Гадаю,  Бог простить мені невинний парафраз у назві (Soli Deo honor et gloria). Сей вираз автор взяв за епіграф до одного зі своїх віршів, що лише канонізували його відданість і закоханість у се величне й відразливе місто:

Лиш Богу єдиному честь і хвала

Од віку й понині, й вовіки віків.

Лиш віра і правда Його принесла

Свободу й натхнення в омріяний Львів.

Кожен  носить у серці власний ландшафт. Я дитина села, хоча вже не живу там більше 30 років, витворюю собі ілюзію індивідуальної гармонії із селом. Львів не став містом мого серця, хоча двічі доля закидала у нього: спочатку на навчання, потім - роботу. Але для мене місто - се люде. А люде - се не завжди Божі істоти. Тому я тікаю час від часу у село, аби звідти ще швидше повернутися у місто, закриваючись від людей у світі книг...

Що тичеться Олександра Гордона, то маємо іншу історію: по-батьковій лінії він є третім поколінням львів´ян, по маминій - другим (і першим народженим у Львові), але із трьох десятків поетичних книг добра половина присвячена саме Львову. Здається першою в цьому ряді одопоклоніння Львову була збірка Гордона під назвою «Повернення в Кайзервальд» (1996).

Я не іронізую, і не дивуюся. Кожен-бо має власну Стіну Плачу. Я тільки тверджу, що Олександр Гордон цією тематичною відданістю вже заслужив собі місце в історії культури Львова. Навіть, якщо самі львівʼяни мають іншу думку, то вже нічого не міняє: так є.

Нова книга - се власне поетичне вибране із новими віршами. Тут вірші подані не в хронологічній послідовності, а в тематично-змістовій повноті. Авторська передмова «Мандрівка Львовом» може сприйматися і як верлібровий варіант переднього слова, і як авторська гра формою. Далі йдуть розділи «Твердиня давнього Львова», «Середмістя - серце Львова»,  «Камінне дерево Львова: вулиці, площі, парки міста», «Кохання у Львові», «Галичани - віра, надія, любов».

Структура книги, як і назва, більше нагадують краєзнавчий збірник. Але в цьому краєзнавчо-поетичному деталізуванні закладена авторська ідея: зафіксувати Львів в його триєдиній часовій повноті - минулому, теперішньому, майбутньому. Форма канонізації різноманітна - від тріолетів і сонетів до римовано-верлібрових взірців.

Мені імпонують у цій книзі не окремі розділи, а окремі вірші із різних розділів. Здебільшого, це вірші з попередніх збірок: «Цей сніг - дивакуватий маляр...», «Лелітній літній лепський Львів» (обидва варіанти, на сторінці 23 і 35), «Лемури під мурами Львова», «Цю тишу підказав мені Овідій», «І знову бачиш Кайзервальд», «Читати Львів за словником століть», «Літо вагітніє щастям...», «Це місто родинне...», «Ти - осіння межа. Ти - весняна лелітка»...

Чому ці вірші? У них є легкість і гра. Інші вірші - тверді у своїй статиці й класичні у своїй одноманітности. Вони не є погані. Вони просто є. Останній розділ книги взагалі є хрестоматійно-декламативним: ці вірші, присвячені окремим історичним постатям (Франкові, Шашкевичу, Антоничу, Ольжичу, Квітці Цісик та ін.).

 Я розумію - оце краєзнавче перелічування  назв, місцин, географічно-історичних реалій є необхідною умовою збереження цілости контурів міста. Хоча в такому перелічуванні, описуванні ховається брак поетичної уяви. Коли прагнення історичної достовірності обмежує  поета у творчому леті.

Але се так, до слова. Се не претензія і не недолік. Се констатація вірности Темі. І в сій констатації повно усього - від камінної бруківки і камінних левів через пам´ятники архітектури і пам´ятники Личаківки до живих людей і живих відчуттів. І хоча останніх тут замало, але є те найголовніше, що робить сю  книгу обов´язковою для кожного жителя і гостя цього величного і відразливого міста:

Читати Львів за словником століть...

Леліяти легку летку латентність...

Бо кожна літера - лише відвертість,

Легалізований у серці міт.