Кіно – парадоксальне. Людству довелося немало попрацювати над розгортанням технічного прогресу, аби витворити «річ», що так чітко, наче дзеркало з пам’яттю, могла фіксувати шматки реальності, здавалося б, звичайні шматки реальності. Слово ж «реальність», було б доречним взяти у лапки. Як у давні часи вірили у магічну силу срібних дзеркал, які здатні відображувати далеко не лише наші обличчя, так і фільми, пропонують увазі щось більше ніж відображення. Дуже добре, що цими роками українською з’явився переклад однієї з перших ґрунтовних робіт, які присвячені даній проблемі. Робота З. Кракауера цікава з двох точок зору: по-перше, як цінне джерело знання відносно німецького кіномистецтва першої половини ХХ ст., по-друге, як втілення парадоксів самого аналізу. І хоча видавець нам впевнено говорить, що цінність цієї книзі в «запропонованій методології»[1], та це викликає певні сумніви. Вона цікава у зв’язку з кількома фактами: по-перше, німецький кіноекспресіонізм, який цікавий сам собою й займає левову частку в аналізі З. Кракауера, робить такою цю книгу, по-друге, цілком есеїстичний стиль письма і, зрештою, великий масив стрічок розглянуті контекстуально. З. Кракауер ставить собі за меті проаналізувати соціально-психологічні настрої у Німеччині від 1918 до 1933 року та їхнє вираження у кінопродуктах того часу. Його фройдо-марксистський підхід, контекстуально належний до традиції Франкфуртської школи[2] в соціальних науках, актуалізує тему влади, тему соціальних груп і їхніх запитів на кінопродукт. Соціальне декодування З. Кракауер здійснює хронологічно, обираючи ті чи інші точки відліку та періодизуючи аналіз відповідно до тодішньої історії Німеччини. Проте, незважаючи на таку концептуальну модель, методологія лишається в книзі найслабшим місцем, що робить її більше схожою на збірку есеїв, тематично подібних, проте не структурно зв’язаних.

         Українським читачам, поза сумнівом, буде цікаво познайомитися з оцінками З. Кракауера творчості Олександра Довженка, він, звісно, враховуючи тему книги, не звертається до нього цілісно, але використовує його техніку та кінопринципи, як своєрідний еталон, з яким порівнює німецьке кіно вказаного періоду. Принаймні, у кількох принципових місцях своєї книги, він здійснює таке співвіднесення. Хоча, можна погодитися з його загальною оцінкою окремих аспектів техніки О. Довженка, проте, розкриття  суті творчого методу, у З. Кракауера набуває чітко вираженого ідеологічного характеру, особливо  в пасажі, де він виступає еталоном при порівнянні з фільмами австрійського режисера Г. Пабста: «…якщо Довженко у своєму епічно-монументальному «Арсеналі» (1929) зображає громадянську війну в Україні як невідворотний вибух розпаленої до краю класової ненависті, фільм Пабста виражає лише відразу до війни назагал»[3]. Ось це, а також вказівка на «несправжню» революцію в Німеччині у 1918 р., яскраво вказує на певну, по-марксистські успадковану, лінійність, на яку хибує праця З. Кракауера, все – історії з носферату чи «Західним фронтом», одкровення докторів Калігарі та Мабузе, поряд із примітивними мюзиклами та вуличними мелодрамами для стенографісток, - все підводить до невідворотного фіналу, коли: «…вийшла на арену нацистська Німеччина. Гомункулуси розгулювали її майданами. Самозванці калігарі, гіпнотизуючи незліченних чезаре, перетворювали їх на повішеників. У полоні власної маячні мабузе вершили безкарно дивовижні злочини»[4].

         Таке переконання, обмовлене історично, тим, до речі, більш іронічному прочитанню підлягає вступне слово самого, схильного до лівацтва, автора, де він висловлює велику подяку різноманітним «Рокфеллерам». У будь-якому разі, З. Кракауер наблизився до своєї мети – його книга також свідчення певного стану, який не можна розглядати поза німецьким контекстом першої половини ХХ ст. – де цілісність – недосяжна, але читача чекають цікаві думки, окремі влучні спостереження та просто роздуми над фільмами, що стали класикою

[1] [Там само – с. 2].

[2] Сам З. Кракауер між 1922-1933 р. р. жив у Франкфурті, активно друкувався у тамтешній пресі, а його книга «Службовці» справила чималий вплив на Т. Адорно та його концепцію «авторитарної особистості».

[3] [Там само. – с. 284]. В іншому місці, З. Кракауер самовпевнено пише: «…справжній твір кіномистецтва – це річ лівого штибу» [Там само. - с. 231].

[4] [Там само – с. 331].