Re: цензії

До століття з дня народження в Україні вийшла перша книга Еміля Сьорана, одного з найвідоміших і найпарадоксальніших европейських есеїстів другої половини ХХ століття. Принаймні про нього так всі говорять. Про цього автора чув, мабуть, кожен. Чимало наших інтелектуалів і мистців давно уже встигли письмово засвідчити своє щире захоплення неймовірним Сьораном, активно його, приміром, цитуючи, або в якийсь інший спосіб. Тож, перекладена Іриною Славінською та бездоганно видана видавництвом «Грані-Т» книга есеїв «Допінґ духу», стане приємною несподіванкою для багатьох читачів. Видання вибраних есеїв Сьорана добре продумане: ґрунтовна фахова передмова Анатолія Дністрового доповнюється незайвим словом від перекладача і, нарешті, фінальна довідка-хронологія життя та творчости Сьорана на тлі доби з її політичними та мистецькими контекстами (Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Мірча Еліаде й навіть диктатори - Гітлер і Антонеску з пізнішим Чаушеску). Не останньою чергою, завдяки саме такій композиції цю книгу Сьорана буде цікаво «приміряти» на себе навіть не фахівцеві, тобто не філософові за освітою. І навіть не конче письменникові, а й так званому пересічному читачеві. Передусім, на Сьорановому боці виступає незаперечна маґія його доби. Коротко поясню: якщо на початку ХХІ століття молодих людей приваблюють лише різноманітні й швидкоплинні пропозиції суспільства споживання (світ як супермаркет, за М.Уельбеком), то в 1920-ті - 1960-ті роки европейці мали цілих півстоліття на бурхливі інтелектуальні, мистецькі та політичні розваги. Іноді це були доволі криваві розваги, але все одно - цікаві. У певному сенсі, сучасний читач здатний хіба що позаздрити тим гарячим часам і направду доленосним подіям. (Ось, що говорить із цього приводу сам Сьоран: «Епохи страху кращі за епохи спокою; люди більше дратуються через відсутність подій, аніж через їх надмір; Історія - кривавий результат відмови від нудьги»). Попри навіть те, що, за тим же Сьораном (і не лише), провідним лейтмотивом його доби виступає неабияке розчарування. Розчарування з його ледь помітною апологією смерти й добре помітним тотальним відчуженням.

Щодо відібраних перекладачем для українського видання есеїв і афоризмів, то вони дають цілком достатнє уявлення про книги Сьорана «Трактат про розпад» (1949), «Спокуса існування» (1956), «Історія та утопія» (1960), «Зізнання і прокляття» (1987). Як на мене, варто було б перекласти ще й декілька творів із книги «Вправляння в захопленні» (1986), що представляють собою «портрети» знакових локомотивів культури, - Ніколая Ґоґоля, Хорхе Луїса Боргеса, Френсіса Скотта Фіцджеральда та інших. Можливо, ці твори доповнили б образ Сьорана хоча б якимись «конструктивними» елементами. Адже у випадку із незручним Сьораном, маємо справу не лише з «руйнівником» культури, але й із її специфічним «будівничим», якщо можна так висловитись. Бо з книги «Допінґ духу» читач дізнається лише про специфічних героїв Сьоранових пошуків ідеалу у молоді роки: «Коли ти молодий, то шукаєш героїв: у мене були свої: Генріх фон Кляйст, Кароліна фон Ґюндероде, Жерар де Нерваль, Отто Вайнінґер... Їхні самогубства п´янять; я впевнений, що тільки вони дійшли до краю і знайшли в смерті правильні висновки зі свого щедрого нещасливого кохання, розладнаного глузду, філософського роздратування. Я гидую людьми, які пережили свою пристрасть, я зневажаю їх: мені забагато людства - я бачив там так мало благородних рішень і стільки радості старіння, що відвертався й сподівався з усім цим покінчити до 30 років. <...> Консьєржа-самогубця я досі поважаю більше, ніж живого поета. <...> Немає суїциду - немає прощення. Дивина! Вічна смерть так і не стала частиною звичаїв: вона єдина справжня, їй не стати модою... Поки живемо - ми боржники...» (курсив Сьорана. - О.С.). Ніби й нема, чого протиставити есеїстові, але з іншого боку, хтось мав би подбати і про життя, тобто - подумати про життя, або навіть - про життя як щасливу нагоду стати, наприклад, людиною.

