Нещодавно з-під  пера журналістки і письменниці Тетяни Ковтун  вийшла  її  друга  книга  –  роман «Не  повертайся спиною до звіра». Цього разу  в центрі художнього  дослідження   –  взаємини особистості і влади, міра відповідальності  кожного з нас за те, якою є сьогодні і буде завтра країна, у котрій живемо. Власне,  новий роман   –  це логічне продовження  письменницьких роздумів  над проблемами,  що були порушені  у попередній книзі  «Вирій загублених душ».  Там молода героїня  втікає від труднощів  нашої сьогоднішньої дійсності,  пробує  знайти своє щастя в Італії та у Франції,  переживає немало різних пригод,  але зрештою приходить до усвідомлення,  що  насправді  щастя твоє  примарне,  якщо ти живеш перекотиполем у чужому світі, хай би навіть виглядає  він значно  багатшим  і  комфортнішим,  ніж твоя бідна,  необлаштована,  покинута тобою рідна країна. Там,  образно кажучи,  «вирій»,  там  набагато «тепліше»  з точки зору облаштованості  та  матеріального комфорту,  але для  тих,  хто у пошуках кращої долі  подався  в  чужі світи, то  найчастіше  «вирій загублених душ».

Головний герой роману  «Не  повертайся спиною до звіра»  Євген Чубенко  – молодий журналіст, представник того нового покоління, яке вчиться міцно стояти ногами на рідній  землі. Дуже промовиста картинка, з якої починається роман. Дідусь Чубенка,  Микола Петрович Лось,  який хоч і розміняв уже восьмий десяток,  але  усім своїм життям нелегким  вишколений так, що ні хвилинки не може посидіти  без діла,  звично порається біля свого будинку:  скосив траву на подвір’ї, підсапав полуниці на грядці, підв’язав виноградну гілку, підцементував бруківку навколо квітника… Будинок з усім господарством біля нього старий   Лось заповів своєму онуку,  та  у загальному контексті  роману цей будинок і все, що є навколо нього,  можна  розглядати  як символ  усієї держави нашої, котру від  старших поколінь  успадковує  молода  генерація  Євгена  Чубенка. 

Але от попорався  дідусь по господарству,  повертається у дім і застає внука за телевізором,  на екрані якого – відомий  політик  сусідньої  держави,  він розмірковує на свою улюблену  тему «Как  нам слєдуєт вєсті сєбя с Украінай».  Письменниця кількома невеликими  штрихами точно описує портрет,  і ми упізнаємо цього поважного пана у червоному  піджаку,  одного з керівників Державної думи Росії, що відомий  на весь світ  своїми заявами про солдатів, які будуть мити чоботи в Індійському океані, а також відомий провокаційними висловлюваннями,  спрямованими   проти незалежності України,  проти  її  суверенного права робити свій власний політичний вибір. Здавалося б,  яка проблема у тому, що якийсь там високопоставлений пан  має таку думку?  Але річ у тім,  що він зовсім не одинокий, той пан у червоному піджаку,  у нього є дуже  багато могутніх і впливових  однодумців, вмонтованих   у систему  найвищої влади  сусідньої  з нами держави,  і вони усі разом суттєво впливають на формування  її  політики.  У цьому контексті ми усвідомлюємо, що нашому молодому герою випадає у житті незрівнянно вища і незрівнянно відповідальніша місія,  ніж просто прийняти у спадок  від дідуся заповіданий  дім…

У романі  згадуються  деякі  найважливіші події  років незалежності України,  у його  літературних  героях читач легко легко вгадує тих чи інших реальних провідних українських політиків чи найвпливовіших олігархів.   Але  ці події, вистроєні  не лише у часовій,  а й у своїй  логічній послідовності,  а також  описана письменницею діяльність цих героїв,  які мали суттєвий вплив на увесь перебіг нашої пострадянської епохи,  дають  читачеві багато  матеріалу для роздумів про те, на яких поворотах, на яких зигзагах нашої  новітньої  історії  ми  невиправдано марнували  час,  розпорошували силу нашої національної пасіонарності,  а в яких подіях навпаки   – черпали силу  для дальшого поступу.

Головний герой роману  Євген Чубенко  займається  економічною проблематикою  в одній із столичних редакцій, він крок за кроком  опановує одночасно як  ази журналістики, так і закономірності  економічного розвитку,  і швидко приходить до усвідомлення, що економічні тенденції  не тільки нерозривно пов’язані   з  перебігом політичних подій, а й взаємно впливають  одне на інше. Причому, в наших умовах  великою мірою впливають у значенні негативному. Чим більше  економіки виробляється у тіньовому секторі, тим більше й політики виробляється «в тіні».  І навпаки.  В результаті величезна частина економіки підпорядкована тим, хто перекачує українські мільярди в офшорні зони і хто утримує  безконтрольну владу над ресурсами держави.

