Re: цензії

Автор сповна віддав данину ностальгії за власною юністю - в описуваний у романі період йому саме надцяті минали. І, виглядає, США тоді були набагато затишнішою країною, ніж тепер. Як розкішно смакувало тоді кореневе пиво, що ним у минулому насолоджується прибулець з 2011-го Джейк Еппінг! І в тортах можна було скуштувати справжніх, не сурогатних, вершків та шоколаду... Леді носили милі капелюшки з вуалетками, посадка до літака обходилася без звичайних сьогодні знущань сек´юріті над пасажирами, та й взагалі - "люди були добрішими". На тлі славних кінця п´ятдесятих - початку шістдесятих друга декада 21-го століття виглядає, як фаст-фуд у порівнянні з домашньою кухнею придорожніх ресторанчиків, де зупиняється герой Кінга під час своїх мандрів по «Країні Було». Тож недарма в Джейка майже нема чого втішного розповісти своїй коханій Сейді про його «Країну Тепер». І зрозуміло, чому він замислюється про те, щоб більше туди не повертатися.

Минуле тішить не лише смакові рецептори: не без спротиву, але воно таки дозволяє Джейкові змінювати людські долі й історію. Геть несхоже на його рідний 2011-й, де вчитель Джейк Еппінг змагається зі шкільною рутиною, щоб увечері повернутися до самотнього помешкання. Звідти недавно пішла до іншого його дружина, завсідниця клубу анонімних алкоголіків. Ось він, середньостатистичний сучасник, хлопець з-за сусідніх дверей - не скажеш, що лузер, хороша людина, спроможна щиро співчувати чужій трагедії, просто останнім часом йому не дуже щастить. Кожен новий день хронічно схожий на вчорашній і, здається, так приречено бути завжди. Зате в часовому просторі півсторіччя тому - він педагог від Бога й негадано навіть для себе самого - живе втілення героя. Не кіношно-несправжнього, а того, що витворюється саме з середньостатистичного матеріалу. Хіба будь-хто із звичайних законослухняних громадян не вагався б, як це робить Джейк: вбити, чи ні, негідника, навіть стовідотково знаючи, що інакше негідник відбере чужі життя? І хіба кожному не мріється про трохи кращий світ навколо? А якщо вам трапляється унікальна нагода його змінити?.. Джейк, який в минулому називає себе Джорджем Емберсоном, в 1959-му - рятівник родини Даннінгів від кривавої розправи, а в 1963-му - Джона Кеннеді від Лі Освальда. І, як йому гадається - американської нації від жахіття війни у В´єтнамі та інших криз, що їх світ міг би уникнути, якби харизматичний президент не загинув тоді у Далласі. Читач, захоплений пригодами героя, вже й не зауважує, де пролягає межа між ностальгією за шістдесятими самого автора і переживання тих часів Джеком-Джорджем.

Втім, чи такими вже безхмарними були ті часи? Поступово Кінг прибирає рожеві скельця з очей аудиторії, бо люди Країни Було - не лише добріші, вони також поділені расовою сегрегацією, фатально впевнені у неминучості атомної війни, що ось-ось вибухне, і архаїчно консервативні - з точки зору мешканця двотисячних. Дружні обійми двох звичайних чоловіків можуть сприйматися як табу у переважно гомофобському суспільстві. Визнана класика сьогодні, роман Селінджера "Над прірвою в житі", на зламі п´ятдесятих-шістдесятих - скандальна книжка, з нею не варто знайомити школярів. Те, що Джейк і вродлива бібліотекарка Сейді у певний момент припиняють приховувати свої стосунки, виглядає аморальним в очах лицемірної добродійки зі шкільної ради. Сама добродійка - не святенниця, бо колись завагітніла трохи не в підлітковому віці; звичайно, це приховується від громадськості. Громадськість же американської провінції теж буває різною - приязною до чужинців, як-от у техаському містечку Джоді, з яким зріднився герой, чи байдужою до всього на світі, зате з каменем за пазухою - як у похмурому ново-англійському місті Деррі. Там Джейк вперше вбиває - знавіснілого Френка Даннінга, перш ніж той встигне розтрощити молотком голови своїй дружині й трьом дітям та назавше скалічити четвертого.

До головних сюжетних ліній - Джейк і Сейді та Джейк проти Освальда - Кінг майстерно вплітає ще, мабуть, з десяток додаткових. Що сприяє суттєвому погладшанню паперового видання роману, але, як на мене, не сповільнює його динаміки. Врешті, саме завдяки історіям Гаррі Даннінга, Майкла Косло і його дівчини Боббі, психопата-ревнивця Клейтона, що спотворив обличчя Сейді, чи двічі удівця Діка Сімонса головний герой сприймається як майже історична особа. Настільки ж реальна, як Освальд, якому в "11/22/63" (дата загибелі Джона Кеннеді) судилося вбити не президента США, а Джейкову кохану. Що б там не просторікувала про свого колишнього Кристі, перша дружина Еппінга, яка не вірила у Джейкову спроможність заплакати, його емоції - найвищого ґатунку справжності. Не один читач напевне спіймає себе на думці, що співчуває Джейкові як своєму доброму другові, котрому випало забагато випробувань. Природньо, що в тому другові врешті переможе сподіваний егоїзм закоханого чоловіка - до біса долю людства, коли на шальках терезів Її життя. Чи хтось за це Джейка засудить?

