У контексті її власної творчості нова книжка Тані Малярчук стоїть окремішньо і виглядає трохи дивно. І не лише тому, що «Звірослов» — це збірка сучасних оповідань, яка продовжує більш давню традицію, оскільки за доби середньовіччя так називали енциклопедії про тварин, з яких наші предки могли дізнатися про екзотичних створінь на кшталт драконів, саламандр чи носорогів. Людина, на думку авторки, — не менш екзотична істота, варта якнайдетальнішого розгляду. Вона подібна до метелика, курки чи свині, а це означає, що, визначивши її характерні ознаки, легше буде знайти свого обранця.

Хай там як, але проза Тані Малярчук, яку донедавна числили за відомством магічного реалізму, що перетворює життя на казку в екзотичних широтах сюжету і незвіданих краях композиції, сьогодні неабияк змінилася. Донедавна ця автор­ка впевнено крокувала стежкою, надійно прокладеною ще на початку 1990–х років відомими адептами Станіславського феномену, схильними каталогізувати в’юнку реальність у нетлінні форми своєрідних енциклопедій, з–поміж яких варто згадати поетичну збірку «Екзотичні птахи й рослини» Юрія Андруховича, прозовий «Лексикон таємних знань» Тараса Прохаська і літературознавчу «Малу українську енциклопедію актуальної літератури» Володимира Єшкілєва.

Але якщо раніше тексти Малярчук лише вигідно доповнювали вищезгаданий бестіарій власною жанровою химерністю під назвою «народний сюрреалізм», то наразі вони нагадують радше урбаністичні писання Євгенії Кононенко, аніж чарівну мішанину прикарпатських сюжетів, якими наповнені всі попередні збірки Малярчук на кшталт «Говорити» чи «Книги страхів». «Вона зовсім інша, набагато простіша і, на перший погляд, примітивніша, — зазначає авторка про свою нову книжку. — Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне. Я завжди писала таку зовні автобіографічну прозу, де завжди була «я» (хоч це також вигадана я). А тут цього немає, тут історії про інших».

Отже, хто вони, ці «інші», які мешкають у «Звірослові»? І кого з цих персонажів авторка любовно препарує, вишукуючи в них ознаки різноманітних тварин, причому не дуже благородних порід на зразок щура, зайця, слимака і медузи? Зазвичай це вже не вигадані екзоти з попереднього «сільського» періоду творчості нашої авторки, які жили у старій хаті край села, в туалет ходили до лісу, світла не світили, радіо не слухали, маючи при собі лише спогади на ніч і теплі речі на зиму, і добре пам’ятаючи ті часи, коли «за пійманого колорадського жука давали мотоцикл». Наразі це люди зовсім іншої, прозаїчнішої, мовити б, породи. Юна продавщиця з рибного відділу Капітоліна і зріла торговка овочами Гальшка, незворушна начальниця ЖЕКу Ельвіра Володимирівна й міська божевільна Белла, самотня лікарка Григорівна і не менш осатаніла без мужика Тамара Павлівна, стара вчителька літератури Антоніна Василівна і викладачка ділового мовлення Марта Богданівна. «Мені було так шкода цих людей, такий всесвітній жаль мене охоплював, — визнає авторка. — Дивишся на людину і думаєш: «Боже, хто її взагалі знає? Ані родичів, нікого, живе в цьому Києві, п’ять мільйонів людей навколо, а вона така самотня...»

Справді, у «Звірослові» затуркані й налякані міщани почуваються не дуже комфортно, вони схожі або на «сліпих курей, які не знають, кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза», або на «засвіченого автомобільними фарами кролика, який чекає на свій кінець». Можливо, таким нехитрим чином авторка сублімує власні відчуття провінціалки, яка потрапила у вир столичного міста? Адже сама Малярчук, як відомо, вже п’ять років мешкаючи в Києві, все одно мріє про хатинку в передмісті... «Капітоліні страшно, — пише вона про одну із своїх героїнь. — Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по–драконячому сичить з усіх сторін». Певно, саме через це авторка «Звірослову» рятує своїх героїв у не завжди затишних хатинках комунального сюжету, надаючи їм притулок бодай у межах однієї «енциклопедичної» збірки.

Ігор Бондар–Терещенко