала братерська кров...»

Заздрощі Яреми до старшого на три роки брата виявляють підсвідоме бажання бути двійником «улюбленця». Степан Процюк підсумовує це у кінцевих одкровеннях Архипа: «Я підозрював, що в якихось паралельних реальностях ти заздриш мені і навіть ненавидиш», «...Бог тобі суддя. Може, з часом ти краще зрозумієш усе. Може, ні – це вже не так важливо», «Дякую, що ходиш на мою могилу».

Дитяче суперництво у старшому віці еволюціонує у витіснення Яремою власної самості та тенденцією до ідентифікування себе з Архипом, що в романному мисленні оприявлюється гротескними візіями «деформованого дзеркала»: Ярема випрошує у Жовтого пана лик брата. Однак магічні маніпуляції із задоволенням бажань традиційно тягнуть за собою шлейф фатальних наслідків. Поява останніх у психіці суб’єкта веде до травматичних відчуттів та усвідомлень наявності чужорідного метафізичного тіла: «Щоправда, Архипова маска чомусь дуже тисне. Носити його лице насправді не так легко, як уявлялося. До голови приходять якісь дивні сторонні думки, чиїсь розпачливі історії. Починає мурдувати кашель. Так болісно стає спостерігати за людською поведінкою, її обмеженим прагматизмом і вузькою корисливістю, замаскованою під різні, начебто гарні дії і вчинки». Відповідь Жовтого пана – «нещасний, ти маєш те, чого хотів».

* * *

Ситуативна метафізика стосунків Архипа з Яремою, Оленкою, матір’ю та неземним покровителем-охоронцем у «Чорному яблуці» інтегрує в романтичний містичний вимір. Власне, ним Степан Процюк відкриває психобіографію Архипа Тесленка, закодовуючи фатум у загадку мовчання навколо дев’яти таємничих сувоїв. У двох із них, третьому – найзагадковішому та восьмому – найтаємничішому, запрограмований його життєвий сценарій.

Апогеєм містичного наповнення роману є з’яви нецьогосвітнього покровителя, який супроводжує Архипа упродовж усього життя. У дитинстві хлопчик уві сні (?) сам почав приходити до Білого чоловіка, а Той одна за одною відкривав йому незбагненні істини: «Тебе чекає нелегке життя, хлопче, бо ти обраний. Але ти матимеш двох покровителів. <...> Не хвилюйся, тобі не варто цього до кінця розуміти. Воно саме промовлятиме зсередини твоєї душі». У метафізичному контексті роль Яреми уподібнюється до учасника містичного дійства. Це його зір  і слух стають ретрансляторами з’явлення й  перетворення таємниці: «Ярема бачив, як Архип поволі заходить до хати, просвічений місячним промінням і білизною сорочки пришельця з нізвідки, що пішов у нікуди».

За кілька років чоловік у білій сорочці, яка міниться кольорами, рятуватиме дорослого Тесленка від тюремних горлорізів. Цей факт романний інтелект реалізує неоднозначно. З одного боку подія відбувається у віртуально-сонному, з іншого – реальному просторі. У першому випадку – ситуацію заступництва можна трактувати як витворення підсвідомістю ілюзорного тотального впливу на зловмисників, компенсацію безпомічності справедливою карою, у другому – втручання містичних сил у обіг життєвих перипетій.

Туга за досконалістю (якщо вірити «Чорному яблукові» та містикам) бере початок у донародженому вимірі, а відтак пробуджується лише в обраних Кимось. У ряди обраних Хтось додав і Тесленка: «Він з дитинства витворив собі ідеальну картину світу. А може, вона жила в ньому ще перед народженням. Той, хто роздає мрії, мусить комусь дарувати концентрати первісних спогадів про райське дерево. Таких людей небагато. Він опинився серед них». Будучи апріорним ідеалістом, Архип витворює навколо себе онтологічну таємницю, яка є основою будь-якої магічної системи. Сакральне почуття – кохання – романний Тесленко звірює тиші самозаглиблення, чим наближається до замикання метафізичного кола, повернення до витоків. У паралельному до дійсності, інтровертивному душевному вимірі відбуваються приречені на недомовленість розмови з Оленкою, про які догадуються тільки їхні душі. Можливо в такий спосіб Архип компенсує глибинну драму невідбутості (?), можливо такою є форма й зміст ідеальної любові – неоскверненої невсеохопністю смислів звичайних слів (?). Така далека й така близька – але виношена в тишині себе.

«Люди від’єднані від тиші, відрізані від коренів буття. <...> Бо тиша благословенна. Позачасова. Вона не знає народження і смерті. Вона вічна» .