У своїй блискучій передмові Анатолій Дністровий віртуозно «нав´язує» сьогоднішньому читачеві Сьорана традиції нонконформістів, відомі з давніх часів: «Якщо, розмислюючи над сторінками Сьорана, поринути в генеалогічні мандри його ідеями, то ми вийдемо передусім на розлогу стоїчно-кінічну традицію, яка фактично стоїть в основі сучасного вільного розуму - вільного від релігійних, владних та інших забобонів чи обмежень. Три ключові принципи стоїчної традиції, які знайшли продовження в Сьорана: зневага до «прикрашання» думки, героїчний песимізм і перевага етики над знанням (у стоїків - над логікою та фізикою). <...> Його ремінісцентне письмо, яке сміливо вбирало чимало світоглядних орієнтирів, поза сумнівом, перегукується з героїчним песимізмом стоїків, із їхньою відразою до будь-якого «декорування» думки, що декларувалось як одна з форм марнославства - неприпустимого для тверезого розуму; а відтак «відсікання» подібного знання, зіпсутого марнославством, ставало умовою здорового мислення» (курсив А.Дністрового. - О.С.). Утім, чи легко бути нонконформістом? Сьогодні просто неможливо реально собі уявити людину, яка ніде не працює впродовж п´ятдесяти з лишком років свого життя. Й при цьому займає симпатичне двокімнатне помешкання в центрі Парижа, виїжджаючи ще й на відпочинок до Еспанії. Просто фантастика. Сьоран уявляється в цих побутово-виробничих своїх марґіналіях мешканцем, як мінімум, не нашого світу. І навіть не світу французького. Пригадується, як мріяв нічого в житті не робити (окрім читання книжок), працюючи на той час системним проґрамістом, Мішель Уельбек. І, врешті-решт, здобув собі право на таке комфортне життя, ставши читабельним автором, перекладеним багатьма мовами. Але повертаємось до Сьорана. «Легкість, із якою він надихав своє письмо пристрастю, гостротою судження, зневагою чи безкомпромісним вироком, - зауважує А.Дністровий, - неодноразово давала підстави вважати його таким же відчайдухом, як і поета, котрий віддається винятково своїм внутрішнім стихіям, що вибухають від найменшого «дотику» з реальним. Справді, Сьоран писав, немов поет, - не намагаючись нічого доводити (тобто не вдаючись до улюбленого інструмента моралі заторів - риторики)».

У афоризмах наприкінці життя Сьоран розмірковував: «Романістові чи драматургові пощастило - він може перевтілюватись і, ще краще, звільнятися від усіх конфліктів та персонажів, які борються в його душі. На відміну від нього, есеїст корпить над невдячним жанром, де може висловити суперечливості своєї душі, тільки якщо сам собі суперечитиме». Парадоксальність цих міркувань насправді не є хоч трохи парадоксальною; більше того, вона заснована на строгій логіці, даючи чітке й прозоре визначення есеїстичного письма як літературного жанру. Відомо, що Нільс Бор та інші видатні фізики модерністичного ХХ століття відчували потяг і прихильність до поезії (власне, до поетичної мови, яка для раціоналіста уособлювала поняття абсурду через свою недоречну перевантаженість тропами та іншими позакомунікативними надмірностями); можливо, саме вона й підказала фізикам їх небуденні відкриття, які радикально змінили уявлення про структуру й причини світу. Есеїстичний жанр є досить близький до жанру щоденника, але вимагає (а не лише дозволяє або припускає) обов´язкове проявлення інтелектуальних спроможностей письменника. Виходячи з визначення Сьорана, жанр есею також передбачає неабияку свободу автора, його сміливість, розкутість, емансипованість від конвенційних дискурсів тощо. В цьому й полягає привабливість жанру для досить широких, умовно беручи, читацьких мас. У цьому ж, зокрема, захована причина майже неприсутности цього жанру в історії української літератури. Навіть із огляду на вражаючу есеїстичну спадщину Ігоря Костецького, треба чесно визнати, що цей жанр в українській літературі перебуває лише на стадії свого становлення та дорослішання.