Гроші, офшори, політичні інтриги, боротьба олігархів навколо «ласих» підприємств як сутичка вовків, що  гризуться між собою, рвучи  на шматки  свіжу здобич… Але паралельно з цим є інші сюжетні лінії  –  високе, світле духовне життя,  що  має свої могутні витоки з  чистих багатовікових  джерел.  Саме  у  ньому наша духовна сила і перспектива майбутнього. Одним із тих,  хто є носієм народних  традицій  і священних духовних  постулатів,  що передаються  із  покоління у покоління,  виступає у романі бандурист  Павло Бортник. Хто він, звідки, де народився, як жив і  як складалася його доля? Цього ми не знаємо з роману, але хіба це так важливо? Недарма ж, описуючи його портрет,  авторка зауважує:  «Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати»…

І зовсім не  випадково  усі молоді герої роману так чи інакше перетинаються у житті з тим обдарованим  кобзарем,  добрим знавцем народної музики, а також і знавцем народних традицій,  віковічної  української історії. Ось як  змальовує  письменниця  враження,  котрі відчувала, слухаючи  музику бандуриста,  молода героїня  роману Настя Невінчана, котра пізніше  стане дружиною  Євгена Чубенка: «Перед нею ніби відчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна  так природно жити в контакті з минулим».  Кобзарство –  це промовляння  самої душі предків  у стародавній музиці, зазначає  письменниця устами   одного із своїх молодих героїв.  А щодо великого світоглядного значення, яке мало для героїв роману спілкування з бандуристом, то «Настя розуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…».

Для  молодого журналіста Євгена Чубенка нелегко було шукати і знаходити правильні орієнтири у житті. Він обрав своєю професією журналістику, бо сподівався, що вона  несе правду людям і вже хоч би тому  є важливим інструментом  морального очищення суспільства.  Але у редакції газети, у якій працював, він на власні очі бачив, як  час від часу правда продається за гроші і стає неправдою. Журналісти, які не торгують правдою,  також  є, і їх навіть немало, але вони  можуть наразитися на різні небезпеки, навіть на  смертельну,  як це трапилося з Георгієм Гонгадзе, якого авторка також згадує у своєму романі.  

Євген зустрічається з подвійною мораллю і цинізмом  не тільки в повсякденному житті, а й на дуже високих поверхах влади.  От він сидить на одному пафосному зібранні, слухає тодішнього керівника держави, який заявляє: «Країна  ризикує опинитися  на узбіччі цивілізації, якщо не зважатиме на загрозу олігархічного впливу. Протягом минулих років у нас реалізувалась економічна  модель, якою скористалися  країни Латинської Америки та Африки»….  Цинізм полягає у тому, що за часів  саме цього президента і саме за його безпосередньою участю  в Україні  формувалися олігархічні клани і вимальовувалася латиноамериканська модель економіки.

І хоч письменниця, як ми уже згадали вище,   не називає  реальних прізвищ,  у романі легко  впізнавані усі керівники держави. Окремою сюжетною лінією  проходить історія політичного формування і становлення лідера, під знаменами якого наприкінці  2004 року зібрався знаменитий Майдан. І простежується прикра історія його політичного та морального падіння,  коли люди, які ще зовсім недавно вважали його своїм кумиром,  почали запитувати: «Скільки вам  потрібно грошей, щоб ви назавжди залишили Україну?».

Величезне розчарування, що настало після того  у суспільстві,  письменниця передає образно і яскраво  у невеличкій  сцені спілкування Євгена з його другом  Артемом: «Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля,  де скупчилися хмарою ворожі племена».

Але молоді герої роману не впадають у розпач. Кожен своїм шляхом дійшов до усвідомлення того, як потрібно протистояти тому потенційному  недоброму, яке алегорично уявляється Євгену Чубенку в образі  хижого звіра. Євген говорить Артему: «Може статися, коли наступний лідер прийде, щоб стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до «звіра»  спиною»...

Тобто, не віддавай свою долю правителям.  Не будь байдужим до того,  якою є у твоїй країні влада  і наскільки цивілізовано ставиться вона до тебе. Умій правильно обирати і контролювати цю владу.  Кожен з нас сам викарбовує масштаби своєї особистості та визначає міру відповідальності, яку готовий взяти і за самого себе, і певною мірою за усе суспільство. Доля наша  – не випадковість, а предмет вибору.  Але  саме свобода вибору  якраз і  означає відповідальність, ось чому так багато людей бояться свободи вибору зокрема і свободи взагалі …

Авторка завершує свій роман, кількома точними майстерними штрихами  передаючи ідею спадкоємності поколінь і  даючи читачеві віру в те, що головний герой  роману Євген Чубенко готовий до відповідальності як за самого себе, так і за весь свій славний рід і за його майбутнє у цій державі.  У нього народився син,  якого вирішив він назвати на честь свого діда  Миколи Петровича Лося. Приїздить з Херсона  Євгенова мати і звично висловлює радість зустрічі:

« –  Мій маленький! – обійняла сина.

       З цієї миті уся її кіммерійська парость була в  зборі.                                

  –  Не я, а він маленький.  Я тепер – тато.

      Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок  на нього дивилися очі людини нового покоління.

      –  Будеш Миколою?  – запитав новоспечений тато.

      Син ворухнув  брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди»…

Письменниця сама тривалий час працювала журналісткою. У долі головного героя роману я багато що впізнаю з її власного журналістського життя. Але тим цікавіший,  глибший  і достовірніший роман, чим більше реальних подій  у ньому зображених пережито і пропущено письменницею  через власне серце.