Re: цензії
- 10.12.2024|Ігор ЗіньчукСвобода не має ціни
- 01.12.2024|Ігор ЗіньчукТомас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
- 14.11.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоРозворушімо вулик
- 11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти«Але ми є! І Україні бути!»
- 11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУПобачило серце сучасніть через минуле
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Re:цензії
Коробки з-під взуття Мар’яни Максим’як
- Воду
- Потребу простору
- Бога
- Кохання
- Жінку
Мар’яна Максим’як. Люди. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 64 с.
«Люди» - це друга поетична збірка львівської письменниці Мар´яни Максим´як. Невелика книжечка, де на білосніжній обкладинці бачимо профіль жінки, який утворили різнобарвні ажурні гілочки. За задумом авторки книжка позбавлена класифікацій: у збірці - римована та неримована поезія різних років написання, різної тематики, врешті-решт різна за рівнем письма: трапляються як і відверто слабкі вірші, так і ті, де читач йтиме відразу кількома стежинами асоціацій та гнучких, переплетених образів, схожими на ті ж тендітні гілочки на обкладинці.
Автор передмови Остап Сливинський пише про «самотню і самодостатню» елегійність цієї книжки, натомість у віршах часто натрапляємо на поетичні звертання до людей, уявні діалоги з ними, потребу чиєїсь присутності та чиєїсь мови: «скажи на кого я схожа/ коли опадає листя/ коли заходить сонце/ на моєму ліжку гаснуть/ жовті вогні». Мар´яна Максим´як часто когось невідомого просить про погляд, це прохання нерідко переростає у натужну вимогу: «у вікнах плаче чиясь тінь/ я набираю номер телефону/ твій/ поговори зі мною/ стій!». У ще інших віршах лірична героїня розмірковує: «що я можу написати про тебе?/ що можу вичавити зі свого серця?» І постає питання, для чого авторка пише, якщо потрібна їй мова відсутня, якщо її важко відшукати. Очевидно тому, що має таку потребу - ословлення, звернення і звертання: до рідного міста, що затікає у рукав і ховається щемко за комір, і є «мов пригорща теплих солодких дахів»; до мами, бабусі, чоловіка, покійного однокласника («Я хочу побачити твоє обличчя, / я хочу пізнати що нас непокоїть./ Так хочеться знати, що там нагорі,/ смертей не буває ніколи-ніколи.»).
Мар´яні важлива чіткість розмежування на «моє» і «твоє. Навіть небо ліричної героїні не таке, як в іншого. І збентеженими видаються рядки одного з віршів: «твоя зима наснилася мені», коли героїня констатує такі події, при яких межі стираються. Попри те, вона часто губиться і сприймає чужі межі як свої власні. Тоді вона ненавидить те, що нищить людей, відчужує їх і їй подобається розповідати ліричні історії про людську жертовність, чистоту, любов. Авторка любить людей, але, все ж, знає, що найвірніший друг - це янгол-охоронець «білий теплий і мокрий/ від моїх сліз/ від моїх прохань/ сумнотихих».
У віршах читач натрапляє на авторське тлумачення абстракцій: «вічність» - це «нічого про смерть», «щирість - це коли витікає з тебе час для сліз», «чекання» - це гілка, яка проростає у тобі, коли вже не чекаєш. А старі люди насправді лиш тіні осінньо-зимової печалі... Авторці подобається показувати нам власні точки зору на найважливіше, вона немов хоче повіддирати етикетки із вічних понять і з самого слова «вічність» і розповісти, що ж вони означають насправді.
А також, окрім поетичних тлумачень абстракцій, авторка створює влучні неологізми: вже згадані вище «сумнотихі» прохання, «золотоклинні» промені, «вітросил».
У книжці проступає досвід журналістської діяльності авторки. Це - вірші, які нагадують соціальні рубрики (на зразок «життєві історії») якоїсь газети. Один із найяскравіших віршів такого типу - поезія «Люди»: «чоловік доглядає свою паралізовану дружину/ він фарбує їй на ногах нігті/ рожевим лаком/ раз на два тижні надуває басейн/ і миє її посеред кімнати/ у них немає ванни/ йому 54/ їй 51/ так пише якась вулична газета».