Все, вище перераховане, Сьоран упевнено продемонстрував ще у книзі «Трактат про розклад», у якій його автентична байдужість до світу сягає межі своєї пристрасти. Не говорячи вже про те, що в одному невеличкому абзаці він впевнено й дещо навіть «нахабно» викладає власну «теорію доброти»: «Відкриваю в собі стільки ж зла, як і в інших, але гидую поганими вчинками - вони породжують усі пороки - і нікому не завдаю страждань. Я сумирний, не жадібний, у мене замало енергії та нахабства для того, щоб сміливо виступити проти інших, я залишаю світ таким, яким він мені дістався. Помста передбачає постійну пильність і системне мислення, небезпечну безперервність, тоді як байдуже пробачення чи зневага надають часові приємної порожнечі. Будь-який настрій несе загрозу доброті, й лише недбалість може її врятувати. Байдужість дурня, апатія янгола - і я виключив себе з діяльності; крім того, життя з добротою несумісне, тож я зогнив, щоб лишитися добрим» («Теорія доброти»). Є якась ніцшеанська одержимість у цих рядках, попри те, що до Ф.Ніцше Сьоран ставився з підкресленою байдужістю, вказуючи на сірість і навіть деяку неповноцінність його життя. Своєю чергою А.Дністровий додає: «Ураган скромності, тиші, споглядання, суворості. Такої рівноваги та глибини в мисленні навряд чи можливо досягнути в стані метушні. Максимальна відстороненість від потоків речей, від шуму, від багатьох дурниць, на які спокушаються літератори, - це те, чим нині загал гидує, або не помічає, і водночас це те, без чого не може відбутися автор, який себе шанує». І це теж про Сьорана, і це теж справедливо. А ще видається, що сьогодні наспіла зручна година для засвоєння деяких нескладних «уроків» Сьорана: «Якби Час Розчарування настав одночасно для всіх, ми б побачили абсолютно нову версію чи то раю, чи то пекла». Або, не менш продуктивно та актуально, як на нашу добу: «Тиранія може зламати індивіда або додати йому сил; свобода ж розслаблює та перетворює на маріонетку. У людини більше шансів спастися після пекла, ніж після раю». Свої особисті пекло і рай, за Сьораном, людина успішно тягає услід за собою впродовж усього свого життя: «Між Буттям і Апокаліпсисом панує обман. Важливо знати, що ця запаморочлива істина, щойно асимілюється в свідомості, перетворить усі рецепти мудрості на поверхневі».

