Re: цензії

Коли знайомишся із сучасною російською літературою, то зовсім не відчуваєш її несвободу. Принаймні, соціялістичного реалізму я там не бачу, хіба що гори дурнуватого чтива для пенсіонерок і підлітків (приблизно те, що в нас роблять А.Кокотюха й брати Капранови) і патріотичної макулатури для специфічного стурбованого читача. Передовсім це добре видно на прикладі художньої прози. Навіть більше, сучасна російська проза виглядає розкріпаченою, дотепною та самодостатньою. (На відміну від нашої, в якій ще й досі не помічено не лише Чарльза Буковські, але навіть свого Довлатова. Не говорячи про Генрі Міллера. Про якого наші критики, на кшталт Тетяни Трофименко з ЛітАкценту, згадують принагідно в рецензіях, не потурбувавшись про його хоч трохи ширше прочитання. А чи потрібні Буковські й Міллер українській прозі, - питання із катеґорії далеко не риторичних. Можливо, викладачам словесности направду достатньо Нечуя-Левицького й Олеся Гончара, але чи достатньо їх сучасному читачеві? - ось у чому питання). Інша справа, що не з´являється у росіян творів великих, чи пак епохальних, але це, направду, вже зовсім інша проблема. Бо чи з´являються сьогодні такі твори у американців, німців, французів, британців?.. Дрібній добі - дрібна література, - це зрозуміло. Тож від сучасної книги починаєш вимагати вже зовсім-зовсім небагато: дещицю інтелектуальности, зовсім трохи дотепности й хоча б мінімальну адекватність у вираженні внутрішнього світу персонажів і, зрозуміло, самого автора. Якщо він, звичайно, автор, а не товариство з обмеженою відповідальністю. А ще хотілося б трохи правди; тієї правди, про яку в есеї «Серйозний мистець» писав свого часу Езра Павнд; тієї, наприклад, правди, яку здобував для своїх читачів незабутній Олесь Ульяненко.

Книга Невідомого автора (у постскриптумі він досить дотепно пояснює, чому прагне лишитися невідомим, - зовсім не з міркувань цензури або чогось подібного, навіть не думайте про таку дурню; це лише ще один притомний експеримент у часі, коли індивідуальне авторство багатьом представляється не таким уже й вагомим, підкреслюючи цілковиту факультативність індивідууму в сучасному комунікативному дискурсі), окрім розповіди на два голоси про невпорядкований побут і такий же випадково-хаотичний інтим, є цікавою містифікацією, яка полягає в жанровому означенні тексту: короткий курс теорії літератури. У вигляді назви й motto до кожного розділу найчастіше подаються реальні визначення базових понять із теорії літератури, але з теорії, сказати б, для чайників, - для менеджерів, домогосподарок або, приміром, для відомих українських письменників на кшталт вище згаданих К.К.К. - як це і прийнято в добу розвинутого постмодернізму (зрештою, вимагав же вітчизняний Андрій Кокотюха історію філософії викладати у вигляді доступних коміксів, то чому б і не викласти короткий курс теорії літератури на берегах чогось на кшталт порнографічно орієнтованого Декамерону). Містифікація полягає передовсім у пародійному ефекті, який виникає в зазорі поміж серйозними термінами з теорії літератури (хоча і в полегшеному популярному варіянті) й оповідками, що чимось направду нагадують сучасний Декамерон. У першому розділі, в назві якого цілком логічно й очікувано присутні терміни експозиція і зав´язка, жінка розповідає як вона 8-го березня відвідала почергово трьох своїх коханців, а від них кожного разу завертала до стареньких бабусь-сусідок, переадресовуючи їм подарунки-квіти: «День-то подходил к концу. Сидела я на кухне в трусах, курила и думала - как же я великолепно провела Восьмое марта, которое, собственно, ненавижу! Ебаться - наебалась и бабулек осчастливила. И рассказать есть что, а главное - вспоминать приятно. А! Забыла совсем! Утром меня еще муж поздравил. Тоже, собственно, выебал и подарил формочки для кексов. Так что со всех сторон охуительный день вышел. Я соседским детям кексов напекла». Ця розповідь жінки позначена деяким неврозом, не без того. Як і подаровані її чоловіком формочки для кексів. Очевидно, щось не так у данському королівстві сучасного шлюбу. А що саме - не так, окрім формочок? - не таке вже й просте питання. Чи, радше, невичерпне: занадто багато різноманітних не так назбиралося в сучасному людському житті, - і в шлюбі, і поза ним.

