Re: цензії

20.01.2021|Ірина Будзяк, Івано-Франківськ
Спішу до вас
18.01.2021|Валентина Семеняк
Маємо пам’ятати: у кожного з нас своя, наймиліша у світі «Загребля»
17.01.2021|Олександр Козинець
Добро, яке випромінює радість
17.01.2021|Ярослав Поліщук
Знаки часу
15.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Митець живого слова і думки
13.01.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Голоси з перехрестя епох
12.01.2021|Сергій Синюк
Наука болем
11.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Сотворіння живого слова і думки
11.01.2021|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Божі птахи прилетіли: минуле і сучасність в жіночому письмі Наталії Яреми
11.01.2021|Віктор Шарпатий, доктор історичних наук, професор
Лідер, якого пощастило мати Франції

Re:цензії

Love people і «Територія тварин»

Тетяна Малярчук. Звірослов / Малюнки та ідея обкладинки Стронговського. – Харків: Фоліо, 2009. – 281 с.

Серед письменників, котрі вже здобули довіру свого Постійного читача, завше виокремлювалась Тетяна Малярчук, яка, здається, від книги до книги випереджала решту повільної й тяглої літпроцесії. Кожного разу, коли берешся писати про Тетяну Малярчук та її нові книги, не можеш оминути обов’язкових фраз про її особливе місце в сучасній літературі. Мало хто починав своє входження в літературні потоки з теми забороненого і багатостраждального кохання (дебютний «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи»), так швидко віднаходив свою манеру письма, випрацьовував власну інтонацію (крізь яку, щоправда, часом проступають і інші дратівливі голоси-інтертексти-запозичення) і від книги до книги намагався здивувати читача. Цього разу їй це точно вдалося.

«Звірослов» – нова книга оповідань Тетяни Малярчук, яка писалася два роки – непомірно довгий відтинок часу за нинішньої видавничо-гарячкової епохи. Авторка створила новітній звірослов, бестіарій, де існування людей нерозривно пов’язане з незалежним і вільним життям тварин. Люди, як звірі. Звірі, як люди.

У центрі світу «Звірослова» явище, яке, на жаль, ще не потрапляло в око нашим молодим письменникам. Йдеться про  колись знеславлену і вже забуту Маленьку людину у всій її мізерній, мінімальній величі. «Маленький герой» стає точкою відліку для створення художньої реальності. Персонажі Малярчук – це люди яких ми щодня бачимо і не помічаємо. Люди, з якими і серед яких ми живемо. Люди, якими ми є насправді. Сентиментальна й доброзичлива продавчиня пиріжків, бородата консультантка у зоомагазині, старіюча медсестра, рішуча викладачка, пенсіонерка на шляху до щастя, годувальниця бездомних тварин, або ж, іншими словами, курка, собака, медуза, щур, ворон, слимак, свиня, заєць, пума, метелик і ще десятки й сотні звіролюдей, що вгадуються на задньому фоні, у натовпі-масовці «Червоної книги» щоденного повторення і присутності у цьому світі.

Авторка вихоплює своїх героїв з потоку буденності й описує їхнє буття в ключових, переламних, вузлових точках життєвого шляху (кохання, зрада, самоусвідомлення). Тетяна Малярчук прагне ширшого психологізму, розповідаючи і про минуле. Вона немов перебирає сімейні фотоальбоми своїх героїв, висвітлюючи ті чи інші моменти попередньої екзистенції. Чи буде то невдалий виступ у дитсадку, що назавжди закарбується в пам’ять, чи свідоме рішення не писати більше віршів, чи ще щось. Авторка укладає лексикон потаємного життя маленьких людей, життєвих дрібниць, з яких насправді наше життя і складається.

Проте письменницька майстерність і фантазія Тетяни Малярчук не вдовольняється цим, а прагне більшого, тож її оповідь спрямовується і в майбутнє. Акуратно розташовуючи лабети натяків й акцентів, укладаючи факти, вона дає уявлення і про майбуття героїв. Йдеться про абсолютно дивне відчуття, ніби оповідь ведеться у трьох вимірах, часових потоках – позавчора-зараз-завтра. 