Можна лише дивуватися, з якою легкістю Сьоран піддає сумніву хрестоматійно відомі твердині духу, моралі, віри, знання. При цьому він завше твердо тримається логіки, але не гребує, зокрема, й арсеналом поезії: «У кожному святому живе нотаріус, у кожному героєві - бакалійник, у кожному мученикові - консьєрж. У глибинах зітхань криється гримаса, а до самопожертви й набожності долітають випари земного борделю. - Погляньте на кохання: чи існує більш благородне висловлення почуттів, чи існує менш підозрілий напад емоцій? Любовний трем конкурує з музикою, суперничає зі сльозами самотності та екстазу: це справді високе, але невіддільне від геніталій почуття: задній прохід і гланди зовсім поруч - і в святості з´являються пробоїни... Достатньо однієї миті уваги, і сп´яніння минуло, а вас відкинули в нечистоти фізіології; достатньо миті огиди, і стає зрозуміло, що такі сильні пориви призведуть лише до пережовування шмарклів». Найчастіше Сьоран не лише піддає предмет «деструкції», але й надає корисні практичні поради, до яких, можливо, варто й прислухатись. Урешті-решт, він ніколи не буває зовсім позбавленим логіки, тож рядки звучать переконливо й виглядають зіпертими на тисячолітній практичний досвід людини, який вона ніби лише тимчасово випускає зі свого овиду: «Не можна і любити, і знати, не завдаючи шкоди коханню, яке видихається під поглядом розуму. Пильно покопайтеся у своїх захопленнях, уважно роздивіться тих, кому дісталися вигоди вашого обожнювання, і тих, хто спекулює вашою безпорадністю: під їхніми найбайдужішими думками відкриєте самозакоханість, жало слави, бажання домінувати й володарювати. Усі мислителі - невдахи, які мстяться за свою поразку - втручаються в поняття. Вони народилися неспроможними до діяльності, тому лиш прославляють чи описують її - залежно від того, чи сподіваються на визнання, чи на іншу форму слави - ненависть; вони не за правом підносять свої вади та нещастя до ранґу закону, а свою порожнечу - до рівня загального принципу. Думка - така ж побрехенька, як і кохання чи віра. Правда - це обман, пристрасті - це запахи; врешті-решт, нам доступна лише одна можливість вибору - вибір між брехнею та смородом». Конкурувати з таким Сьораном, себто сперечатися - завдання для людей занадто правильних (моральних), закоханих або фанатиків. Визнати рацію і правоту Сьорана - не складно; але складно змиритися із аж настільки переконливим його песимізмом. Це, звісно, якщо чогось прагнути від життя в традиційному розумінні, складати стосовно нього які-небудь пляни і, взагалі, мати намір і бажання хоч трохи поборсатись (за тим же Сьораном: «Урешті-решт, я часу не марнував, як і всі, я теж трохи поборсався у цьому дивному всесвіті») в океані життя.

Можливо, Сьорана варто читати письменникам перед тим, як сідати за власні твори. Його скепсис неабияк надихає і робить людину сухішою і майже виснаженою емоційно; як мінімум, помітно віддаляє від надмірностей поетичної мови. А це для прозаїка досить вагомі речі, якими нехтують лише початківці та деякі творці ліричної прози. Підозрюю, в декого з наших сучасників, наприклад, у А.Дністрового, коли він усерйоз присів біля роману-памфлету «Дрозофіла над томом Канта», без читання Сьорана не обійшлося. Міркування А.Дністрового про літературні покоління у книзі «Письмо з околиці», можливо, також інспіровані Сьораном. Щоправда, останній висловлюється жорсткіше або й зовсім безкомпромісно, чим і витворює майже конфліктний дискурс: «Цінності не накопичуються: покоління може принести нове лише після того, як розтопче все те унікальне, що мало попереднє покоління. <...> У сфері мистецтва - єдиній, де можливо вести мову про життя духу - «ідеал» можна встановити лише на руїнах того, що він випередив: кожний справжній митець зраджує своїх попередників» («Ми, троглодити»). В подібній інспірації Сьораном немає, до речі, нічого образливого. (До того ж, А.Дністровий висловлюється про боротьбу поколінь у відчутно полемічних стосовно Сьорана інтонаціях). От і Степан Процюк, розмірковуючи у есеї «Тіні з´являються на світанку» про неприпустимість надмірного мистецького кокетування з боку письменника, апелює, знов-таки, не до когось, а до Сьорана: «Згадую суперову фразу Еміля Чорана: "Я люблю суху, як скелет, прозу, охоплену судомою".». Хоча, як на мене, Сьоран у роздумах про покоління не виглядає однозначно бездоганним. Не можу при цьому не згадати сповнені гіркоти слова Казимира Едшміда, який порівнює ставлення до спадкоємности в культурних традиціях Франції та його рідної Німеччини: «У нас ще немає традиції, ще немає міцного рідного ґрунту, з якого в процесі орґанічного зростання розвивається ідея. У Франції, наприклад, кожен революціонер стоїть на раменах свого попередника. В Німеччині вісімнадцятирічний має двадцятирічного за ідіота. У Франції молодший певною мірою шанує у старшому свого батька. У нас він його іґнорує. Француз черпає із джерела усенародно-світового почуття. Німець кожного разу починає з якого-небудь нового місця в провінції» («Експресіонізм у поезії», 1917). Можливо, те, чого не побачив у Франції Сьоран, пояснюється тим, що в 1949-му році він ще не почувався французом або лише починав усерйоз пізнавати французькі культурні традиції?