Наративна політика книги визначається двома оповідачами: жінкою та, відповідно, мужчиною. І це, як на мене, доречно, позаяк ніхто, напевно, не заперечить, що секс (як і теорія літератури, sic!) очима жінки й очима мужчини - не зовсім тотожні речі, принаймні їх відчуття, - як фізичні, так і будь-які інші. Хоча, що іншого може бути у сексі, крім дистильованої фізіології? Достатньо подивитися на зсудомлені людські обличчя під час орґазму (як це пропонує робити оповідачка Аня), - і ви все зрозумієте на рахунок, наприклад, духовности: «Ты себе даже представить не можешь, какие разные, какие странные лица у людей во время оргазма! Бывают ужасно сосредоточенные. Бывают такие, как будто сейчас заплачут. Был даже один такой товарищ с таким, знаешь, лицом... как у убийцы. Он когда кончал, его так перекосило, что я даже испугалась. Думала, ударит. Или убьет». Втім, не все так печально із сексом. Особливо, коли про нього вже ходить у спокійних, дотепних спогадах, а не в порнографічному он-лайні. Крім того, сексуальні дискурси в чоловічому й жіночому рецептивних вимірах мають направду суттєві відмінності. Якщо чоловік кожну наступну жінку сприймає як винагороду-артефакт його переможних зусиль (чи як прочитану книгу, як іронічно зауважив свого часу Майк Йогансен), то жінка найчастіше той же артефакт розглядає з точки зору успішної (або не дуже, буває й таке) гри на біржі. Або на нервах, - як кому пощастить. Утім, можливо я й помиляюся на рахунок жінок, адже писала у своєму безкінечному щоденнику Анаїс Нін, що жіноче щастя полягає не в дітонародженні, як традиційно вважає більшість жінок, а в тому короткому часовому відтинку, коли він знаходиться в ній, повністю виповнюючи собою її жіноче єство. Але Анаїс Нін була жінкою не зовсім, сказати б, типовою, про це також слід пам´ятати. Таких жінок ніколи не буває багато. Не говорячи вже про те, що деякий час її жіноче єство виповнювали такі симпатичні безумці як Антонен Арто і Генрі Міллер.

А ще ця книга просякнута (як сказав би який-небудь доктор філології) раблєзіянською спрагою до життя; я ж, не будучи доктором філології, можу відзначити більш актуальні традиції Г.Міллера й Ч.Буковські. Не випадково, вже в епілозі є тонка й позначена ледве прихованим гумором алюзія до Буковські, а саме - до його двадцяти днів творіння першого романного твору „Поштамт". Те творіння супроводжувалося розпиванням певної кількости алкоґолю й випаленими сиґарами. У Невідомого автора акт сотворіння твору зайняв лише 8 днів, але й твір його значно менший за обсягом, аніж перший роман Буковські. Це вже прикмета часу, сучасні романи не мають бути великими, їх визначає динаміка, тобто поспіх. Отже, пролог: «Тайна состоит в том, что писать книги - плевое дело. Выбираешь время в графике - восемь дней. Запасаешься сигаретами и алкоголем. Сигареты - кто какие курит (тут может быть ваша реклама), а из алкоголя рекомендую виски - с него стиль жестче (тут тоже может быть ваша реклама). Наркотики почитаю за декаданс и слабость (тут вашей рекламы быть не может) - их не берите, если не собираетесь писать последний раз в жизни. Дальше все просто. Выбираешь тему. Надо такую, что однозначно будут читать домохозяйки. Это - хорошая мишень творческого расстрела. Мишень, которую можно топтать и рвать без всякого зазрения совести. Мишень абсолютная. Идеальная. Мечта, а не мишень. Дальше - обязательно - выключаешь телефоны. И все».