Власне, згаданою вище датою "історичність" роману закінчується, бо далі починається інший жанр: альтернативної історії - безнадійної, як белетристичні описи кінця світу напередодні 21 грудня минулого року. Цивілізація, що мала би стати кращою за умови живого Кеннеді, до 2011-го перетворюється на глобальну клоаку хаосу й насильства. Екологічні катастрофи - буденність. Мешканці клоаки, здається, вже змирилися з перспективою того, що планета незабаром вибухне, про це попереджають вчені. Все через те, що врятований від кулі улюблений американський президент виявився зовсім не лицарем демократії без страху й докору, яким його традиційно змальовують в Країні Тепер.

Звернення Кінга до постаті Кеннеді є логічним письменницьким вибором, зважаючи на чергову літературну спробу обіграти вже трохи заяложену "теорію метелика". Роль Кеннеді в американській історії і його трагічна смерть - чи не найродючіший ґрунт для вирощування варіацій на тему "що, якби..?" Невипадково, що саме Кеннеді, а не, наприклад, Лінкольна чи жертв теракту 11 вересня 2001-го має рятувати герой. Справа у нев´янучому культі Джона Фіцджеральда і надіях, які на нього покладалися. Розгорніть будь-який підручник з історії США ХХ століття чи тематичний, до дня народження або роковин смерті тридцять п´ятого президента випуск популярного журналу, і на 99% прочитаєте відгуки в тональності "знаєте, яким він хлопцем був?" Можна припустити, що Кінг втомився від нав´язаного бездоганного іміджу покійного лідера (якщо не брати до уваги його позашлюбних зв´язків), чи спрацювала прагматичніша мотивація - ніщо так не збуджує читацьку цікавість як опис "голого короля" - але по-новому переспіваний хіт про Кеннеді для роману виявився справжнім ходом конем.

Чого не скажеш про кількох інших героїв, на відміну від Джейка Еппінга, невигаданих. У випадку з Лі Освальдом - жодних несподіванок, офіційному вбивці президента по життю, чи то пак посмертно, судилося залишатися миршавим покидьком. Таким же він постає і на сторінках "11/22/63". Спроби автора пояснити, чому з маминого хлопчика Лі виріс вражений манією величі непотріб, зрозуміло, викликають до Освальда не співчуття, а ще більшу відразу.

Інша справа - Марина Освальд, у дівоцтві - Прусакова, в другому заміжжі -Портер, жива особа на момент написання роману. Наскільки відомо, непогано почуваються й троє її дітей. За усієї поваги і захоплення Майстром, важко вважати етичним його проїзд по Марині бульдозером стереотипів. На книжну Марину ніби зобов´язаний спрацювати умовний рефлекс гидливих жалощів до класично-терплячо-затурканої російської жінки. Красунечка, звісно, недалека і з недолугою англійською. Неодноразово гамселена Освальдом без якихось серйозних наслідків для останнього. Вона, крім того, не проти пококетувати з іншими чоловіками задля подарунків для маленької доньки Джун. Цілком у дусі зневажливих історій про сяких-таких слов´янок, які дорвалися до капіталістичного раю, второпали, що то зовсім не рай, і тепер виживають всіма можливими способами. Подібними оповідями, що кочують газетними шпальтами чи не з часів холодної війни, рясніє західна преса. Принаймні дивно, що Кінг не завдав собі клопоту відійти від усталених штампів чи подумати про почуття ще живої жінки, мимовільного свідка трагедії і так само мимовільного персонажа роману.

Ще однією ложкою дьогтю кортить мазнути по жовтій, помаранчевій, чорній, і, насамкінець, зеленій картках на капелюхах охоронців міжчасової бульбашки - через неї мандрують в минуле і назад спершу Джейків приятель Ел, а потім і сам Еппінг. Надто вже прямолінійний, як для Стівена Кінга, зв´язок між кольорами карток і драматичними подіями, до яких причетний герой. Сам герой чомусь не допетрав, що помаранчева барва - то останнє попередження, а чорна - взагалі біда. Попри те, що Джейк, взагалі-то тямущий хлопець - намагається попередити фатальну зустріч Сейді з Клейтоном, без чужих підказок розуміючи, що "минуле гармонізується" і що "воно - опірне".

Тим не менш, "11/22/63" можна вважати чи не найкращим з останніх творів Стівена Кінга. Видання книги в українському перекладі дає змогу і вітчизняному читачеві помислити про шляхетні наміри і їх наслідки, яких ніколи неможливо до кінця передбачити. А понад те - про відповідальність кожного за свої вчинки, і ті, що неабиякої ваги, і ті, що на позір несуттєві.