Привабливість Сьорана, напевно, і полягає в його неконтрольованому прагненні заперечити заперечення, тим самим викрешуючи іскри пристрасти в цілком очевидних судженнях, які в багатьох, можливо, крутилися на язиці, але через конвенційні обмеження були не всім до снаги, коли доходило до відвертої їх артикуляції. Натомість, Сьоран: «Людина дозволила спокусити себе примарою Прогресу, тому всі її претензії на прозорливість смішні. Прогрес? - Хіба що йдеться про гігієну... А де ще? Наукові відкриття? Але вони - лише сукупність рокових тріумфів... Хто, на бога, зумів би вибрати між кам´яним віком і віком сучасних приладів? Ми однаково близькі до мавп ув обох випадках, ми піднімаємося понад хмарами з тієї ж причини, з якої колись лазили по деревах: змінилися лише засоби вдоволення суто злочинної цікавості, і - через перелицьовані рефлекси - наша хижість урізноманітнилася. Заради примхи прийняти чи відкинути певний період треба прийняти чи відкинути всю історію взагалі. Ідея прогресу перетворює нас на фертів на вершинах часу; але цих вершин не існує: троглодит колись тремтів від страху в стінах печер, сьогодні він тремтить у стінах хмарочосів. Наш капітал нещасть із роками не змінюється; проте у нас є перевага над пращурами - можливість краще цей капітал розмістити, тобто краще організувати горе» («Ми, троглодити»). До всього, ще й похмура, але добре помітна іронія. Втім, можливо, іронія була й не знайома Сьоранові, просто кут спостереження сучасного читача є настільки постмодерним і збоченим, що йому скрізь учувається іронія. Рятівна іронія, дух спотвореного карнавалу; потужна індустрія розваг, що сьогодні, завдяки найновішим комунікаціям, зовсім не знає кордонів. Будь-який імператор позаздрить такій імперії. А ще у своєму письмі Сьоран безперечний майстер щирої інтонації. Його можна не розуміти (як і будь-якого іншого серйозного поета); йому можна не довіряти (не кожна людина здатна довіритись партизанові з дивними побутовими та світоглядними установками). Але не почути його не можна: «Інтервал між мною та моїм трупом ранить, та я марно прагну спокус могили. Не можу ні від чого відмовитися, не можу не тремтіти - все переконує, що черви повеселяться на моїх інстинктах. Я однаково некомпетентний у житті та смерті, ненавиджу себе і в цій ненависті мрію про інше життя, про іншу смерть. Я хотів стати наймудрішим із мудреців, а став лише дурнем серед дурнів...» («Обличчя поразки»).

І вже, напевно, всі здатні почути міркування Сьорана про смерть і про страх: «Якщо страх домінує, сприйняття речей деформується. Той, хто не здатен ані впоратись із ним, ані повернути його собі на користь, таки припиняє бути собою, втрачає ідентичність; страх корисний, тільки якщо від нього доводиться захищатися; той, хто відступить, уже ніколи себе не віднайде, йтиме від зради до зради, аж поки не задушить смерть під страхом смерті» («Спокуса існування»). Цікаво також спостерігати, наскільки віртуозно й невимушено Сьоран деклясує й робить неактуальними матеріялістів: «Життя - це зовсім не те, що думав Біша, це аж ніяк не сукупність функцій опору смерті, а радше сукупність функцій, які до неї готують. Із кожним кроком наша субстанція зменшується; проте це зменшення ми повинні намагатися перетворити на допінґ, на принцип ефективності. Ті ж, хто не здатен повернути на свою користь можливості небуття, стають самі собі чужими: це маріонетки, об´єкти, наділені «я», поснулі в безчассі - ні тривалості, ні вічності. Існувати - це користатися частиною ірреального, вібрувати від контакту з порожнечею в собі. А маріонетка нечутлива, полишає себе, дає собі завмерти...».

