Лірика, що не позбавлена гальмівної сили – такої, яка вимагає бажаного призупинення і розгортання внутрішніх міркувань-зчитувань близького за настроєвістю начала, визріває на атомі-образі (а не граматично безграмотному ампліфікованому нагнітанні порожньої предметности чи її ж відсутности) – прихиляє, сьогодні явище рідкісне (явище, на яке, либонь, ані попиту, адже – й ні читача, ні справжнього шанувальника, ні, кінець кінцем, відданого своїй справі фахівця). Проте, менше з тим, бо поетичному доробку, що сформував збірку Павла Вольвача «Вірші на розі», не бракує такої характеристики. Це направду лірика «старого» (чи пак модерністичного) гарту, яким промарковане незабутнє (і неповторне) ХХ століття, зі своїми незаперечними (запаморочливими!) героями в літературі (поетичному мистецтві) – Володимиром Свідзінським, Євгеном Плужником, Павлом Тичиною, Василем Стусом…

Продовження традиції – це не примітивне епіґонство (дійсний член епіґонського загону ніколи не визнає свого безсилля у порівнянні з попередником, продовжувач же традиції, не без форматування у межах сьогодення, із невимовною приємністю відзначатиме: «Знову мчать фіолети фраз / Позолоченими хортами. / Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас. / Де вриваються, там – кордони» (с. 15)), не брак власного бачення і співзвуччя давно програному / пройденому. Радше, навпаки, – це вміння вкорінюватися у своє, а відтак – одвічне, що з часом тільки поширюється-повниться, без нахабних заперечень, заснованих на беззмістовних гаслах: «У мерехтінні півзабутих міст, / Шляхів і сіл – послання, як наслання. / Ніким невчутні гикання і свист / Клубочаться під хмари православні. // Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де ж таки мої? Де всі мої? Пласти вітрів над городом і степом» (с. 48).

Тож, трохи про сучасну лірику Павла Вольвача, що не позбавлена і прихиляє. Або – про вірші на хотіння: хотіння вчуватися і відчути, хотіння вслухатися і почути, хотіння вглядатися і побачити об’єктивну простоту і суб’єктивну багаторівневість у поетичному світі ліричного твору.

Об’єктивна простота збірки «Вірші на розі» пов’язана із модерністською простотою образного ряду («простий» – від семи «основний», «первинний», «що є первнем»), простотою як зрозумілим і необхідним для кожного началом – найгострішими людськими чуттями та її внутрішніми потребами. Недаремно предметом авторського осмислення (й заново-відчування) поетичним словом стають першочергові життєві істини й, відповідно з ними пов’язані, відголоски: біль – друг – жінка, Бог – гріх – брат – батько тощо: «Життя вдалося різним – не присниться. / Нехай боліло… Хай комусь болів. / А зірка запливає між полиці / плацкартного – ота – звізда полів. // […] Схиляйтеся в цей теплий крайок світу. / Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять. / Де жінка, по котрій світла тремтять, / під стогін верст і зустріч не зустріту» (с. 5), або: «Ачей не вгледіла, добо: / Пливу, і думаю, що хочу… / У вітрі верств гуляє Бог / І батько десь мій в мудрій ночі» (с. 25).

Багаторівневість скомпонованого автором поетичного світу виявляє ліричний суб’єкт. Будучи наділений колосальною силою бачення і відчування (а сила такого масштабу суголосна поетиці віршів Тараса Шевченка, Василя Стуса, Миколи Холодного, Петра Мідянки, Василя Герасим’юка, Тараса Федюка, енерґетична міць лірики яких не полишає сторінки «Віршів на розі», виповнюючи поезію П. Вольвача міжтекстуальними зв’язками, приміром: «Зісковза з черепиць близький вересень. Юг / визолочує ниті. У світі тонко так, ніби звук. / За верхом десь мов – Герасим’юк. / Міт Мідянки – у літі, у міді…» (с. 10)), він умонтований в образ «зовнішнього природного (й індустріяльного) як свого таємного», реалізує його синтез гармонії з дисгармонійним: «Під вітер, що живе між хуторів, / Вколисуючи десь батіг петрів, / Я пролечу між всякі-різні люде… / Сни і надію вчути все ж зумів, / І дух, і плоть – зверх різних розумів… / Надія й сни – нехай отак і буде» (с. 6).  Це – перше.

По-друге, його, ліричного суб’єкта, здатність (схильність?) поєднувати в «ідеальному» світобаченні своє інтимне (доступ інших до якого закритий, особисте) й спрямоване на зовні – громадянське, випростане в мотивах державницької утопії: «І повітря ці розбатьківщинені / Запалають – сюди і туди. / І повіриться: очі відчинені, / Наче рани й суди» (с. 13), а відтак таке, що формує не стільки суб’єкта-лірика, скільки суб’єкта-історика, соціолога, геополітика й дипломата: «І сміюсь, і покивую / Анекдоти мелю. / І підходжу до Києва / із Тютюнником / Ю» (с. 23), чи: «Забиті «успіхів» гроби / І влади непродихні входи. / Відкриті протяги доби / У вільглі вуличні свободи» (с. 28).   

По-третє, суб’єкта-маску, що робить спробу позбутися власних пересторог, набутих через оте вже о-мовлене вміння реагувати на зовнішнє – природи й урбаністично-індустріяльного тла, та вміння не бути осторонь головних подій: «на хотіння – каміння відмов / ну й нехай. врешті хто я? гульвіса / он мій жовтень мій київ – немов / зранку килим хтось перський повісив» (с. 30). Проте суб’єкт такого типу – що хоче бути тим, ким він не є, – страчує на своїх же засобах: позбутися пересторог не можливо, їх можна тільки переосмислити, а – переосмисливши – прийняти за дійсне, скріпити своєю згодою чи то – мовчанням: «Смерть то смерть, а перед нею (й поза) / Різного чатовано страху. // На який не стане героїну, / А чи стане – здалеку не вчуть. / Десь блукає слово «Україна», / Теж як смерть – та я його мовчу» (с. 35).

Із хотіння починається вихід на чесну лірику. Проте лише ним не обмежується. За хотінням з’являються й інші читацькі чесноти, які випробувати на собі ніколи не пізно. І, врешті-решт, модерністично промаркована поезія «Вірші на розі» Павла Вольвача може претендувати на об’єкт для такого хотіння.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».