Льолек та Алик - мої улюблені герої в цій книзі. Візьмімо, для прикладу, історію про те, як Алик написав п´єсу про Франциска Асизького. У розмові з тіткою про цього святого він розповідає, як Франциск Асизький любив усе живе: «викуповував у торгівців пійманих тварин і пташок, щоб урятувати їм життя і відпустити на волю, прибирав зі шляху дощових хробаків та комах, щоб їх випадково не роздушили колесами, ногами чи копитами. А ще він проповідував Євангеліє звірям і птахам, а ті всідалися йому на коліна, плечі, голову і схиляли свої голівки, уважно слухаючи...». І додає: «Просто він зрозумів і навчав цього інших, що природа - як ікона, бачачи яку, бачиш самого Бога. Саме тому я дуже люблю малювати тварин. Вони такі красиві!». Але хлопець іде далі й показує тітці відблиск такої любові у звичайних, здавалося б, справах: «Ви ніколи не задумувалися, для чого мама розводить у квартирі вазони?.. Вона хоче прикрасити своє житло? Так,бо квіти красиві. Але я думаю, що, крім того, вона хоче піклуватися про щось живе... Так і кожна дитина, яка просить у батьків купити їй собаку, папугу чи хом´ячка... Це в ній промовляє щось глибинне, щось, що сам Господь заклав у неї. Тому нагодувати свого песика чи голуба на вулиці, чи повісити годівничку в парку - це, якщо вдуматися, прояв божественного в людині!». 

Льолек та Алик постають активними, цілеспрямованими, відповідальними хлопцями, а головне - не картонними, реально живими не лише у вірі (про яку в інтерв´ю каже авторка книги Наталія Пуряєва), а й у звичайних дитячих забавах. Саме тому їхній шлях до Бога читається як щось цілком природне, живе, а не суто умоглядне.  

Якщо казати глобально, книга Наталії Пуряєвої, випущена цього року видавництвом «Грані-Т», присвячена, перш за все, Другу-Богові й, отже, любові, довірі, терпимості та іншим чеснотам, що їх так чи інакше виявляє друг-людина. Жанр для цієї теми обрано більш ніж цікавий та, сказати б, годящий, - біографії. Позаяк твір орієнтовано на молодших та середніх школярів, маємо справу з історіями про дітей (книга вийшла в серії «Життя видатних дітей»).  

Оповідь спирається на п´ять життєписів - з одного боку, йдеться про всесвітньо відомі постаті, як-от Івана Павла ІІ чи Далай-лами XIV, з іншого - про локальніші: досить відомого на наших теренах Олександра Меня і, на жаль, менш відомих Омеляна Ковча та Валерія Марченка. 

Здавалося б, що може поєднувати цих людей, окрім, звісно ж, віри в Бога. Адже самого лише цього критерію замало, щоб об´єднати їхні життєписи під однією палітуркою - вірян, хай навіть і тих, хто не просто релігійний, а має живу віру в Бога, досить багато. Відповідь завбачливо подано вже в анотації: «Доля пов´яже... героїв цієї книжки міцними невидимими нитями. Далай-лама XIV стане близьким другом Івана Павла ІІ, Голови Католицької Церкви, який все життя покладе на пошуки та зміцнення зв´язків між усіма релігіями світу, адже спільними для них є одне - Бог-Любов. Цю саму ідею все життя проповідуватиме також православний російський священик Олександр Мень. У далекому Казахстані, на засланні, ув´язнений журналіст Валерій Марченко отримає листівку з портретом Івана Павла ІІ, а згодом його мама звернеться до Понтифіка з проханням заступитися за ув´язненого сина. Іван Павло ІІ клопотатиметься перед радянським урядом про звільнення журналіста, проте йому відмовлять. Греко-католицького священика Омеляна Ковча під час візиту в Україну Папа Римський Іван Павло ІІ проголосить блаженним священномучеником, і той поповнить сонм українських святих». 