Можливо, книга «Спокуса існування» (1956) є вершиною творчости Сьорана. Позаяк пропонує людині вихід; принаймні, міркування про таку можливість, - ще за земного життя у плоті розібратися з плоттю по повній проґрамі, зневаживши її зазіхання й претензії на наше істинне існування. Найбільшою проблемою людини у міркуваннях про смерть є втрата екзистенційности, або, за Сьораном, ідентичности. Ці жахливі думки зазвичай відвідують нас іще в ранньому дитинстві, коли нам іще невідоме поняття «ідентичности». Але вже й тоді ми чітко усвідомлюємо, що наше існування дискретне і коли-небудь обов´язково перерветься; у цьому наша ущербність, закладена природою як орґанічна властивість. А Сьоран, додає, не говорячи, по суті, нічого нового й водночас, ніби використавши прийом учуднення, розвертає предмет іншим боком: «І це ще один доказ подвійної реальності, її двоїстого характеру, парадоксу нашого сприйняття, де смерть постає водночас як межова ситуація та як даність. Ми уникаємо її, але вона вже в нас». Сьоран говорить про смерть із позицій її нібито не-існування, попри те, що вона є не просто реальністю, але ще й вагомим мірилом часу. Не було би смерти - відпала б потреба у часі. Поза смертю більшість вагомих у житті людини речей просто втратили б сенс. Ось про ці речі передовсім і міркував самітник Сьоран. Визначальною в цих міркуваннях мені представляється гідність, звичайна людська гідність. Без якої більшість із міркувань Сьорана так само не мали б жодного сенсу, або сприймалися б за однозначну й огидну фальш. Але Сьоран, як видається сьогодні, був щирим і чесним не лише зі своїм читачем, але й із собою також. І в цьому, напевно, чи не найбільша цінність його зусиль.

Як і кожен інший румун, Сьоран у молоді роки симпатизував правій ідеології і мріяв про велику Румунію. Це вже значно пізніше він зрозумів, що аби стати великою, Румунія мусить когось зі своїх безпосередніх сусідів відчутно зменшити. А відтак написав, камуфлюючи це щасливе осяяння прикладом із зовсім іншої сфери: «Слави можна зажити лише шляхом завдання шкоди іншим - тим, хто так само прагне слави; нема такої репутації, яку б здобули справедливо. Щойно хтось виходить із анонімності або з усіх сил намагається з неї вийти - це означає, що він позбувся всіх життєвих сумнівів і переміг совість, якщо вона взагалі колись у нього була». До чести Сьорана, він досить чітко й прозоро артикулював аж такі небуденні для середини ХХ століття речі. Дехто не спромігся навіть на це, продовжуючи й сьогодні розмотувати безкінечну мантру про переваги одного народу над іншим. Можливо й справді, - ще в молодості потрібно пережити щеплення фашизмом і наступне в ньому розчарування, аби решту життя прожити людиною без подібних масштабних і непритомних ілюзій, маючи спокій і впевненість у тривіяльності всього сущого і, передовсім, у марності такого амбітного проєкту, яким виглядає людини модерна.

Чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ми повинні захоплюватись Сьораном і соромитись, приміром, романів Панаса Мирного або поем Тараса Шевченка. Здається, ми мали б натомість пишатись Шевченком. (Зокрема, і його поемою «Катерина», а не лише «Гайдамаками», «Розритою могилою», «Великим льохом», «Іржавцем», «Тарасовою ніччю»... Щодо «Катерини», то її лише треба правильно прочитати, маючи доросле розуміння того, що і чому саме так відбувається в цьому хрестоматійно відомому творі. І вже зовсім, шкода, що ми досі не збагнули апокаліптичних романів Панаса Мирного, хоча в них немає нічого складнопідрядного й формалістичного. Душогуб і Повія, - ось так виглядає нещадна й пронизлива правда про українців, про всіх нас, разом узятих, - у пролонґованому й заклятому кимось часі). Але не пишаємось. Чи може сучасний український інтелектуал шанувати Степана Бандеру? Відповідь дуже проста: може. І це вже давно довів письменник Ігор Костецький, присвятивши С.Бандері й О.Ольжичу, відповідно, - роман «Мертвих більше нема» і новелю «Перед днем грядущим». Інтелектуалам, які на сторінках київської «Критики» так гостро сперечаються про ОУН і УПА, варто нарешті всього-на-всього чесно висловитись із приводу власної підозрілої ідентичности. А більше нічого й не треба, все інше додасться. Передплатник усе зрозуміє та підтримає потрібною кількістю гривень. У цій країні занадто дискретний читач, аби автор ще й тримав його за дурня. Не варто. Занадто мало ми шанувалися, - приблизно з такого ж приводу писав Іван Дніпровський до Миколи Куліша, підбиваючи остаточно печальну риску під европейськими прагненнями українців середини 1920-х років.