Тетяна Малярчук здійснює радикальний перехід до реалізму. Як дотепно зазначав один з рушіїв російського літпроцесу С. Чупрінін, реалізм завжди набував ідентифікуючого смислу, коли доповнювався «конкретними історичними визначеннями (критичний реалізм, соціалістичний, символічний, магічний і т.д.)». У випадку «Звірослова» можна пошукати влучніших детермінант, але перед тим варто обов’язково звернути увагу на реальний і чітко окреслений міський топос (Київ, Миронівка) з назвами вулиць, супермаркетами і крамницями («Край», зоомагазин «Дружок»); точну вказівку на час, що стає своєрідним стрижнем,  на якому тримається реальність (приміром, розклад електричок, що прибувають на платформу Миронівки) та реалії (передачі ТБ). Т. Малярчук пише не просто новітній «Звірослов», а укладає каталог сучасності разом з усіма її вадами, хибами, порухами крил метеликів та розцвітанням медуз.

Авторка створює альтернативну художню реальність, де навіть реальні люди з плоті та крові отримують друге життя. Як-то, приміром, відбувається з відомою киянам дивною бабцею, що співає тонким псевдо-оперним голосом у безкінечному переході метро з Хрещатика на Майдан. Думаю, що якщо не кожен, то принаймні не один із персонажів цієї книги має своїх реальних прототипів. І якщо таких людей і немає, то це тільки тимчасове явище. Тому що сама  книга, народжена з бажання, задекларованого ще героїнею дебютної книги: «Знайдемо якусь місцину, не обов’язково в горах, можна в столичному мегаполісі, так щоб мене вражала суспільна стратифікація, – щоб були справжні жебраки і справжні аристократи. Я хочу все це бачити і без кінця дивуватися зі світу, ходити до супермаркета по молоко, а натомість приносити все нові неймовірно печальні історії про теперішні невіру, ненадію, нелюбов. Ти ще будеш спати» («Ендшпіль для Лізи»).

Впевнений, що жодна рецензія на цю книгу не оминеться без згадок про карколомне «Перевтілення» Ф. Кафки і «Життя комах» В. Пєлєвіна. Але цікавішим видається пошук натяків на тему звіролюдей у творах самої Т. Малярчук. Зокрема, в її новелі з прикметною назвою «Love animals» віднаходиться таке: «У мене криза. Я подібна на сороканіжку, яка усвідомила всі свої сорок ніг. Я не можу рухатися» (див. збірку «Говорити»). Центральна тема маленької людини дає цікаву інтертекстуальне відлуння з творів Достоєвського і Гоголя. На романи першого («Бедные люди», «Униженные и оскорбленные») присутні чи не прямі вказівки  – «Може, раптом ви знаєте людей, які зараз у біді… потребують допомоги… або дізнаєтесь про таких… дуже бідних нещасних людей, яким треба допомогти. Я вас прошу, скажіть про них мені » і «Ти, Жанка, уніжена й уніжено мислиш. Тобі скажуть мити туалети – і ти будеш мити. Не пискнеш». З Гоголем справа, як годиться, химерніша. Свого часу В. Набоков у лекціях з історії російської літератури вказував на цікавий гоголівський прийом – розгортання метафори й порівняння до окремого вставного фрагменту, де можуть з’являтися вже власні нові герої, предмети, сюжети й обставини. Щось подібне відбувається і в текстах Т. Малярчук. Так, в оповіданні «Заєць», даючи якомога точний портрет героїні, вона зводить його до узагальненого типажу: «Ви зустрічаєте таких жіночок у день силу-силенну, але не звертаєте на них уваги. Вони цього і не вимагають. Вони живуть з вами тихо, непомітно і продуктивно. Як щури, які, згідно з останніми дослідженнями, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів», і далі життя щуролюдей заповнює пів-сторінки, створюючи насправді незабутній образ. «Звірословом» блукають люди та їхні тіні, які вигулькують лиш на мить, лиш на одне речення: «І деколи Машка зривалася. Бігла навздогін якійсь пані зі щойно купленим світильником у руках, наприклад, і кричала: «Я – Машка, мені дванадцять років, і в мене росте борода!» Машка залишається зі своїми проблемами і росте разом з бородою, а пані простує собі далі, освітлюючи дорогу в темряві сірої маси інших людей.

