Це ще раз підтвердила нова книжка вибраних матеріалів Олександра Хоменка із химерною назвою «Есеї республіканської осені»,  яка нещодавно побачила світ у тернопільському видавництві «Джура».

Власне, «химерний» - це перше, що спадає на думку при спробі охарактеризувати стиль Олександра Хоменка. Це - своєрідне плетиво барокового пишномовства із характерними лише автору словами та зворотами на кшталт «овиди», «скрипти», «архетипічний», «рісорджіменто», «Реконкіста», «взорувати», «випрозоритися» і обов´язковою формою "липнем 2003-го», «серпнем 2006-го» (власне, в книжці зібрані есеї, написані за період з 2003-го по 2010-й рік). І тут же поряд - знижена, народна лексика, крізь яку місцями проступає й емоційний сучасний сленг: «всьо путьом, як і належить спецпідрозділу», «наказ «гасити» вони виконали б», «ану, вражино, зайди», «оспівана по-повній», «звездить», «понтуватий пан доктор»,  «косить» під мецената». А поряд - розкішні, просто поетичні пасажі: «жерці, охоронці, письмаки й «інтелектуали» радісно очікують на пайку розфасованого свята», «і якщо тов. Ленін на той час остаточно накрився Мавзолеєм», «цій чортівні протистояла усього лише старосвітська звичаєвість людей, які змалечку знали, куди треба плюнути і як перехреститися, щоб рогатий відступив».

До письма Олександра Хоменка треба звикнути. Для тих, хто звик читати щось легеньке в перервах між станціями метро, він може видатися громіздким і незрозумілим - не так просто не загубитися в лабіринтах думок, коли одне речення може розростися на півтора абзаци. Але для вдумливого читача, який налаштується на хвилю авторської оповіді, відкриваються глибокі й парадоксальні картини як нашої історії, так і сьогодення: «Ввірені статусному істеблішменту (олігархам, депутатам, чиновникам, топ-менеджерам) та пригодованій ними обслузі, перші два світи як їм і належиться, крокують переможно телеекранами і шпальтами таблоїдів, планують стратегії досконалого шопінгу, обирають відпочинок VIP-класу - натомість світ третій, озираючись приреченим поглядом селянки з довкола київського села, тицяє в шуйцю тов. сержанту - аби дозволив побіля метро з пучечком моркви постояти - гривні із зіжмаканими подобизнами князів та гетьманів. Усе достоту як за старожитньою думою про трьох братів азовських».

Хто ж є «героями нашого часу» для Олександра Хоменка? Ці постаті не надто актуалізовані в нашому сьогоденні (а, можливо, іще просто не відчуті, не прочитані, не відкриті), але для автора вони є своєрідними моральними (і художніми) авторитетами. Продовжуючи традицію, започатковану  збірці біографічних есеїв «Українські вісники», автор виводить цілий шерег портретів покоління, які форматно не увійшли до згаданої збірки. Тут і Грицько Чубай, і Григорій Тютюнник, і Юрко Гудзь, і Раїса Лиша, й Олександр Сопронюк, і Володимир Чемерис, і Валерій Ілля, і засновник української фольклористики Зоріан Доленга-Ходаківський, і, безперечно, Тарас Шевченко, «Честь і гідність» якого він відстоює на всіх теренах. З іншого боку - в книзі окремим розділом вміщена низка розкішних біографій латиноамериканських та європейських філософів, письменників та революціонерів, від субкоманданте Маркоса та Че Гевари до Пабло Неруди та Жана-Поля Сартра. А ще (і це чи не найголовніший герой усіх есеїв автора) - простий чоловік, що продає на вулиці гумові іграшки, які йому видали на зарплату (йдеться не про 90-ті, а про середину минулого десятиліття), Андрій - «культова постать культової кав´ярні на Пушкінській», мільйони тих, хто нині покояться по всій Україні під невеличкими горбочками без хрестів («А чого вони без хрестів?», запитую в якогось літнього діда. «А, це ті, що в голодовку померли. Хто ж їх тоді переписував»).

За химерним плетивом думок автора проступає, можливо, де в чому категорична, але непохитна позиція: лише народ, прості селяни, трударі, та ще священики (оті, що від Бога, які здавна були в Україні справжньою елітою: багато відомих людей - і Соломія Крушельницька, і Іван Нечуй-Левицький, і Павло Тичина - були вихідцями із духовенства) є справжніми носіями української традиції, а відтак - і джерелом пасіонарної енергії усіх революцій, шансом на відродження як категорій моралі, честі, гідності як у наших душах, так і в суспільстві. Під цим кутом зору якось інакше читається і наша історія, і наша культура, яку нині різні ток-шоу так старанно намагаються «модернізувати», «просвітити», як у Шевченка, «современними очима». А українська душа таки глибоко вкорінена у свою землю, і руйнування цих зв´язків смерті подібно - те, що твориться з нашим селом, наочний тому приклад. А, значить, треба щось змінювати. Систему, наприклад, як казав у відомому анекдоті сантехнік.

Книга есеїв Олександра Хоменка чимось нагадала давніх кобзарів, які ходили від села до села розповідати величну історію та навчати народної мудрості. І люди до їхнього приходу намагалися завершити усі справи, вдягалися святочно, щоб у спокої, несуєтно, послухати мудрих людей і налаштувати струни своєї душі на камертон Справжнього. Схоже відчуття виникає і після прочитання «Есеїв республіканської осені». От тільки приступати до книги треба і направду тихо і несуєтно.