Гортаючи почергово в обидві сторони цей ошатний комфортний томик Сьорана, я деякий час не міг зрозуміти, що ж мене все-таки не влаштовує і навіть трохи напружує у його рядках. І от, відкривши «Письмо з околиці» А.Дністрового, знайшов у автора нотатку про Сьорана, яка багато чого пояснює: «Мені здається, що таке правильне розуміння багатьох речей, від чого вони оголюються, позбавляючись усіх можливих нашарувань репрезентацій, насправді веде до пустелі, знецінення та загалом абсурдності нашого існування. Мабуть, філософія, література, поезія і пізнання повинні трішки само-обманюватися, само-втішатися, бути трішки сліпими та робити незначні помилки. Зрештою, вони такими завжди і є, інколи навіть значно «дурнішими», ніж ми їх бачимо. І це добре. Інакше вони перестануть бути людяними, залежними від усіх «вад», «поривів», «екстазів», «піднесень» і «спустошень», які містяться в нашому нутрі. Сьоран бачить крізь межі цього, він бачить те неприховане культури, суспільства, людини, автора, що стоїть оголеним за всіма можливими нашаруваннями, культурними орнаментами, одягом; а тому отрута зневіри, переведеної в ранг інтелектуального, врівноваженого споглядання, набуває в його рядках легкої апології смерті як єдиного й незаперечного у своїй правдивості явища. Він - такий собі сучасний Еклезіаст розуму, а не віри» (курсив скрізь А.Дністрового. - О.С.).