Утім, як і годиться в хороших книжках, віра в Бога - наріжний камінь задуму і водночас ключова риса героїв, у якій коріняться інші риси кожної з цих особистостей - не затуляє собою самих персонажів. На щастя, герої живі, цікаві, а конфлікти, в яких вони опиняються і які в той чи інший спосіб долають, - найрізноманітніші: від непорозумінь із ровесниками та боротьби з собою до зіткнень із системою і ситуацій віч-на-віч із фатумом. Скажімо, маленькому Еміліяну випадає пройти «випробування Довбуша», щоби врятувати дітлахів; Алик малює тварин, аби подружитися з хлопцями в палаті; Валера долає лінощі й сумніви і вчиться гри на баяні, а маленький Лхамо Тхондруб мусить покинути батьків і жити в золотому ув´язненні палацу Далай-лам. І водночас - Льолек чудом рятується від кулі, випадково випущеної другом із револьвера, Алик відмовляється вступати в піонери, Далай-лама XIV опиняється у вигнанні, а Валерій Марченко гине в таборі.  

Оповідь побудовано як низку дитячих пригод, там і сям перемежованих авторськими ремарками про подальшу долю героїв і доповнених у кінці кожного розділу епілогом. Крім того, трапляються цікаві фрагменти про буденні заняття героїв, їхні захоплення (приміром, Алик власноруч робить книжечки, а Льолек дуже любить футбол і взагалі чудовий воротар). Усе це зменшує кількість прямого (сказати б - нав´язливого) дидактизму, роблячи книгу справді цікавою для дітей. Саме завдяки характерності цих образів вибір героїв, як учинити в тій чи іншій ситуації, є найкращим навчальним матеріалом і, сказати б, зразком для наслідування. 

Та, на жаль, саме жанр обумовлює й певні недоліки книги: нерівномірність, стрибкоподібність оповіді. Зрозуміло, що обсяг та цільова аудиторія не передбачають «розлогої повільної оповіді», та, скажімо, якщо ти вже читав про пригоди дванадцятирічного хлопчика і раптом тебе повертають у той період, коли йому було чотири, - це не дуже сприяє легкості читання. Подібна ситуація і з іменами: подеколи не дуже зрозуміло, про кого саме оповідає нам автор, і лише згодом з´ясовується, що, приміром, «Алик» - це скорочення від «Олександр», а Кароль Мартин-Войтило - це і є Льолек.  

Утім, ці дрібні хиби, хоча й дещо ускладнюють сприйняття справді цікавого й хорошого тексту, не є аж такими визначальними. Гірше із добором героєм. Попри авторське пояснення про невидимий зв´язок (цілком, зауважмо, прийнятне), все ж залишається відчуття недоговореності, нелогічності, якихось провислих пауз у тканині книги. З одного боку, дивує всуціль чоловіча компанія персонажів (не хочеться розводитися про гендерний баланс і тому подібні речі, які вже стали притчею во язицех, та не забуваймо, що книгу писано для дітей, тож чи варто показувати світ так однобоко - питання. Щонайменше, в авторський задум чудово вписалася б постать матері Терези). З іншого боку, якщо книга покликана виховувати толерантність, зокрема релігійну, дивує, що переважна більшість персонажів - християни. Втім, прошу сприймати ці зауваження не як критику, а радше як побажання для подальших книжок. Бо зрозуміло: якщо добирати героїв виключно щоб дотриматися всіх концептуальних вимог - результат може виявитися неприродно-картонним. Чого якнайбільше хотілося б уникнути. 

Тож, підбиваючи підсумок враженню, яке залишається після прочитання книги Наталії Пуряєвої, зауважмо: з доступного матеріалу (іноді цілком достатнього й, може, навіть надмірного обсягом, а іноді й окремих уривків, які доводилося з´єднувати докупи винятково письменницькою фантазією) авторці вдалося створити живі, захопливі картини дитинства п´ятьох неординарних людей. Дитинства, сповненого любові, відповідальності, турботи про інших - і водночас жвавого, бешкетного, веселого.