Щодо слів, винесених до другого motto цієї рецензії, то вони з останнього абзацу епілогу до книги Невідомого автора. Завершує він, отже, оптимістичною та життєствердною інформаційною кодою. Поспівчувавши перед тим бідній сучасній російській літературі, твореній менеджерами та дружинами менеджерів для таких же менеджерів та їх дружин: «Зашел я в магазин. В книжный. Ну, в тот - самый главный книжный магазин. На Тверской. И народу в нем - пиздец. Не протолкнуться. А время - время полночь. То есть ночное время. А я ведь помню времена, когда никого в нем не было. И книжками пахнет, как и должно пахнуть. И люди берут книжки с полки и застывают, читая. И все разные. И со взором горящим - безумные. И такие, у которых скука на лице. И всякие разные люди. И так мне приятно вдруг от этого всего. Как в детстве, в библиотеке. <...> Но что я вижу при детальном рассмотрении? Шоб мои уши отсохли! Чего народ читает-то? Ладно - я. Я заработался. Заводы, епты, пароходы, менеджер, хули с меня взять? Отбросы общества. Мастер спорта. Деньги есть. Как жил пятнадцать лет - не помню. И что я вижу в тот редкий момент, когда вдруг понесла меня нелегкая в этот книжный? Пишут менеджеры. Те самые, что у меня работали. Пишут, бля, о том, как хуево им на работе было. Как они, сука, страдали. Менеджеры и жены менеджеров. И плохо пишут. Но самое плохое - что это читают. Ведь - вранье это все. От первой до последней строчки - вранье. То есть я пятнадцать лет работаю, страну, можно сказать, из руин поднимаю. А люди читают такую хрень, и она - бестселлер. И такая злость меня взяла - не передать. Нашел девушку у книжной полки с современной русской литературой, познакомился и выебал. Оксаной звали». Залишається хіба додати, що до епілогу, з якого щойно була цитата, в автора є відповідний епіграф: «Культура. Лучше Кьеркегора нету. «Культура, - писал он, - это вторая природа». Человек отличается от животного тем, что он живет не только в рамках первой природы, но обязательно в рамках второй - культуры. Без нее нет человека». Ось так, а ви говорите - бестселер, Львівський книжковий форум, торгівля гарячими книжками-пиріжками прямо з бампера письменницького автомобіля...

Цікаво, що з цієї книги дуже легко зробити висновок про те, що жінка до власного сексуального життя ставиться легковажніше за чоловіка. Бо, направду, «секс - это только секс. Развлечение. Как в карты. Или «салки-ножки-на весу». И все». Або ось ще такий висновок опісля численних практичних дослідів: «Да и технически одна ебля от другой ничем таким разительно не отличается. Ну у одного член длиннее, у другого короче. Один сзади любит, другой в рот. Вот и вся тебе разница». А от іще «смаколик» від оповідачки Ані. За мотивами її випадкового сексу, що має місце після кількох хвилин знайомства: «Трахал он меня по-разному. И было удивительно хорошо. Удивительно развратно. И удивительно ритмично. Было открытием, что трахаться можно долго и много. Что можно не стесняться, а просить чего хочется. И что минет не половое извращение, а просто член во рту. В общем, открытие на открытии. Еду я после всего этого домой и охуеваю, потому что должно же быть стыдно. Или неудобно. В общем, как-то должно быть. А ничего. Потому что выяснилось, что с незнакомым и нелюбимым может быть лучше, чем со знакомым и горячо любимым. Ну, может, не лучше, но уж не хуже точно. Что после случайного секса на лбу не проступают кровавые буквы. И мир вообще не меняется никак. И разница между любовью и просто еблей - только в разговорах. До и после. Любишь - есть о чем поговорить. И поговорить в радость. Не любишь - не о чем, да и не стоит. Развлечение, да и только. Физическая нагрузка в приятной компании».

Втім, із не меншою легкістю змінює партнерок і оповідач: «А с девушкой мы больше не виделись. И даже как зовут ее - не помню. Потому что нет никогда никакого завтра. Хоть и надо жить так, будто собираешься это делать вечно». При цьому він скаржиться, що з жінками треба завше бути напоготові, в жодному разі не варто їм довіряти: «Нет у меня никакой веры в ваш пол. Вы искренние, только когда вас трахаешь, и вы кончаете. И тут тоже надо быть очень внимательным, чтобы не наебали. Потому что есть такие - и тут наебывают. Я вот, как в эту секунду писатель, очень хорошо понимаю Толстого, который граф. Жаль, не помню, что он говорил, но вот что-то про лживость вашу». Натомість я дуже добре пам´ятаю, що з цього приводу писав Генрі Міллер. Який, до того ж, у такому контексті значно доречніший за графа Толстого. Але ж росіяни нікого, крім Довлатова, Булгакова й Толстого не читають... І при цьому щиро ображаються, коли чують за кордоном, приміром, під Харковом: «Я по-русски не читаю. Проезжайте».

