Поезія Сергія Жадана – як ринок у мальовничому портовому містечку, де можна купити, що завгодно, від хліба й риби до набоїв до калаша. Це місце, де зустріч із примарними персонажами, колоритнішими за Рауля Дюка та доктора Гонзо, мандрівників із «Страху та ненависті в Лас-Вегасі», – звичне явище. Це територія, на якій життя й смерть йдуть пліч-о-пліч, і ти відчуваєш це глибоко в собі – так, ніби кожен вірш з-під пера автора перетворився на окремий шлуночок твого серця. Жадан не обіцятиме солодкого чтива. Що більше я читаю «Ефіопію», одну з найсвіжіших книжок Сергія, то більше переконуюсь: ця збірка – наче справжній, незбагненний океан, сувора стихія без купюр – без гламурних пляжів, прогулювальних катерів та рекламних сонячних усмішок. Проте, якщо не запливеш за умовні буйки, так і не зрозумієш, що таке «катастрофічна нехватка атлантики». Іронія? Так, а хіба можна писати інакше про моторошне та часом безнадійне життя, якщо реальність, що найчастіше видається потворною, аніж феєрично-казковою, – частина світу кожного з нас? Світ цей, звісно, можна вперто заперечувати, глузувати з нього чи навпаки – принципово його замовчувати, проходити повз, але ж від того він не припинить свого існування. А разом із ним – наші загублені мрії, нездійсненні бажання, утрачені надії, наша щоденна радість – «те, що дається із боєм», і в цьому ствердженні вже ані краплі іронії.

Маргінальність людського буття, чи не найпопулярніша тема в сучасних літераторів, – тенденція, породжена часом. Однак Жадан не зважає на літературну моду, випереджаючи  іронічних реалістів у створенні власного художнього методу. Про злодіїв, мертвих поетів, повій, наркоманів, підозрілих суб’єктів з портвейном та інший, на перший погляд, соціальний «непотріб» він  пише з терпкими «ніжністю, ностальгією та ненавистю», бо добре знає: битися «за можливість бути почутими» властиве усім, а не тільки поетам. В «Ефіопії» – сто двадцять сторінок ніжності та ностальгії, з них майже вісімдесят – вірші, решта – есеї. Я навмисне не згадую вдруге про «ненависть», бо насправді ненависті у книзі обмаль. Найбільше ж – віддзеркалення того сакрального почуття до ближнього, яке людство втрачає з космічною швидкістю, адже що далі, то частіше щира емпатія суперечить інстинктові самозбереження. І, здається, автор усвідомлює це не гірше за нас, пишучи, що «людина – істота довірлива, вона потребує ідеалу, потребує стереотипів, замінників, солодкої підміни понять» і що «страждають від довірливості, передусім, саме жінки». Проте, чи кожен з нас здатний бачити любов, а не «вавилонські стіни, тюремні мури»? Чи здатні ми подолати в собі ненависть, що «як здатність їздити на велосипеді» з’являється «навіть якщо в тебе немає велосипеда»? Чи можемо бути чесними, як у дитинстві, мріючи «мати повні кишені сонячного пилу»?..   

Якби мене запитали про асоціації, що їх викликає «Ефіопія», я би сказала, що, по-перше, це великий знак питання. «Ефіопія» – книга-співрозмовник. «І дивишся довго, мовби востаннє, на чорні коридори й верстати, маючи відповіді на всі питання, які ніхто не захотів поставити». Насправді питань постає безліч – до життя, до бога, до історії і, найголовніше, до себе, до усіх своїх «я», схожих на польових командирів, «чиї серця покриті туманом, лише й чекають, щоби туман розтанув». «Ефіопія» нагадує діалог двох світів, недаремно ж її поетичні розділи мають символічні  назви – «Кочегари» і «Поети». «Життя завжди робить чіткий розподіл. Залежно від того, на якому боці ти опинишся і складається твоя кар’єра», – так починається перший вірш з циклу «Поети», і я не думаю, що це випадково. Опісля глибокого занурення у текст, розумієш: кочегари і поети – люди, звісно, різні, але чомусь проблеми в них схожі, життя несподіване й повне дурниць, кожного з них убиває час і «за кожним плечем сидить по птаху». Символами «Ефіопія» сповнена по вінця, це книга знаків, що потребують вдумливого дешифратора. Наскрізний мотив збірки – шум моря, що «дихає чорним теплом, розгортається, мов полотно», символ землі обіцяної. «Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, й піднявши зелені свої прапори, лежить Ефіопія», країна мрій, Ельдорадо духу людського, схованого у зморшках наших сердець, як в хвилях океанських.

І, нарешті, «Ефіопія» – книга-ребус, ключ до якого автор пропонує віднайти, знов-таки, в собі, хоча й натякає на можливість використання таємного коду. Таким кодом, зашифрованим посланням до розуміння концептуальної канви всієї книги є третій і останній розділ книги – п’ять самостійних есеїв, об’єднаних спільною назвою «Коментарі». Це своєрідний епілог, в якому – ключ до розуміння дуалізму душі й тіла людини, життя і смерті, любові й ненависті. І все ж таки після «Коментарів» виникає стійке враження, що це ще не кінець, що «кочегарсько-поетичний» діалог триває. Дійсно, чимало питань лишається відкритими, але на одне з них Жадан дає відповідь, і в ній –  можливість віднайти простий шлях до щастя, до власної країни кольору надії – Ефіопії: «Всі ми живемо ілюзіями, замінниками…більшість із нас просто бояться  подивитися в очі реальності, відводять погляд, говорять неправду. А правда полягає в тому, що справжні клоуни не носять перук – у них від народження таке волосся».

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т»,  магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».