Однак, отої соціальності у книжці не багато, значно більше - ліричності, спогадів, уявних розмов із людьми (рідними, байдужими, чужими), розмов із собою.
Мар´яна Максим´як каже читачеві про те, що у коробках з-під взуття ховають «каяття» і «всю любов». Але, мабуть, далеко не тільки це. Тож, заглянувши у коробку образів цієї книжки, ми знайдемо наступне:
У серці авторки, а відповідно, і у її віршах багато води. Іноді вона навіть перехлюпується через край, як з переповненої посудини і виливається у сни: «ти можеш повірити в це/ що кожної ночі/ мені сняться/ простори води?» Море відіграє важливу роль у житті, адже воно - «спомин на час для закриття очей», «на хвилину мовчання», «на кволий помах руки». Наш Дніпро, неназвані моря й океани чи шторм в Аргентині - важливі образи віршів Мар´яни. Адже все поміж нас «як тонка нитка води». І авторці вдається переконати, що вона справді знає як це - стати водою.
Поетичний простір Мар´яни Максим´як - ... просторий. Це вітри і шерхлі вуста, літні автостради, порожні зали, крихітний двір, рідна кухня, узбіччя і «відстані всіх доріг»... Їй важливі речі: хрестик, який «він» носив, фотографії, старенький халат мами, чай і ром в Буенос-Айресі врешті-решт. Для авторки важливе природне середовище навколо «я»: пори року: літо чи ранній падолист восени (у неї більше «жовтих днів») та явища (шторм чи перший зимовий дощ)... «Тепер я дерево у снах і моє гілля - твоя пісня./ Мені затісно, мало місця», - пише вона розпачливо у якомусь вірші.
Дуже легко, тонко, стиха, а все ж постає у книжці питання віри у Бога, і ще тонше - Бога християнського. Цей Бог пахне «снігом і трішки раєм», «тим, що вічність знає». Звучить прагнення авторки пізнати те, «що нас непокоїть». Звідси - вірші: «Вони йшли по воді, обоє такі невпинні», вірш про хлопчика з азійськими очима, очі якого схожі на рибини, якими Ісус годував своїх вірних.
Тут авторка продовжує свій словничок понять. Кохання - це коли «задумано стільки слів», це коли у комусь «тоне сонце». Кохання - це телефонувати за 20 хвилин до кінця світу. Романтична любов у одних віршах, і залежність, що «виросла у грози», в інших. Один із найвідоміших віршів цієї збірки: «взаємне забування телефонних номерів/ це те що відбувається опісля/ квітів/ шоколаду/ під´їздів/ перших та останніх/ спільних/ ночей». А ще кохання для авторки - це типові серіальні історії, які так часто трапляються у житті (вірш «У мене є чоловік. Вона казала йому», сюжет якогось можна легко передбачити із самої тільки назви).
І, звісно, як не згадати дуже вдалі у збірці вірші про жінок. Такі, які пишуть тільки жінки. Бо це не підглянеш, таке можна тільки відчути: «Жінки засинають останні, втомлені днем, як годинник./ Спалені сірим чеканням бавляться у поєдинок. Що залишається жінко в тобі на дні, мов склянці?/ Тиха і з новим іменем ти прокидаєшся вранці.»
Жінки часто ходять на підборах. Таке взуття робить ногу красивішою, дає гарну поставу й ходу... Яке ж її - авторки - поетичне взуття? Безумовно, воно - жіноче: на високих підборах. Вона йде неспішно, проте впевнено по старовинній бруківці львівської поезії. І опісля неодмінно залишає відлуння своїх віршів, яке чути далеко поза Львовом: «цок-цок-цок...».
Коментарі
Останні події
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
- 10.12.2024|10:35Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
- 10.12.2024|10:30У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
- 06.12.2024|18:41Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
- 03.12.2024|09:25Дискурс радянського самовбивства
- 28.11.2024|14:49Видавництво Старого Лева спільно з Talents for Ukraine запускають серію подій "Читати. Говорити"
- 27.11.2024|12:11"Книгарня "Є" відновлює тури для письменників: дебютні авторки-фантастки вирушають у подорож Україною
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»