Окремої уваги заслуговує дотепність Невідомого автора в тих місцях, де вона хоча б частково виходить за межі сексуального дискурсу. Хоча при цьому тримається завше неподалік. Одного разу оповідачку познайомили в Сочі з літнім і респектабельним чеченцем, власником нічного клюбу: «Все про сына рассказывал. Что тот филологом хочет стать. Что исламист рьяный. Но человек хороший. А хочет, сука, стать филологом. - А кто такой филолог, Аня? Никто. Нет такой профессии - филолог. Есть профессия - владелец. Вот пусть он будет владельцем». А потім уже син власника клюбу «рассказал, что и впрямь хотел быть филологом. Хотел уехать в Москву. Очень хотел еще учиться. Но теперь же клуб. Теперь недосуг. Да и кому в Сочи нужны филологи? Кому они вообще нужны!» (Курсив, звісно, мій. - О.С.). Після подібного залишається тільки привітати популяцію власників, - банкірів та всіх інших власників клюбів, - зі стрімким здичавінням. Ще трохи, й вони почнуть рохкати з вікон своїх мерседесів (згадаймо «Перли і свині» Олеся Ульяненка!). Попри навіть те, що нарешті зняли придуркуваті червоні пальта, а дітей віддають на навчання в Шенґен. І останній нюанс: сентенцію про нібито цілком об´єктивну непотрібність філологів виголошують почергово чеченці, - батько й син. А чому не росіяни? Слабо? Щодо «слабо», то в оповідачки є окрема історія, але там уже про філологів не йдеться, - виключно про експерименти в царині екстремально-безвідповідального сексу.

Або от історія не без ґеополітичного присмаку. Вирішили двоє друзів відвідати Латвію зі специфічною секс-туристичною метою. Мовляв, тамтешніх жінок, які говорять зі звабливим акцентом, дуже хочеться. Вирішили - поїхали. Але у дружній Латвії нічого з жінками не вийшло, адже ці росіяни приїхали не в пошуках повій, а з бажанням жінок гостинно-легковажних, назвімо їх так. Не склалося. Всі латишки говорили з очікуваним звабливим акцентом, але жодна з них росіянам не дала. Якимось чином, повертаючись додому з Латвії, ці двоє опинились у Харкові (sic!). І вже там товариш оповідача, Богдан, таки знайшов для себе якусь одноразову добру місцеву жіночку. Але на цьому - й промовиста крапка. Втім, перед остаточним поверненням на батьківщину на розчарованого оповідача чекала, без перебільшення, ще одна, найвагоміша, травма: «Утром ранним на таможне осматривала нашу машину такая девушка! Такой красоты! И такого акцента! И таких движений и пластики - видать, боги или черти смеялись над нами. От избытка чувств решил я подарить ей книжку Довлатова, которую купил, выезжая из Москвы. Уж не помню, как это вышло.

- А кто это? - спросила она. - Я по-русски не читаю. Проезжайте.

И так рухнула мечта. Рухнула и все. Нет на земле рая».

А нашому читачеві залишається після цього хіба що гадати: росіяни направду такі дурнуваті, як показав їх нам Невідомий автор, чи, все-таки, він перебільшує? Дозволяє собі, так би мовити, художню гіперболізацію. Хтозна. Шкода лише, що мало у нас жінок, які так просто й спокійно, без жодної спідньої думки про ґеополітику можуть сказати туристові із Москви: «Я по-русски не читаю. Проезжайте». Втім, зустріти таку українську жінку, хоча б і в російського автора, - доволі приємно. Хоч і смердить усе це фантастикою, бо в реальності, на жаль, буває зовсім навпаки. У постколоніяльних країнах жінки зазвичай бувають доволі люб´язними з іноземцями. Можна лише уявити, що чекає на нас наступного року під час Евро-2012. Не знаю, чи варто чекати на бебі-бум, а от кількість абортів улітку після чемпіонату, мабуть, суттєво збільшиться...

А ще у книзі вистачає ненормативної лексики, тобто матюків, - причому, як у чоловічій, так і в жіночій партії. Цьому є досить просте пояснення від одного з оповідачів: «А я до того момента ведь никого. В смысле - никому... как сказать-то. Блядь! Вот поведешься с такими, что матом не ругаются, хуй объяснишь чего. Чтоб неправильно не поняли. Короче - до того момента никого в жопу не ебал! В Одессе, собственно, и случилось». Не просто в Одесі, з одеситкою Галею, а ще й у таксі. Після того як разом випили якусь кількість текіли. Гумор у оповідача місцями специфічний, авторитарно-московський, але що ж, як іншого немає: «И трахал я ее в такси. Так что стекла запотели. Стали непрозрачные, и по ним капли стекали изнутри. В попу, как врага народа! И в пизду, как человека, и в рот, как кандидата психологических наук. «Ты вот их трахаешь, а они потом кандидатские пишут», - думал я. Текила - странный напиток. Мысли трезвые и ясные, только очень короткие».

Втім, гумор у оповідача буває різний. Часто - цілком прийнятний. Особливо ж, коли він починає оскаржувати гуманітарну ситуацію в сучасній Росії. Висловлюючи при цьому чоловічий і загальнолюдський песимізм у проґнозах на найближче майбутнє: «Я так думаю - все в порядке будет в России с экономикой, со страховым бизнесом и с банками. Трахать будет некого, а с этим делом - все будет ОК. Никакого «ух!» скоро и не встретишь, возможно, зато, сука, филиалы страховых компаний будут везде. Банков будет меньше, но они будут крупней, и активней, и совершенней, когда такие Иры вон, как ни посмотрю, из Плешки валят кучами во вторые институты и на работу. А больше я ничего не думаю». Це він до того, що забагато жінок у офісах, у аналітичних відділах, а переспати по-людськи іноді немає з ким. Або береться оповідач міркувати про жіночу логіку, принаймні йому здається, що вся проблема - саме в жіночій логіці: «И стали мы с ней целоваться, и целовались-целовались и уж целовались-целовались. И уж я к ней в штаны залез, и уж она ко мне. А потом она кончила и давай мне сосать и еще раз кончила, и я давай с нее штаны снимать. А она говорит - не надо. Я спрашиваю не без удивления - почему? А она: я развелась сегодня. Так вот и дососала. Я кончил и уехал и до сих пор не знаю - почему если она развелась, то сосать можно, а трахаться - нет? Какая-то логика мне не понятная». Правдива біда із таким узаємненням. А тим часом будь-яка жінка має свою просту відповідь на це не складне питання від оповідача.

Має певну рацію критик (який іронічно воліє, подібно до автора, назватися невідомим), припустивши, що «если бы Довлатов писал в соавторстве с Миллером, а редактировал их Буковски - получилось бы неплохое подражание прозе Неизвестного Автора». Втім, до Генрі Міллера Невідомому авторові ще далеко, - ані культурологічної глибини, ані запаморочливого експресіоністично-сюрреалістичного стилю славетного американця в росіянина немає. А ще самовизначення автора, як Невідомого має ледве помітну іронічну конотацію з Невідомим вояком (неизвестным солдатом), що є вагомою часткою колишнього радянського та теперішнього імперського російського міту. Втім, водночас відчувається вібрація й іншого міту - про невтомного вояка із армії кохання. Але чому ж усе-таки, автор вирішив лишитись невідомим? У постскриптумі, яким остаточно й завершується книга, він бере слово для деяких пояснень: «Я, собственно, сделал все что мог для вашего счастья: написал. Остается вопрос с авторством. Первым автором был Создатель. Остается за скобками, был ли он вообще, был ли он один, или их была компания, как его или их звали, но безусловным остается то, что он, по сути, абсолютно неизвестен. Ни сама его жизнь, ни его внешность, ни его имя, ни собственно цель создания Мира. Жаль, не у кого спросить, но действительно, а на хрена? Вопрос повисает в воздухе. Который тоже он создал. <...> Мне не всегда нравится то, что Он создал. Но его анонимность - приятна. И никаких роялти». Саме так, написав-надрукував, посміявся-відпочив, і жодних, у підсумку, роялті. Бо роялті - це, знов-таки, з царини низькопробної белетристики, з якою заповзявся воювати Невідомий автор. А, можливо, він уподобав відому сентенцію Еміля Сьорана: «Усе зіпсувалося відтоді, як література перестала бути анонімною. Декаданс почався з появою першого автора» (курсив, до речі, Сьорана. - О.С.).

Від низькоякісної белетристики, яка іноді починає рядитися в інтелектуальні шати, - вже просто нудить, і невідомо, що з цим робити. Нудить, зрештою, з багатьох причин. Нещодавно, приміром, курив на балконі о першій ночі. Дослухався до вітру, вимкнувши на пару хвилин свідомість. Лише вітер і мій нікотин. Відзначив подумки яскравість місяця, - попри те, що він новонароджений. І раптом почув крізь вітер якісь нетутешні звуки, звіриний приглушений рев. Це не було схоже ані на собак чи котів, ані на наркоманів чи причмелених дешевим алкоґолем. Щось нове і цілком звірине вчувалось крізь вітер. А поблизу навіть зоопарку немає, - лише мій район, мій балкон, третій поверх. Прислухався ще і сливе несвідомо перехрестився. Рев умить припинився. Хотів перехреститися ще двічі - для надійности та заспокоєння, але засумнівався, чи не буде подібне виглядати блюзнірством, - адже рев уже припинився. Вирішив, - досить і одного разу. Не варто зловживати. Але повертаюся до літератури.

І ще декілька слів на рахунок містифікації та пародійного дискурсу цієї книги. Невідомому авторові, мабуть, здається, що він добряче позбиткувався над домогосподарками, написавши для них аж настільки невибагливий Декамерон із реальними порнографічними сценами. Подібну ілюзію всіляко демонстрував у своїх «пародезах» ще Кость Буревій, він же - Едвард Стріха, відомий провокатор, що спеціялізувався на українській літературі 1920-х років. Але в тому то й проблема, що пародії Стріхи на вірші М.Семенка нічим насправді не відрізнялися від «серйозних» конструктивістських віршів українських «лівих» поетів другої половини 1920-х років. Якби було якось інакше, то редактор «Нової Ґенерації» відразу б розпізнав знущальний фальсифікат. Бо дурнем Семенко у жодному разі не був, це й самому Стрісі було ясно. Тож у підсумку, - лише поразка пародиста-провокатора й дотепний футуристичний некрольоґ від Семенка на уявну його могилу. Щось подібне констатую і у випадку Невідомого автора, який почав за здравіє, а закінчив за упокій. «Розірвати» домогосподарок, за винятком деяких епізодів, не удалося. Вони отримали своє звичне чтиво, хіба що поліпшеного зразка, у притомному стилістичному виконанні й щедро приправлене рятівною іронією. З метою нагадувати час від часу, що окрім оповідачів, є ще й він, усім тут керуючий автор-модератор, ним раз-у-раз використовується відомий формалістичний прийом. Одного разу автор вирішив навіть епіграф до розділу («Ліричний герой»), тобто зміст реального теоретичного терміну, пояснити загальнодоступними словами, - аби цей зміст був стовідсотково зрозумілий домогосподаркам, а заразом і розкрити свою творчу лябораторію, в якій сього разу відбувається містифікація: «Лирический герой. Не хуй путать автора с лирическим героем - это разные люди. Только глупые читатели думают, что это все автор. А это все ни фига не автор, а лирический герой. Некто, от лица которого ведется повествование. Не надо ставить знак равенства между нами. Рассказчик - это он. А я - это я. Я совсем другая или совсем другой. И уже если познакомитесь с нами - никогда не догадаетесь, что мы это все пишем». Таким от простим оголенням прийому автор укотре повертає читача до «своєї» реальности, бо дехто, заслухавшись оповідками про хаотично-виснажливий секс, може подумати про своє грішне щоденне життя. В якому відбувається приблизно те саме, або зовсім нічого подібного не трапляється. Але ж авторові, окрім секс-fiction, ходить про короткий курс теорії літератури, - не лише про розваги у легкодоступному жанрі. Також цікавою кодою книги можна вважати й зустріч двох оповідачів, яких автор випадково звів у літаку. Ці двоє спілкувалися кілька годин за посередництва блокнота, до якого почергово записували свої питання й відповіді: «Я пишу - кладу ей на столик. Она пишет - кладет мне. <...> «Какие подарки дарил на 8 Марта?» - спросила она в блокноте. «Фаллоиммитатор. Своему заму. А тебе что?». «Конфеты и цветы...». Никогда не узнаешь, что значат простые слова и короткие фразы, пока неизвестный автор не уточнит. Если захочет».