А загалом, є велика спокуса говорити про Сьорана як про того, ким він, за великим рахунком, і був, - зрадником, на піжамі якого ще й сьогодні виразно проступає жовта (Сьоран: «Кандінський наполягає на тому, що жовтий - колір життя. Тепер зрозуміло, чому від нього так болять очі») емблема колишнього зречення. Уявляю ступінь збентеження вітчизняних інтелектуалів, але іншої правди у мене для них немає. Бо хіба можливо, осмислюючи цілісний образ Сьорана, не враховувати його радикальне відступництво від рідної мови і батьківщини? Можливо, варто дещо пояснити або й нагадати. Скажімо, наш Ігор Костецький, опісля того як розвалився Мистецький Український Рух, а його учасники, за нечисленними винятками, повіялись за океан у пошуках ліпшого життя, також усерйоз замислювався над тим, як йому жити далі. Не з приводу шлунку, а щодо власного гуманітарного простору. У Костецького була спокуса перейти на німецьку мову. Жартома він навіть обіцяв здобути для української літератури Нобеля й міркував, що практично це можна здійснити виключно в художній прозі й, до того ж, книга має бути написана німецькою мовою. На щастя, він обмежився лише написанням двох радіоп´єс німецькою мовою, які й прозвучали у німецькому етері. Але цього достатньо, - вирішив, мабуть, Костецький, і мав цілковиту рацію. Не варто жартувати з унутрішнім пеклом. Не говорячи вже про те, наскільки вагомою представляється мова в контекстах культури. (Мішель Уельбек не без видимого подиву писав у есеї «Коротка історія інформатизації», фіксуючи цікаву рису доби персонального комп´ютера: «Почався незвичайний, парадоксальний період, що триває і до сьогодні: паралельно з ґлобалізацією у сферах розваг і ділових обмінів - сферах, де мова відіграє доволі обмежену ролю, - посилюється роля місцевих мов і національних культур»). Нобель навряд чи вартий того, аби зраджувати свою мову. Це розумів Костецький. Це розумів і Сьоран (до речі, у книзі «Зізнання і прокляття» 1987-го року читаємо: «У крайньому разі можна уявити, що Бог говорить французькою. Але не Христос. Його слова немислимі цією нездатною до наївності та піднесення мовою»; або в іншому місці, ще більш промовисто: «Для письменника змінити мову - це як писати любовного листа зі словником»), але впевнено переступив через це розуміння, відкриваючись назустріч чомусь, що сьогодні відомо як феномен Сьорана. Маємо доконаний факт відмови від національної ідентичности, в основі якої знаходиться, знов-таки, мова. Навряд чи можливо це спростувати. Втім, на користь Сьорана промовляє доволі цікавий факт: він прожив у Парижі з 1941-го до 1995-го року, але так і не набув французького громадянства. Навіть не звертався за ним до влади. Про що це може свідчити? Про байдужість? Про принципову космополітичну позицію? Про потаємну інтенцію щодо колись-повернення собі румунської ідентичности у вигляді громадянства історичної батьківщини? Хтозна. Книга, про яку наразі мова, не пропонує відповідь на це питання. А можливо, й немає такої відповіди узагалі, і бути не може. Сьоран ще років від тридцяти переніс акценти своїх міркувань у зовсім інші площини, убезпечуючи себе від можливих докорів і потрясінь. Але, знов-таки, про що він усе-таки думав щоночі, страждаючи на хронічне безсоння, - можливо, не лише про те, що знаходимо у його книгах; можливо, дещо лишилось на марґінесах письма? Або в тих нотатниках, які на сьогодні ще є неприступними для читача. Зрештою, для українського читача ще й сьогодні лишається недоступним у повному обсязі листування Лесі Українки й Ольги Кобилянської, не говорячи про щоденники Олександра Довженка, заарештовані у Москві, - то що вже нам до прихованого від стороннього ока француза Еміля Мішеля Сьорана. Так, наразі є така спокуса, - говорити про Сьорана-зрадника, але ж Сьоран це Сьоран це Сьоран, - як сказала б, можливо, Ґертруда Стейн, якби захотіла про нього дізнатись і, поготів, говорити.

Бути поза системою, як на перший погляд, сьогодні вже неможливо. У межах свого, ще більш-менш людяного ХХ століття, Сьоранові вдалося довести, що і в системі можна зберігати цілком відчутну автономність: «Щоб побачити істину, не слід працювати. Треба цілими днями лежати й стогнати». Чи будуть корисними його уроки для нашого сьогодення? Хтозна. Втім, Сьоран із його уроками, - однозначно не приклад для широких мас, - хіба що для поодиноких схимників, таких же, як він, поетів і партизанів. І знову А.Дністровий із цього ж приводу: «Цікавий момент: Сьоран ніде не обмовився про значення свого письма для прийдешніх поколінь (можливо, що подібна думка його б знудила), а відтак і особливо не замислювався над своїм упливом на світ сучасної інтерсуб´єктивності. Але його пристрасна позиція в «проколюванні» сумнівних повітряних кульок, які надуває і якими хизується чи не кожна епоха, - можливо, це й не зовсім конструктивно, однак жертв від подібного мислення значно менше, ніж від тих, хто насмілюється визначати шлях і вести за собою одурманені маси, роблячи з них сліпий біологічний ресурс». Ніби передрікаючи непросту долю для своїх майбутніх читачів, Сьоран свого часу писав: «Деструктивну книжку письменник і читач переживають однаково тяжко». Чи був і залишається до сьогодні Сьоран деструктивним? У певному сенсі, так. Він устиг, значною мірою, ще сам про себе чимало збагнути, тому й міркував у відповідний «колючий» спосіб: «Оргазм - завжди як напад. Розчарування - теж. Одне триває мить. Інше - вічність».