Загалом «Звірослов», окрім суто змістового задоволення, дає просто фантастичну поживу для відслідковування внутрішніх вузлів, механізмів, на яких тримається стрункість збірки загалом і кожного оповідання зокрема. Як от, наприклад, ведення оповіді у двох пластах – реальному і символічному, де сезонне наближення літа накладається на екзистенціальне наближення середини життя: «Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати – жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля. » Або пошуки кохання і зміна об’єктів обожнювання переплітаються з фоновою історією про порятунок коал манільського національного зоопарку, які «перескочили з усохлих евкаліптів на сусідні клени і пречудово там себе почувають. Зоологи всього світу здивовані». Я вже не кажу про: «У грудях так заболіло, ніби серце повісилось на одному з ребер».  Не менш цікавим видається і дискурс «їжі». Ідея «звірячого» голоду, що перекочувала з попередньої збірки «Говорити» (див. зокрема новелу «Біс голоду»), звучить чи не в кожному оповіданні, «заземляючи», «приземляючи» устремління героїв («у животі погіршало, хоча й перестало бурчати»).

«Звірослов» – відчутно новий етап у творчості Т. Малярчук, але в одному вона залишається незмінною –  у тотальній, всепроникній любові до своїх героїв. Вона, як метелик, перелітає від одного персонажа до іншого, торкаючи їх своїм легким крилом вдачі; як добра фея і казкарка, в останню мить простягає руку допомоги маленьким людям, рятуючи їх від особистого і приватного апокаліпсису. Ще раз звернемося до оповідання «Love animals» з попередньої книги «Говорити»: «Така от ця програма – «Територія тварин». Дуже цікава. Прищеплює любов до братів наших менших. Через кожні п’ять хвилин заставка – «лав енімелс». Що означає – «Любіть, курві діти, цих нещасних тварин! Любіть, бо буде вами лихо. Не будете любити – ми вас заарештуємо. Ми арештовуємо тих, хто замало любить. Ми маємо на це право. Ми могли б заарештувати весь світ, бо в ньому недостатньо любові – ось так». Т. Малярчук йде далі і, як «людинолюбець», кожною історією й літерою повторює слова любові. Любіть людей. Їм і так нелегко. І самотньо…

***

Маленька книга оповідань про маленьких звіролюдей здійснює свою локальну й мініатюрну революцію в новітній літературі. Книга написана для прочитання і перепрочитання, відчитування і відчування, проживання і переживання. «Звірослов» Т. Малярчук переосмислює й фіксує сучасність, показує велич і трагічність маленької, буденної людини, бавлячись, демонструє потужну письменницьку майстерність, яка виводить не тільки творчість авторки, але, як видається, й усю сучасну українську літературу на новий рівень.

«Але серце, прострелене, калатає все одно».  



Додаткові матеріали

Малярчук Таня
Таня Малярчук: «У мене й пенсії, мабуть, не буде»
«Звірослов» Тані Малярчук або сучасний «Бестіарій»
Фауна мілководдя
Таня Малярчук: Прикидалася хворою на церебральний параліч перед пенсіонерами в тролейбусі
Звіроферма по–середньовічному
22.07.2009|07:33|Події
Літературне ЖЖиття. Частина друга
17.07.2009|08:08|Події
Літературне ЖЖиття. Частина перша
13.12.2009|10:47|Події
Сергій Жадан став лауреатом премії Конрада
01.12.2009|17:36|Події
На премію ім. Д. Конрада претендують Жадан, Малярчук і Сняданко
06.01.2010|07:30|Події
Обличчя літературної України-2009 (ФОТО)
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери